Якщо все максимально спростити і скоротити – у всьому винен КВК. Це дуже популярна думка українських гумористів, яких не влаштовує поточна ситуація в їхній професії. Вони твердять, що цей радянський формат у відносно нових видах поступово витіснив усі інші й на нашому телебаченні утворилося те, що ми бачимо нині, — навала однакових шоу, побудованих на однакових скетчах. Зазвичай це чоловіки, які вилежуються на дивані чи ганяються за випивкою, дружини, які їх за це пиляють, українці, які їдять вареники або їздять у Єгипет і крадуть рушники з тамтешніх готелів. 

Між тим, у 90-х була зовсім інша картина з іншими перспективами. У нас було безліч програм із абсолютно різноплановим гумором — «Шоу Довгоносиків», «Маски-шоу», «Джентельмен-шоу» і багато інших. Єдине вдале втілення популярного у світі формату late night (чи чогось дуже схожого на те) відбулося у 1997 році та називалося «СВ-шоу». Щоправда, в авторів це вийшло випадково й сам Андрій Данилко не раз розповідав, що концепцію вигадували вже під час зйомок. Нині телевізійники час від часу пробують запустити щось схоже, але кожного разу це провал. Інколи дуже передбачуваний, як із шоу «Оля» на Новому каналі. Адже ведучою там була Ольга Фреймут, яка зовсім не має ключової для такої програми риси – почуття гумору. Інші ж спроби начебто й були непогано розраховані, як-от «Кондратюк у понеділок». Але знову щось ішло не так. 

Виною цьому вже названа деградація ринку і традиції гумору, точніше, потенційного ринку і традиції, які так і не розвинулися у щось серйозне. Автори, які б мали весь цей час удосконалюватися в написанні текстів і виступах, або застрягали в абсолютно примітивній роботі та втрачали свій талант, або просто мусили займатися чимось іншим. Комусь, щоправда, таланило втрапити на популярні шоу, але це були радше винятки. Один суцільний кавеен випалив усе навкруги, і ми дійшли до споконвічного замкненого кола: телебачення не поліпшує смаків глядачів, які все більше привчаються до дурного, бо їм не дають вибору, адже не хочуть ризикувати рейтингами. Або перекидання провини: українці твердять, що не дивляться телебачення, бо там нема нічого пристойного. Телевізійники відповідають, що в усьому винні самі глядачі, бо нічого пристойного дивитися не хочуть. 

У всій цій катавасії вже пройшло кілька років, як свою голову почав піднімати вітчизняний стендап. Він, звісно, існував і раніше, але цікавилося ним доволі вузьке коло людей. Значно більше уваги українці звертали на російських коміків, які своїми спинами затуляли навіть дійсно крутих зірок жанру із Британії чи США. Але разом із тим на виступи наших стендаперів купувалося все більше квитків, була своя публіка, навіть накльовувалися зірки зі своїм стилем та яскравим образом. Жанр, нагадаю, передбачає розповідь людини, яка не грає роль, а є собою. Вона у смішній формі має розповідати перед публікою про своє життя, часто самоіронічно та відверто. Однією з найбільш обговорюваних у нас ознак жанру є жорсткість. Найбільше кліше — жарти про рак або інвалідність. Саме на таких прикладах часто пояснюють, що таке стендап і чим цей гумор відрізняється від нашого традиційного. У цих розмовах майже обов’язково звучить думка, що українці такого не сприйматимуть. Проте ця відвертість і гострі теми цілком можуть зробити революцію в нашій сфері гумору. Адже її завданням, разом із розважанням, є аналіз суспільства, проговорення конфліктних питань і почуттів. Такі виступи цілком можуть бути навіть своєрідною груповою терапією, коли ось хтось нарешті сказав те, що і в тебе було на думці роками. Гумористичні ж шоу на телебаченні постійно займалися рівно протилежним – створювали якісь міфи про неіснуючих українців, притрушували їх радянською естетикою та ще більше посилювали суспільні травми.    

І ось — повномасштабне вторгнення російських агресорів. Переживши стан шоку, ми почали потребувати терапії. Буває вона різною, але саме сміх завжди вважався одним із найдоступніших і найдієвіших способів зняти напругу та налаштуватися на позитив. Тому вітчизняні коміки не могли не здійнятися на новій хвилі популярності. Їхні виступи велелюдні, а ютуб-канали отримують дедалі більше підписників та переглядів. Це справді стає явищем. Зі своїми яскравими характеристиками і хворобами зростання. 

Одна з найперших рис стендапу після-великого-вторгнення — дуже очевидна і сильно резонує із суспільним трендом. Він майже тотально став україномовним. До 24 лютого були певні розмови та дискусії, деякі коміки писали свої тексти українською та російською, щоб використовувати в різних містах. Дехто вважав, що не зможе писати і розповідати жарти іншою мовою (українською), зберігши свій стиль та образ. Хтось думав, що тупо змінювати мову, якщо до тебе саме такого (такої) вже звикли. Та і взагалі, стендап — це ж дуже особиста штука, ти маєш бути собою, максимально відвертим. Тому і мова має бути та, якою ти справді розмовляєш. Усі ці аргументи дружно спустили в унітаз 24-го числа. Нині майже всі виступи й майже всі канали – українською. Показова історія в одного з найоригінальніших і найталановитіших коміків – Василя Байдака. Він із Вінниці, з народження україномовний. Але коли переїхав навчатися до Харкова, перейшов на російську, і нею ж почав працювати у сфері гумору. З початком великої війни вирішив, що жартуватиме лише українською. 

А ще краща історія у Насті ДерскОй. Українською вона працювала і до вторгнення, але питання в іншому. Вона була однією з найбільш упізнаваних комікес і, здавалося, за таких обставин змінювати псевдо — не найкраща ідея. Але з іншого боку, звучало воно аж до непристойності по-російськи, щоб лишати. Та вихід знайшовся і Настя просто стала Зухвалою. Ось така нова історія про Мина Мазайла, але з хорошим фіналом. Уривок саме її виступу став нині одним із найпопулярніших на ютубі. Він називається «15 хвилин рафінованованої люті» й починається так: «Вдихніть трішечки глибше і прислухайтесь до свого внутрішнього голосу. Шо він вам каже? “Й*бана, *лядь, русня!!! Еволюційна калюжа! Нація *бачів дітей і дідов!”». Ці слова навіть лягли в основу треку «Еволюційна калюжа». Але тут ми перейдемо до іншої особливості й водночас проблеми.

Жорсткі жарти. Проблема в тім, що для кожного є свій рівень жорсткості, а тому обурення може викликати навіть відносно лайтовий виступ, в якому крім лайки особливо нічого вражаючого немає. Загалом навіть для країн із тривалою традицією стендапів часто трапляються скандали або просто неприємні ситуації. Адже дуже важко балансувати між сміливими та відвертими виступами та переходом червоних ліній. І часто їх можна намацати лише тоді, коли перейдеш. Та й то не завжди. 

За ці пів року в нас вже трапилося щонайменше дві гучні колотнечі. Андрій Щегель пожартував про те, що інстаграм став нудним, бо дівчата, замість показувати свої дупи, почали писати про загиблих українців. Реакція послідувала лиш за два місяці, коли цей уривок почали шерити в соцмережах. Сам комік здивувався такому резонансу і не дуже зрозумів, до чого всі причепилися. Та все ж свої виступи мусив скасувати. Також у травні в заміс потрапив Олег Грюндік, який на львівському виступі порівняв грошову компенсацію за загиблих воїнів із «ковідною тисячею». І глядачі прийняли цей жарт. Скандал розгорівся вже згодом. Комік швидко перепросив, але дискусія щодо якихось меж припустимості лишилася. І, з моєї точки зору, нині це суцільна каша. 

З одного боку, багато людей справді не готові навіть до жартів про секс і бурхливо реагують на суржик. Так, це дуже консервативна публіка, яка вважає все це вульгарним та хоче чогось більш цнотливого. Тут можна просто сказати, що це абсолютно не цільова стендапів і хай просто не дивляться. Але як зрозуміти, що буде дійсно образливим навіть для цільової, в моральному чи ідеологічному сенсі? І чи можливо пробити більше дно, ніж це роблять нині в нас на телебаченні? Адже більша частина всього гумору – це зображення українців у неймовірно ідіотичному образі та поширення російських та радянських стереотипів. Від серіалів до шоу. Що може образити нас більше, ніж вже є? І практично жодних скандалів не було. Де суспільне обурення з приводу «Дизель-шоу» та сценок штибу «дикуни-українці їдуть у літаку і поводяться як останні рагулі»? Чому авторів «Великих Вуйків» досі не змусили вибачатися? Мабуть, саме ці червоні лінії настільки довго переходили, що вони змістилися на якусь небачену відстань. Зараз вони десь на рівні знаменитої пісні «95 кварталу» про згорілу хату Валерії Гонтаревої. 

Напевне, найкращим варіантом буде постійно задумуватися над тим, а навіщо нам зараз гумор? Авжеж для того, аби підтримати себе в бойовій формі, уникнути розпачу, хоч трохи позбутися тривожних думок. Якщо є сумніви, що жарт допоможе досягти такої мети, – ліпше його не озвучувати. Але і це не вихід. Наше суспільство зараз перебуває в досить різному психологічному стані, залежно від характеру та обставин. І щось передбачати настільки важко, що, напевне, варто в кожному разі налаштовуватися на обурені відгуки. 

Ось яскравий приклад такого полярного сприйняття.  Я була в окупації в Бучі, кілька разів уже прощалася з життям, але то снаряд пролітав повз, то закопчений росіянин на танку передумував стріляти. Ми сиділи в підвалі, допивали величезну баклагу кизилівки та постійно перекидалися найчорнішими жартами у світі. Вже згодом всякий раз, коли я сама чи зі своїми «бойовими друзями», починала ось так стібатися вже публічно в соцмережах, хоч зі значно нижчим рівнем цинізму, одразу налітала ціла купа розлючених панів та пань, які зі знаками оклику та капслоками кричали, що робити таке неприпустимо. І писали вони це або з відносно безпечних місць, або взагалі з інших країн. І те, що було терапією та навіть необхідністю для нас, обурювало їх. Схожих прикладів можна назбирати на довгий список. 

Тому, напевне, нам усім потрібно бути лояльними одне до одного. У випадку з «фо па» коміків їм не слід гребувати щирими вибаченнями. Публіці ж не варто таким людям слати погрози та проклинати до сьомого коліна. Якщо ми хочемо виробити щось нове і значуще, то це робота колективна і потребує взаємопідтримки. Це стосується і критики, адже зараз увесь цей так званий «новий гумор» перебуває на своїх початках, немає ринку, все доволі хаотично та страшенно бракує хорошого менеджменту. А отже, багато концертів нагадують щось дуже аматорське. У когось хороші тексти, але погана реалізація. Комусь бракує артистизму чи елементарно дикції. Або навпаки – харизматичний комік, але з недосконалими жартами. Немає певного відбору артистів, роботи з ними, складається враження, що на сцену можна вийти лиш тому, що ти знайомий з організаторами.  

Багато виступів копіюють одне одного. Не в сенсі плагіату, а просто автори не заморочуються з оригінальністю і, можливо, не стежать за роботою одне одного. Приміром, уже неможливо слухати стьоб над стримами Фейгіна та Арестовича. Що, мовляв, другий бубонить щось незрозуміле та сонливе, а перший – зненацька голосно встряє і всі одразу перелякано прокидаються. Десятки дотепів про «два-три тижні» навіть не буду згадувати. До великої війни таким кліше були жарти про вік. 24-річні люди жартували про те, що до них, нарешті, прийшла старість, треба йти на закупи в аптеку та шукати пояс із собачої шерсті. До речі, вік є ще однією суттєвою проблемою українського стендапу — майже всі коміки дуже молоді. Точніше, проблема не в цьому, а в тому, що інших немає. Стендап же крутий тим, що кожна людина може обрати собі улюбленого гумориста, якого чудово розумієш і розповіді якого резонують із твоїм життям. Серед світових знаменитостей жанру є коміки різного віку, статусу, національностей, політичних вподобань і так далі. Вони говорять на абсолютно різні теми і по-різному. Від підготовки «червоної» вечірки для доньки на честь перших місячних до зачіски Дональда Трампа. У нас поки такого різноманіття нема і близько. Але все це неодмінно з’явиться, якщо артисти й публіка працюватимуть разом. Бо в такому зацікавлені всі, хто хоче суттєвих зрушень у сфері. 

Адже коміки, які нині виходять на сцену, в майбутньому зовсім не мусять нею обмежуватися. Вони можуть писати сценарії для фільмів та грати в них. Так, наприклад, зробив Павло Остріков – він нині готує свій перший повний метр «Ти - космос», а завдяки короткометражкам отримав статус перспективного молодого режисера. Представники дещо іншого жанру — Аміль та Раміль Насирови з гурту «Курган і Agregat» знялися в комедії «Люксембург, Люксембур», яку відібрали до участі у Венеційському кінофестивалі. Хтозна, можливо станеться диво і зміни відбудуться також на телебаченні. Усе ж, ми живемо в часи, коли просто необхідно трансформуватися. 90-ті нам показали, що талантів і креативного підходу нам не бракує. І глядачі не такі тупі, як зручно думати медіаменеджерам. Люди, які перекидають провину на «невибагливіть» аудиторії, почасти просто самі не здатні зробити цікавий, неординарний та інтелектуально неганебний продукт. А запустити хороше гумористичне шоу справді досить складно. Не лише з точки зору бюджету, а й режисури, декорацій, сценарію. Але «Телебаченню Торонто» якось вдалося. Можливо, наш стендап за певний час настільки розвинеться, що матимемо кілька хороших і популярних шоу на ютубі. Телевізійники побачать цей успіх та стануть замовниками чогось абсолютно нового, бо на ризики та експерименти їм наважитися непросто. І найголовніше – практика показує, що найкраще українська гуманітарна сфера розвивається тоді, коли з неї проганяють росіян. Без їхнього впливу все починає оживати й розвиватися неймовірними темпами.       

Скриншот відео: Підпільний Стендап/Youtube