Проєкти від агенції «Слідство.Інфо» в Україні мають дивну долю. Журналісти збирають матеріали та готують документальні стрічки лише на основі резонансних історій. Це або чистий кримінал, або справа має кримінальну складову. Проте ретельна журналістська робота здебільшого пролітає повз суспільство.

Грубо кажучи, в громадському транспорті та на базарах почуте й побачене не обговорюють, хоча всякий раз ідеться про корупцію високого рівня. Можливо, для людей корупція вже давно не сенсація, не те, що виходить за рамки повсякдення й виводить із зони комфорту. Але соцмережі, де, як вважається, зібралися небайдужі, теж не особливо переймаються. Хоча саме на них автори розслідувань і роблять ставку.

Нарешті, оприлюднення кричущих фактів причетності посадовців до злочинної діяльності, в тому числі – міжнародної, ніяк не зачіпає фігурантів. Журналісти не мають тієї влади, яка б дала їм право та повноваження висовувати звинувачення, відкривати справи, судити й призначати вироки. І якщо для самих авторів відчуття безсилля хоч якось компенсується фактом зробленої та оприлюдненої роботи, глядачі всякий раз під фінал залишаються лише злими від власного безсилля щось удіяти та когось покарати.

Це стосується й свіжого проекту«Слідства.Інфо» – фільму-розслідування «Чотири кілери, три копи і наркобарон» авторства Євгенії Моторевської та Дмитра Реплянчука. Його представили 23 червня, станом на час написання цього тексту він уже набрав майже 22 тисячі переглядів і на перший погляд основна сюжетна лінія не має до українських реалій жодного стосунку. Ну, майже не має. Бо історія, яка потрапила в центр уваги журналістів, мала місце в Києві. На території елітного ЖК «Новопечерські Липки» 27 травня 2020 року стріляли у чорногорця Радоє Звіцера. Чорногорські ЗМІ називають його лідером одного з балканських кримінальних кланів, хоча тамтешня поліція Звіцера не розшукувала, лише мала намір допитати як свідка у справі про контрабанду кокаїну. Замах на Звіцера – епізод війни кримінальних кланів за сфери впливу.

Більше про це розповідають автори в своєму фільмі. Історія сама по собі є сюжетом для трилеру. Але, відверто кажучи, оригінальною в ньому можна вважати хіба згадку про шокуючий своєю жорсткою винахідливістю спосіб розправи з ворогами. Їх пропускали через велику м`ясорубку, а з отриманого в результаті фаршу готували національну страву. Та повторюся: пересічному обивателю для поверхневого входження в тему цілком досить переглянути три сезони серіалу «Нарко», аби мати уявлення про війну картелів на кокаїновому фронті. Припускаю: аби не український слід, який веде в керівні кабінеті нашого МВС, журналісти навряд вивчали б епізод настільки прискіпливо.

Розслідування виявило: кілерів на кордоні зустріли й супроводили, фактично – безпечно доставили до Києва – двоє діючих працівників української поліції. Їхні прізвища в фільмі називаються. Хоча роль українським громадянам дали в масштабах усієї операції не надто значну, сказати б навіть – дрібну, участь правоохоронців у забезпеченні замаху може і повинна трактуватися слідством як кримінальний злочин. Проте задіяний у фільмі адвокат Масі Наєм дає зрозуміти: нікому з фігурантів стрічки нічого не буде, бо ми живемо в неправовій державі. Америки він не відкрив, і якби не ще одна деталь, цим коротким аналізом можна було б обмежитися.

Між тим, деталь дуже важлива. Бо вже сам факт її озвучення порушує негласне табу, що існує не так у суспільстві, як у патріотичному сегменті соціальних мереж, найперше Facebook. Двоє українських поліцейських погодилися зустріти й вивезти назад балканських кілерів, виконуючи прохання їхнього хорошого товариша – Євгена Дейдея. Донедавна – народного депутата. Тепер – заступника начальника київської поліції. А ще раніше – учасника бойових дій на Донбасі, координатора батальйону патрульної служби міліції спеціального призначення «Київ-1», нагородженого орденом «За мужність».

Сам пан Дейдей не приховує: просив своїх колишніх бойових побратимів, аби неофіційно, неформально допомогли в’їхати в Україну кільком балканцям. Хто вони такі, чого хочуть, поліцейського, з його слів, не цікавило. Так само виконував дружнє прохання польського колеги. Погодьтеся, зробити щось комусь по дружбі – звичайна річ не лише в Україні. Не віриться, звісно, що такі досвідчені люди не «пробили» нелегалів. І ще менше віриться, що всіх трьох правоохоронців використали в темну. Дозволити комусь таке – себе не поважати. На користь того, що Дейдей із побратимами діяли на власний розсуд, працює факт перехоплення кілерів під Одесою. Припускаю, спецпризначенні самі були в шоці, коли серед затриманих опинилися київські колеги.

Але автори фільму не стверджують, що поліцейська трійця діяла на страх та ризик. Ніхто нічого не боявся. Ніхто нічим не ризикував. Усі троє лишилися при посадах, працюють і системно уникають контактів із журналістами. І в цьому місці переходимо до теми, яку в розслідуванні вирішили не педалювати. Якби Дейдей з побратимами раптом, несподівано для себе стали фігурантами кримінальної справи у якості співучасників, у всіх трьох є імунітет: статус учасника АТО-ООС. Індульгенцію мимоволі видала активна проукраїнська частина суспільства. Поліцію не люблять, натомість від ветеранів руки геть.

Тема непроста й дуже делікатна, неоднозначна. Всякий раз, коли за грати потрапляє ветеран, соцмережі здіймають хвилю обурення й праведного гніву. Події довкола арешту Андрія Антоненка – яскраве тому свідчення. Я не маю жодних сумнівів у надуманості звинувачень проти Ріфа. Але є інший бік медалі: Роман Скрипник, прозваний минулого року «полтавським терористом» та ліквідований снайпером, теж був ветераном. І про це в повідомленнях ЗМІ не завжди згадували. А якщо згадували – побіжно, скоромовкою, мовби соромлячись.

Тому «Чотири кілери, три копи і наркобарон», на мій погляд, спроба не вказати на черговий, не перший і далеко не останній епізод корупції в українській поліції. Справедливість вимагає визнати: корупція є в поліції країн Європи, в США, Канаді, словом, всюди, хай у різних масштабах та проявах. Це як проституція: не викорінити. Але та сама справедливість вимагає прийняти інше: участь у війні з Росією не завжди і не для всіх є охоронною грамотою на все життя.

Серед ветеранів є різні люди, а йти на війну різні люди мали різну мотивацію. Хтось захищав свою країну віддано, ціною здоров'я та життя. Хтось ішов за авантюрним покликом. Хтось скористався ситуацією для власних меркантильних інтересів. І якщо Євген Дейдей та двоє його побратимів свідомо вписалися в чужу, неправедну кримінальну війну, хай навіть їхня участь виглядає дрібною, вони мали б відповісти. Попри військові заслуги та нагороди. Хоча б для того, аби не кидати тінь на весь ветеранський рух.

Фото: YouTube