У столиці триває Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість». Своє 50-річчя він святкує, зокрема, і спецпрограмою з оригінальною назвою «50-річчя». В ній налічується вісім фільмів та один альманах, обрані організаторами як найцікавіші з-поміж усієї тисячі дебютів, що були представлені за цей час на фестивалі.

Згадуючи «Біллі Еліота» (все ж таки, британсько-французький фільм, а не американський, як помилково написано в програмі фестивалю), розумієш цінність «Молодості», бо саме вона відкрила – принаймні для українців, принаймні дебют – такого режисера, як Стівен Долдрі. І за це щира вдячність, більшою мірою через те, що сам Долдрі відкрив актора Джемі Белла («Німфоманка. Частина ІІ»), а ще більше через те, що за два роки після свого дебюту режисер зняв «Години», фільм великої мистецької якості.

Втім, належним чином оцінюючи «... Еліота» і віддаючи шану іншим стрічкам в програмі «50-річчя», треба виказати подивування такому вибору фільмів – вибору, вартого цілком невтішного означення «посередні». «Посередні» в порівнянні, звісно, з набагато вищого ґатунку стрічками, премійованими або просто представленими за півстоліття на київському кінофорумі.

Зрозумілий і важливий в списку «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука. Не зрозумілий «Оранжлав» Алана Бадоєва – це, здається, найбільш дивовижний в негативному сенсі вибір, аж ніяк не виправданий єдиним позитивним моментом, своєю історичною цінністю – інтегрованою в лав-сторі Помаранчевою революцією. Але навіть в такому контексті слово «цінність» до цього фільму є максимально і недоречно гучним. І це кволе, претензійне кіно потрапило до списку очікувано кращих стрічок за 50 років існування «Молодості», хоча стандартно бідна вітчизняна кінематографія все ж дала кілька прекрасних прикладів, які, власне, були показані саме на «Молодості». Одним з них є «Щастя моє» Сергія Лозниці, без сумніву визначне кіно не тільки в історії України, а й, насмілюся сказати, в історії світу (попри відсутність призу на Каннському кінофестивалі, де він був в головному конкурсі 2001 року). Драма окремої людини одночасно демонструє і трагедію народу, під яким мається на увазі народ російський і вся Росія, де люди втратили все людське, здичавіли і жеруть тепер самі себе або випадкових приїжджих, які повернули не туди. Це був ігровий дебют вже зрілого документаліста Лозниці, відзначений на «Молодості» справедливим Гран-прі. Чому б не його було включити до списку the best of?

Або інший визначний фільм, вже в царині авторського, артхаузного кіно – «Співачка Жозефіна та Мишачий народ» 1994 року. Для важких 90-х фільм Сергія Маслобойщикова став певним Рубіконом, через який зміг перевалити український кінематограф, розділяючи час до нього – тоталітарний, і після нього – вільний. Один із найсміливіших проявів авторської думки, «Співачка Жозефіна...» перетворила кіно на театр, а театр став кінематографічним. Смислова і звукова поліфонії були настільки нестандартні – експериментальні – що сам Франц Кафка, чиє оповідання Маслобойщиков взяв для екранізації, не здавався більшим оригіналом. Подібні речі запам’ятовуються назавжди. Тож було не дивно, коли «Співачка Жозефіна...» отримала Приз за кращий повнометражний ігровий фільм (оскільки того року Гран-прі взагалі нікому не присудили, нагороду цілком можна було вважати головною).

Експериментальність є ледь не центральною чеснотою «Молодості», в усіх сенсах. Дебютувати і не експериментувати – непристойно. Але експерименти бувають різні. В програмі «50-річчя» шведські «Звуки шуму» Улли Сімоннсона і Юханеса Шерне-Нільсона були до біса приємними на 2010 рік. Але в історії фестивалю траплялися експерименти не просто «приємні», а з потугою долати межі і творити нові враження, що й має робити мистецтво, навіть якщо й досвід буде емоційно «неприємним», подібно до сонячних протуберанців – здалеку виглядає красиво, але зблизька спопеляє. Як у випадку з фільмом «Один проти всіх» 1998-го. Перед показом французький режисер Гаспар Ное вийшов на сцену столичного Будинку кіно та заінтригував глядачів попередженням: «У вас 20 хвилин, щоб піти з залу». Частина з тих, хто, посміюючись, не пішли, швидко пошкодували про це, бо страва, запропонована Ное київській публіці, була настільки пересмажена, переперчена і залита кров’ю, що виявилася бісівським випробуванням для шлунку, мозку й душі. Історію м’ясника, його інцестуального захоплення власною донькою, домашнього насильства і божевілля, переварити важко і не факт чи варто переварювати взагалі. Та «Один проти всіх» був подією, шоковою, але подією, несумнівно вартісною місця в списку найбільших фільмів фестивалю-ювіляра. Але його проігнорували.

Так само проігнорували й інший екстраординарний фільм – «Голоси» Олексія Осіпова, прикметний ще й тим, що показувався того ж 1998 року, і відмінний від стрічки Ное протилежністю відчуття – лагідний, неспішний, добрий, повітряний та в прямому значенні безтілесий. Дім Максиміліана Волошина в Коктебелі став локацією для стрічки, в якому камера літає від стелажів до столу, з першого поверху на другий – від одного голосу до іншого, звуковим чином матеріалізуючи героїв, відсутніх у кадрі. Просто диво, а не фільм. Утім, відбірники «Молодості», складаючи вже цього року програму-пам'ять, обрали «симпатичний» альманах «Париж, я кохаю тебе», «непогану» картину «Хлопці не плачуть» Кімберлі Пірс, «прикольного» «Колишнього барабанщика» Клена Мортье. І не вибрали дебюти Жака Одіяра, Франсуа Озона, Тома Тиквера, Денні Бойла, про яких на кожному кроці говорять організатори «Молодості», про що написано на сторінці фестивалю на «Вікіпедії» і що ніби є візитівкою фестивалю. І що більш дивно, не взяли до програми «Життя інших» Флоріана фон Доннерсмарка, який характерний своєю зоряною долею, заявлений вперше на київському форумі, і за півроку після того прославлений в Лос-Анджелесі «Оскаром» за «найкращий іншомовний фільм», споріднений з Україною фільм, адже історія про агента «Штазі», прослуховування всіх і повсюдно, і навіть тоді, коли люди кохалися, і відповідно, не могли зрадити Батьківщини – це було і у нас, не тільки в НДР.

Але, здається, «Молодість» знехтувала більшою фігурою, яку треба було б згадати, і не тільки в стосунку до фестивалю, а по-людськи, хоча до фестивалю в першу чергу як точки відліку. Мова про корейського режисера Кім Кі-дука, чиє життя наприкінці 2020 року, за 9 днів до 60-го дня народження, обірвав вірус «COVID-19». А він дебютував саме в Києві своїм першим повнометражним фільмом «Крокодил» 1996 року, і цей фільм представив всі ті знаки, деталі, символи і образи, які для режисера стали основними в творчості. Герой-чудовисько, але здатний любити; мовчання; жорстокість; відчай; складні і брутальні стосунки; шматочок світлої душі і смерть. Невдовзі, у своєму четвертому фільмі «Острів», можливо, найбільш відомому, і так само показаному на «Молодості», вже в позаконкурсній програмі, він помітно модернізував, витончив свій предметний і естетичний інструментарій і довів до болючого ідеалу, яким, власне, і сприймав життя. В інтерв’ю, ексклюзивно даному мені 2001 року для «Политик Hall», коли режисер приїхав до Києва очолити журі 32-го Міжнародного київського кінофестивалю, Кі-дук пояснив свій метод і визначив його джерело – це він сам. («Все в моєму кіно від мене»). Що фізіологічне страждання героїв на екрані – це вияв психологічного болю. Що мовчання – це ознака впевненості. І кохання в його фільмах – щасливе, попри протилежне сприйняття іншими.

Для «Молодості» фігура Кім-Ку-дука була знаковою. І загалом багато митців та мисткинь мали б асоціювати Київ зі своїм професійним пологовим будинком, де народилися їх перші визнання і перші провали, а відтак відчуття злету і падіння, необхідні в однаковій мірі задля вироблення значимості/відповідальності та розуміння неоднозначності всього – і себе для інших, і своїх творів після вияву до них критичної реакції, відмінної від реакції власної. Програма «50-річчя» теж важлива своєю неоднозначністю – існує інше бачення кіно, і кожним глядачем, і професіоналом окремо. Що не міняє вдячності за сміливість будь-якого вибору, врешті зробленого і явленого на фестивалі.   

На фото: кадр із фільму «Вавилон ХХ»

Фото: YouTube