Ви колись чули думку, що, хоча більшість великих каналів належать олігархам, це не так страшно? Мовляв, кожен розповідає свій бік історії, а отже, в сумі українці отримують більш-менш повну картину того, що відбувається в країні. Дозволю собі не погодитись: не заглиблений у медіапростір українець не передивляється кожен канал. Він дивиться у найкращому разі улюблений, а отже, з часом опиняється в інформаційній бульбашці. Компенсувати цей ефект могли б політичні токшоу, де зустрічаються представники різних думок. Але у випадку «Права на владу» на «1+1» та «Свободи слова Савіка Шустера» на «Україні» — головних політичних токшоу двох медіагруп, що мають опозиційну (проти Зеленського) і провладну (за Зеленського) орієнтації, — це так не працює. 

Я переглянув випуски програм «Право на владу» на «1+1» та «Свобода слова Савіка Шустера» на «Україні» за період з 30 вересня по 30 листопада (8 ефірів «Права на владу» та 9 ефірів «Свободи слова Савіка Шустера») і класифікував гостей та обговорювані теми. Більше про методологію та проміжні результати.  

Бульбашка тем

Політичні токшоу за визначенням мають бути майданчиками для обговорення актуальних тем. Втім для «Права на владу» та «Свободи слова» актуальні теми — різні. Причому редактори не лише обирають різні події: самі спікери в одній із програм можуть зневажати проблему, а в іншій — перебільшувати. Наприклад, на початку жовтня у програмі Савіка Шустера багато говорили про відставку спікера парламенту Дмитра Разумкова. Спочатку в ефір запросили самого політика й гуртом критикували намір його звільнити, про який було відомо з чуток. За тиждень Разумков знову завітав на токшоу вже як ексспікер та дебатував із своїм наступником Русланом Стефанчуком. 

А от на програмі Наталії Мосейчук цю тему оминули. Паралельні ефірі присвятили інформаційній безпеці та подіям навколо Бабиного Яру, а тему відставки голови парламенту «замовчали».

«Право на владу» взагалі часто обирає для ефіру хоч і важливі, проте не найактуальніші питання. Наприклад, 21 жовтня тут нічого не сказали про заяву ведучої Суспільного Мирослави Барчук щодо тиску з боку Офісу Президента. Натомість майже дві третини ефірного часу пішло на пояснення податкової амністії, яка стартувала ще 1 вересня. На «Свободі слова Савіка Шустера» тим часом скандалу з Суспільним приділили більше половини випуску.

Втім не слід ідеалізувати програму Шустера: тут теж часом обирають не найважливіші теми. Звісно, новини світу потрібні (кластер «Світ» займає на «Україні» 5,4%, а от на «Плюсах» взагалі не обговорюється), проте у випадку «Свободи слова Савіка Шустера» вони зводяться до затримання та стану Міхеїла Саакашвілі в Грузії. Ексочільника Одеської ОДА згадували в п’яти з дев’яти ефірів. Крім того, прикладом обговорення актуальних, але неважливих тем був ефір 19 листопада, коли більше третини шоу присвятили боргам та невчасним відшкодуванням Кабміну перед ДТЕК Ахметова (власника каналу «Україна») за «зелену» енергетику.

Цілком імовірно, що подібна редакційна політика  — не випадковість. Замовчування тиску Офісу президента чи звільнення Разумкова виключає ці теми з порядку денного глядачів. Так само постійні згадки про Саакашвілі привертають до нього увагу. 

Бульбашка облич

Усього за 17 ефірів на обох програм у студії чи на прямому зв’язку побували 169 гостей. Тотальна більшість відвідувала токшоу один раз, а на двох і більше випусках побували 43 спікери. 

Переглянувши їхній перелік, бачимо, що незалежно від токшоу, найбільше в ефірі говорять статусні та вже відомі політики чи громадські діячі. Якщо на програму приходить депутат фракції парламенту, то найімовірніше з «кокусу»: Нестор Шуфрич з «Опозиційної платформи — За життя», Давид Арахамія зі «Слуги народу», Юлія Тимошенко з «Батьківщини» або Ірина Геращенко з «Європейської солідарності». Примітно, що на обох телеканалах найбільше серед депутатів говорили представники опозиції: Шуфрич («Право на владу») та Тимошенко («Свобода слова»). Перший відвідав чотири з восьми ефірів «плюсів» у моніторингу та займався здебільшого переведенням стрілок і звинуваченнями. Наприклад,  під час обговорення інформаційної безпеки нардеп від ОПЗЖ несподівано звинуватив владу у відсутності трансляції бою боксера Олександра Усика. А під час обговорення ситуації з коронавірусною епідемією накинувся на Міністра охорони здоров’я Віктора Ляшка зі звинуваченнями в інфікуванні його дітей. Юлія Тимошенко приходила виключно на ефіри Шустера і традиційно розповідала про газ та епідемію. 

Одним із постійних візитерів (причому на обох каналах) був Давид Арахамія. На «Плюсах» він перераховував успіхи теперішньої влади, а на «Україні» всіляко захищав Зеленського. 

Волонтери, активісти та медики відвідували здебільшого ефіри, присвячені коронавірусу. Журналісти були однаково активні у всіх темах, але найбільше у кластері «Внутрішня політика». Наприклад, у дискусіях щодо розслідування справи «вагнерівців», навколо успіхів президента Зеленського чи тиску Офісу президента.

Цікаво, але в цих програмах українці майже не чули звичних політичних коментаторів (яких титрують «політологами», хоча далеко не всі вони є науковцями-дослідниками), які в інших токшоу можуть становити ледь не половину гостей студії. Імовірно, ця ситуація пов’язана з високими рейтингами «Свободи слова Савіка Шустера» та «Права на владу». Політики відчувають і бажання, і потребу відвідувати такі програми особисто. Також не можна не згадати про бойкотування цих телеканалів із боку окремих політичних сил. У червні «Європейська солідарність» відмовились ходити на «Плюси». Наприкінці листопада «слуги народу» почали бойкот «України». 

Бульбашка акцентів

Ця «роза гостьових вітрів» демонструє вміст інформаційної бульбашки українця, який дивиться тільки одне з цих токшоу. Особливо наочно виглядає різниця у часі між представниками «колишніх» та «влади». Вона демонструє, як «Свобода слова Савіка Шустера» стає все приємнішим місцем для опозиції, а «Право на владу» — для монобільшості. 

В ефірах токшоу «Плюсів» представники «Слуги народу» чи Офісу президента часто перебувають у теплій ванній. Навіть коли на телеканалі порушують гострі теми, диспропорція між представниками влади та опозиції дається взнаки (67,3% проти 33,9%). Яскравий приклад — ефір від 18 листопада, коли у студії зібрались обговорити успіхи Зеленського. Давид Арахамія зачитав «перемоги», Сергій Лещенко назвав розслідування Bellingcat виграшем влади, а от до «зрад» так і не дійшло. 

На «Україні» високопосадовці часто з’являються для коротких звітів та поспішно прощаються. Після чого починається критика влади без можливості відповісти. Кожен третій гість каналу Ахметова — це умовний «колишній», що у випадку української політики майже завжди означає опозиційність. Відповідно, репрезентація на «Україні» дзеркальна до репрезентації на «1+1»: 69,1% опозиціонерів та 30,9% членів команди президента. 

Редакції не цураються маніпулювання емоціями. Етер про податкову амністію на «Плюсах» називають «Вивернуті кишені», про загрозу з боку Росії — «Бліцкригом Путіна», а дискусію про Бабин Яр — «Тут розстріляли НАС». «Свобода слова Савіка Шустера» не відстає: загрозу кризи мігрантів називають «Україною без кордонів», а енергетичну кризу – «Газовим терором».

Усе це означає, що два українці, які дивляться різні токшоу, живуть у різних Українах. В одній все стабільно, під контролем та в руках обізнаних людей. В іншій державою керують некваліфіковані популісти, яким дедалі менше довіряють та які дедалі більше тяжіють до авторитаризму. 

Двомісячний аналіз наводить на думку, що реальними інфлюенсерами є не спікери токшоу,  а ті, хто їх запрошує. В ефірний праймтайм українці не слухають дискусії, а приєднуються до «інформаційних бульбашок», контрольованих власниками каналів. Вихід із цієї ситуації вкрай необхідний усім сторонам: глядачі нарешті отримають баланс думок, незручні спікери не будуть вигнанцями, а самі телеканали збільшать рейтинг завдяки реальним дискусіям. Втім такий баланс поки нездійсненний. І українцю залишається тільки перемикати «кнопки» та шукати правди, яка постійно звучить наполовину. Якщо він, звісно, знає, що це не вся правда.