У середині жовтня американська стримінгова платформі Hulu презентувала новий мінісеріал (вісім епізодів) власного виробництва. Оригінальна назва англійською Dopesick, в мережі її переважно перекладають жаргонним словом «Ломка». Назва не вимагає додаткових пояснень, адже одразу зрозуміло, що йдеться про абстинентний синдром, тобто важкий хворобливий стан, спричинений наркотичною залежністю. Варто зазначити, що dopesick з англійської ще перекладається як «дурман», і такий варіант видається мені навіть більш об’ємним та образним.

Автор проєкту — актор, сценарист, режисер і продюсер Денні Стронг, який написав сценарій серіалу за книжкою «Дурман: дилери, лікарі і фармацевтична компанія, які узалежнили Америку» американської журналістки та письменниці Бет Макі. Книжка вийшла 2018 року, й авторка також долучилася до виробництва серіалу — стала співавторкою сценарію та виконавчою продюсеркою кількох серій. Два перших епізоди «Ломки» зняв відомий режисер Баррі Левінсон, два останніх — сам Денні Стронг, режисери інших — Майкл Куеста та Патріція Рігген.

Постери фільму містять голосний слоган: «The true story of how America got hooked on a lie», в перекладі українською «Правдива історія про те, як Америка підсіла на брехню».

Передісторія

Ісак та Софія Саклери емігрували з Галичини до США ще до початку Першої світової війни, у них народилися три сини: Артур, Мортимер та Реймонд. Артур здобув медичну освіту, став відомим лікарем-психіатром, шанованим у наукових колах, і заробив чималі статки. Разом із тим Артур колекціонував твори мистецтва й зажив слави філантропа-благодійника. Брати Мортимер і Реймонд також стали лікарями.

Початком цієї історії, мабуть, варто вважати 1952 рік, хоча про це не йдеться у фільмі. Саме того року брати стали співвласниками фармацевтичної компанії Purdue-Frederick Company. Левову частку грошей у справу вклав Артур. Компанія вже з назвою Purdue Pharma стала сімейним бізнесом Саклерів, швидко здобула успіх і вплив на ринку. Саклери стали однією з найбагатших родин країни, а також частиною американського істеблішменту.

Родина й надалі всіляко підтримувала та розвивала меценатські і благодійницькі традиції започатковані Артуром; слава Саклерів-філантропів ширилася. Саклери спонсорували музейні інституції та наукові установи, регулярно організовували й самі брали участь у благодійних акціях. Видавалося цілком логічним і правомірним, що підтримані ними культурні інституції встановлювали таблички з їхніми іменами, так само в наукових установах прізвище Саклерів фігурувало в назвах започаткованих ними програм, а представники родини посідали місця в опікунських радах цих установ, музеї та галереї мали за честь проводити виставки з творами мистецтва з колекції Саклерів. Зокрема ім’я Саклерів мали північне крило Метрополітен-музею, галерея у Вашингтоні та музей у Гарварді, крило славетного Лувру в Парижі, Центр мистецтвознавства в музеї Гуггенхайма, інститути і програми в престижних навчальних закладах. Це неодмінно висвітлювалося у провідних ЗМІ, звісно ж, активно обговорювалося та схвалювалося. Натомість про фармакологічний бізнес родини Саклерів писали мало або просто не звертали уваги, а дехто, схоже, й зовсім нічого про це не знав. 1995 року FDA (Управління із санітарного нагляду за якістю харчових продуктів та медикаментів) видало дозвіл на продаж нового знеболювального «оксиконтин» виробництва Purdue Pharma.

У складі «оксиконтину» була значна частка опіоїдів, тобто сильного наркотику, і виписували його за рецептами, однак компанії якимось чином вдалося уникнути спеціальної позначки-маркування на упаковці, яке мало попереджати про ефект звикання та можливі небажані побічні наслідки.

Для просування на ринку свого продукту рекламний відділ Purdue Pharma вдався до агресивної рекламної кампанії. «Оксиконтин» проголошувався найкращим і універсальним препаратом, із рекомендаціями лікарям виписувати хворим саме його, буцім «оксиконтин» є нешкідливим знеболювальним. Лікарі, які виписували найбільше рецептів, отримували премії від компанії.

«Оксиконтин» швидко став популярним, на універсальний засіб масово виписували рецепти. Статки родини почали стрімко зростати. Та раптом почався наркотичний бум, правоохоронні органи із тривогою фіксували зростання рівня злочинності, а найстрашніше — збільшення кількості смертей, пов’язаних із передозуванням препарату.

Деякі стурбовані представники влади почали висловлювали підозри щодо безпечності «оксиконтину». Представники й консультанти Purdue Pharma заспокоювали, відкидали всі претензії, навіть виступали з заявами, що будь-які обмеження для продажу «оксиконтину» залишать пацієнтів без ефективних ліків від болю, яких вони потребують, а наркозалежні, мовляв, зловживають будь-якими препаратами і в цьому не варто шукати вину компанії.

Насправді більшість із тих, хто регулярно приймав «оксиконтин», замість позбавлення болю отримали залежність від препарату, адже йшлося про потужний вплив хімічних сполук на організм людини. Таку залежність нелегко подолати самотужки. Людина, яка бажає й намагається «зіскочити», має пройти через довготривалий і травматичний період «ломки». Більшість не витримувала болю і знову починала вживати препарат. Ті, хто не мав достатньо грошей, аби придбати «оксиконтин», переходили на дешевший героїн.

У результаті «оксиконтин» забрав життя щонайменше кількох десятків тисяч людей різних вікових категорій, від підлітків до літніх людей. Згідно з іншими джерелами, померли сотні тисяч, і точну кількість встановити важко. Проте повернімося до фільму.

Про що серіал «Ломка»?

Йдеться про «опіоїдну епідемію», бо саме таку зловісну назву отримала історія з «оксиконтином». Жанр «Ломки» — соціальна драма, майстерно поєднана з кримінальним розслідуванням. Глядачам пропонується доволі складна форма оповіді з численними ретроспекціями, бо події починаються, розгортаються і тривають протягом кількох років.

«Ломка» — це багатоплановий, багатошаровий фільм, своєрідний пазл, складений із сюжетних ліній, які висвітлюють багато важливих для суспільства тем.

Гроші. В першу чергу це історія про гроші й бажання отримати прибутки, не гребуючи ніякими засобами. Спектр широкий — тут і шахрайство, й корупція, й тиск, і шантаж, а головне — цинічні маніпуляції, буцім усе заради благородної мети. Просуваючи на ринку небезпечний «оксиконтин», Саклери розуміли, що вони роблять. Мови бути не може про якісь помилки чи хибні уявлення. Ніхто з них не переймався можливими наслідками.

Влада. Ще одна важлива тема фільму — нестримне бажання влади. Ініціатива розробки і випуску «оксиконтину» належить Ричарду Саклеру, якого у фільмі зіграв Майкл Стурбарг. Так само йому належить ідея обійти норми та правила, а ще випуск нових і нових видів капсул із більшим вмістом опіоїдів, аж до спеціальної версії для дітей.

Визнання. Для Ричарда справа не лише в грошах. Його не люблять і не поважають у родині, вважають безперспективним нездарою, простіше — мають за «лузера». Вчинками Ричарда керують почуття меншовартості й непомірне самолюбство. Звідси бажання довести всім і в першу чергу членам своєї родини, що він вартий більшого, до нього мають ставитися серйозно. Так, він прагнув грошей, але найбільше — визнання. Він має очолити сімейний бізнес, і тоді вже всі будуть змушені до нього дослухатися. Не дивно, що підлість і закомплексованість Ричарда з «Ломки» асоціюються з однойменним персонажем п’єси Вільяма Шекспіра «Ричард ІІІ».

Закон і корупція. «Ломка» — це також історія про закон і корупцію. Після перегляду фільму хтось із вітчизняних глядачів, можливо, скрушно зітхне, мовляв, «ось і у них те саме, що й у нас». Справді, навіть у США вистачає кричущих випадків корупції.

Та все ж у демократичних суспільствах закон надає інструменти, щоб навіть «високоповажних» злодіїв вивести на чисту воду і притягти до відповідальності. Це також одна з важливих тем серіалу: завжди знайдуться справжні герої.

Тут це група слідчих на чолі з прокурорами Ріком Маунткаслом (Пітер Скашґор) та Ренді Ремсейєром (Джон Хугенаккер), а ще представниця відділу Управління Національної служби з нагляду за обігом медичних препаратів Бріджит Мейєр (Розаріо Доусон). Вони — втілення наполегливості, волі, непідкупності, порядності і професіоналізму, при цьому залишаються звичайними людьми, кожний з них має проблеми, сумніви і життєві труднощі.

Реклама

Ще одна тема, якій присвячено  багато екранного часу, — сумлінність реклами та маркетингових стратегій. Purdue Pharma заохочують своїх менеджерів із продажів бонусами. Ти повинен докласти максимум зусиль, аби продати якомога більше «оксиконтину», і матимеш вищу позицію в компанії,  нове житло і престижне авто. Задля цього ти маєш закрити очі на брехню, яку треба презентувати виключно як новітні та прогресивні досягнення фармакології, схвалені науковцями. Ти повинен демонструвати лікарям та провізорам дружність і щирість, проте у разі потреби без сумнівів вдатися до шантажу. Як сказала одна з героїнь фільму, менеджерка Амбер (Філіппа Соо): нам не потрібно задумуватися, що ми рекламуємо, наше завдання збільшити продажі.

Мабуть, найстрашніше із арсеналу рекламістів — це слоган, який обіцяє швидко і ефективно позбавити болю. Багато важко хворих дійсно потребують знеболення, і їм пропонується просте рішення: ось вам «оксиконтин», прийміть пігулку або кілька, і все. Вам здається, що дія препарату чомусь швидко минає? Теж нічого страшного: просто треба збільшити дозу. Саме завдяки рекламі рецепти на «оксиконтин» стали виписувати не лише важко хворим, а навіть рекомендувати як чудодійний засіб від будь-якого болю.

Важлива деталь — у фільмі вистачає сцен інструктажів менеджерів з продажу, які мали достатньо дивних фактів і щонайменше мали викликати запитання. Проте з незручними запитаннями виступали лише одиниці. Більшість рядових менеджерів сумнівами не переймалися, хоча мали б.

Звичайні американці

Крім багатої і зажерливої родини, сміливців прокурорів, слідчих і менеджерів з продажу у серіалі подається зріз американського суспільства. Чимало уваги приділено долі звичайних людей, які якраз і стали жертвами «Оксиконтину».

Один із них — доктор Семюель Фіннікс, дільничний лікар у шахтарському містечку, якого знають і поважають. Він теж стає жертвою обману, починає виписувати смертельні рецепти. Зрештою сам  стає наркозалежним та ще й на додачу має муки сумління і депресію, бо мимоволі призвів до загибелі людей, які йому довіряли, яких він любив і знав.  Попри це він починає відчайдушну боротьбу за власне життя. Цю роль зіграв Майкл Кітон, один із виконавчих продюсерів проєкту. У фіналі фільму Самюель Фіннікс допомагає іншим залежним, проводячи  в центрі реабілітації заняття з групової терапії. Варто процитувати слова з його фінального монологу (на жаль, тут неможливо обійтися без спойлерів), в якому він відверто зізнається, що біль є головною причиною залежності і, на жаль, ніхто з них не застрахований від рецидивів: «Біль є в кожному, або навіть в усіх нас. Інколи ми хочемо втекти від нього, але все глибше занурюємося в залежність і в якийсь момент виринає думка: краще нічого не відчувати, і ми німіємо, наші душі німіють і це найстрашніше. Проте біль — це лише просто біль. Це не добре і не погано, він просто є. Це частина нас і часом біль здатний привести до чогось хорошого. Якщо ми насмілимося зіткнутися з ним, прорватися крізь нього, спробувати подолати його, то ми зможемо стати кращими».

Інші теми

Серіал також звертається до низки інших  дражливих тем і проблем на кшталт стосунків поколінь, проблем, пов’язаних із вірою, взагалі ставлення суспільства до наркозалежних тощо. Та  також «Ломка» — це історія про силу громадянського суспільства. Акції протесту, ініційовані та організовані небайдужими людьми, відбувалися не лише на вулицях, а також у музеях, де висіли таблички з іменами Саклерів, і це суттєво вплинуло на подальший перебіг подій.

До розголосу дій Purdue Pharma долучилися і медіа: провели і оприлюднили чимало розслідувань щодо наслідків, спричинених продажами «оксиконтину», із звинуваченнями родини Саклерів як головних винуватців «опіоїдної епідемії» та вимогами притягти їх до відповідальності. Кримінальні провадження і затверджені судами вироки змусили Purdue Pharma і родину Саклерів сплатити величезні штрафи і компенсації. Саклери вимушені були навіть відмовитися від права власності на компанію. Не допомогли а ні гроші, а ні зв’язки.

Хоча Саклерам за допомоги вправних адвокатів все ж вдалося скористатися шпаринами в законодавстві. Офіційно оголошене банкрутство компанії та великі розміри виплат таки дозволили членами родини уникнути персональної відповідальності, а ще — зберегти частину статків. Звісно, це можна вважати розчаруванням, адже члени родини мали б опинитися на лаві підсудних і отримати вироки. Проте трохи втішити здатне інше — грандіозний скандал вщент зруйнував репутацію Саклерів, родина навіть була змушена виїхати з Нью-Йорка. Провідні музеї світу, які раніше охоче співпрацювали з Саклерами і приймали від них пожертви, почали розривати угоди, демонтувати таблички й меморіальні дошки з їхніми іменами. Першим це зробив Лувр.

Саклери таки увійшли в історію назавжди, але не в якості тонких поціновувачів мистецтва, меценатів, філантропів, чи благодійників, а навпаки. Про це свідчить уривок лише з однієї статті The Guardian: «По суті це кримінальна родина… наркодилери у вишуканих костюмах та сукнях».