Програма «Шукаю тебе», яка стартувала в ефірі НТН 26 квітня й виходить щовівторка і щочетверга, — своєрідна реінкарнація вічної «Жди меня. Украина», яка виходила у мирний час на каналі «Інтер». Співведучий «Жди меня» Анатолій Бондаренко, ветеран українського телебачення, став ведучим «Шукаю тебе». Те, що програма в оновленому форматі виходить на НТН, не дивно, адже «Інтер» зараз зайнятий трансляцією спільного телемарафону. Власний контент медіагрупи перемістився на канали другого ешелону. Те, що програма адаптована до пошуку людей, зниклих на війні, теж логічно. Як і «Жди меня. Украина», «Шукаю тебе» — програма про надію і шанс знайти рідних і близьких, зниклих у вирі війни. Люди, які звертаються зі своєю бідою на телевізійний майданчик, справді вірять у чарівну силу телебачення, яке охоплює велику аудиторію. Хоча, щиро кажучи, телепошуковий формат в оригіналі — це радше реаліті-мелодрама, що підкорюється насамперед законам шоу.

«Жди меня. Украина» на «Інтері» анонсували як дієвий і дуже ефективний механізм пошуку, мережу міжнародного масштабу. Будь-хто міг заповнити форму на сайті проєкту і звернутись до редакції з проханням знайти людину — і її шукали, часом по всьому світу. Тепер це працює не зовсім так.

Принцип комунікації не змінився: ведучий так само закликає всіх, кого спіткало горе втрати, писати на сайт, записувати звернення з закликом про допомогу й надсилати до редакції — його оприлюднять в ефірі. Про процес пошуків у програмі говорять небагато — це зрозуміло, адже в багатьох регіонах України така робота зараз пов’язана з небезпекою для життя. Не кажучи вже про окуповані території або Росію з Білоруссю, куди сотні тисяч людей депортували силоміць.

Трошки історії, бо без подібного контексту зміну формату зрозуміти непросто. У середині 1970-тих та до кінця 1980-тих на російському радянському телебаченні чотири рази на рік виходило  шоу «Від усієї души» («От всей души»). Його ведуча, Валентина Леонтьєва, протягом двох годин ефірного часу зводила людей, які давно втратили одне одного й облишили надію колись знайтися. Шоу було популярним здебільшого в жінок, і не тільки через бідність тогочасного телебачення на цікаві проекти. Жінки витирали вологі від сліз очі, бо сценаристки Лариса Муравіна та Мар`яна Краснянська писали мелодрами на основі реальних подій. А ведуча, спершу розказавши в деталях душевну історію про загублених у цьому світі, немов кролика з капелюха запрошувала з залу на сцену знайденого чи знайдену. І всякий раз дарувала аудиторії біля екранів не вигадане — реальне диво. До речі, чимало уваги приділяли тим, хто загубився на полях чи у вогні Другої світової (звісно, її тоді називали Великою Вітчизняною).

Реанімували проект під назвою «Жди меня» вже на «Первом канале» наприкінці 1990-тих. У різний час його вели різні популярні російські актори, серед яких був Михайло Єфремов, славнозвісний і сумнозвісний водночас. А вже пізніше підключилася Україна. Спершу майданчик «Інтера» був просто одним із тих, куди включалися з московської студії. Згодом з`явився адаптований проект власного виробництва каналу.

Але від «Шукаю тебе» аналогічних ефектів чекати не варто. Тут пошук зниклих безвісти не має формату мелодраматичного студійного шоу. Можливо, тому, що шоу зараз не на часі? Телевізійні менеджери вже не раз це констатували, чи то нарікали.

Крім того, схоже, ресурси команди групи «Інтер» не такі вже й великі, щоб давати раду справді великій кількості звернень. Та й монополії на такі пошуки навіть у сфері медіа в них немає: ведуча «1+1» Катерина Осадча запустила свій пошуковий проєкт «Знайти своїх». І цей проєкт уже звітує про півтори тисячі успішно знайдених людей.

Для проєкту, який виходить в ефірі НТН двічі на тиждень, такі цифри поки що навряд чи досяжні. За п’ятнадцять хвилин екранного часу ведучий та журналісти розповідають кілька історій безслідного зникнення людей. А завершують завжди історією благополучного возз’єднання близьких… Проте з цих історій не зрозуміло, чи ці люди знайшлися саме завдяки команді НТН.

Чимало в програмі історій про Маріуполь; далеко не всі вони закінчуються щасливо, хоча є позитивні приклади — як от історія відомої маріупольської сурдоперекладачки Уляни Шумило. Драматизм її особистої історії, розказаної в програмі за 14 червня, в тому, що в окупованому місті загубилися її глухонімі батьки. Вони не могли ані покликати на допомогу, ані самі почути заклики тих, хто прийшов їх рятувати. Всі ці події Уляна розповідає від першої особи; фінал — обійми з батьками, яких нарешті  врятували.

Інша позитивна історія — дев’ятирічного Сашка з Запорізької області — була розказана у випуску від 16 червня. Його вагітну маму перевезли з села до пологового будинку в райцентрі; коли почалися обстріли, з’єднатися сім’я вже не могла. Породілля з немовлям залишилась на вільній території, а хлопчик на два місяці застряг в окупації, де сидів у підвалі. Знайшли дитину волонтери; подробиць вивезення Сашка з окупації в програмі не озвучують. Вразило озвучене в ефірі бажання Сашка стати будівельником, аби відбудовувати зруйновану Україну. Хлопчику лише дев’ять, і щоб утілити його мрію, знадобиться щонайменше десяток років. Ось коли розумієш, що лише на відновлення знищеного Росією за ці чотири місяці піде десятиліття. Й чимало тих, хто сьогодні стукає в усі двері — в тому числі телевізійні — шукаючи допомоги у пошуках зниклих рідних і близьких, чекатимуть ще довше. Якщо проєкти на зразок «Шукаю тебе» підтримують когось у надії на краще, — значить, вони працюють і потрібні.