Телеканал «Дом» заснували як інструмент відповіді української держави, який протистоятиме російській пропагандистській машині. Основний план протистояння полягав у мовленні російською мовою для мешканців тимчасово окупованих територій України.

Скажу одразу, що сама думка про певну «державну контрпропаганду» у мене викликає цілу низку небезпідставних сумнівів і до доцільності мовлення російською мовою в Україні, хай на окуповані чи на інші території, моє ставлення теж скептичне.

Проте я зробила щиру спробу відкинути всі свої упередження, уявити себе на місці людини, яка якимось чином забула українську мову, або принципово споживає виключно російськомовний контент, або якій за звичкою просто елементарно зручніше слухати й дивитись телевізор російською — і ось вона якимось дивовижним чином натрапляє на новини чи передачі телеканалу «Дом» (і не перемикає одразу ж). Я намагалась побачити Україну очима такої людини.

Перше, що впадає в око: Україна — пекельно нудна. Ну, ви ж пам’ятаєте, в якій я ролі? Я в ролі звичайного стереотипного мешканця окупованих територій, який не дивиться українське телебачення чи контент на ютубі, а клацає перед телевізором пультом. Так от, для такого стереотипного глядача, Україна — це держава — засідання якоїсь донорської організації.

Стереотипний глядач, звиклий до накалу пропаганди, стражденних інтонацій та відчайдушно вирячених очей на російських каналах, потрапляє в залу, де сидять от, наприклад, Юрій Єхануров, Ігор Яременко і Таміла Ташева. Вони говорять по черзі, активно одне з одним погоджуються… Як таке можна витримати після будь-якого телевізійного токшоу? Говорять гості про дуже притомні речі, проте вони розмовляють, як на державному телеканалі. Ось до них під’єднується перша заступниця міністра закордонних справ Еміне Джапарова і хвилин десять лунає монолог про неабиякі плани й досягнення.

Ні, телеканал «Дом» не виглядає агресивною пропагандою, але так, він виглядає державним порядком денним. Я не знайшла в контенті «зради». Росію називають агресором, Арестович розповідає про те, що війну припинити може тільки Путін, чула також від гостей каналу кілька кольок у бік «минулої влади»: відмовитись від риторики «папєрєдніков» — завдання не з простих. Та не знайшовши рафінованої зради, я знайшла досить дивні, призабуті, добре притрушені пилом часу відчуття.

Це десь початок дев’яностих. Я на руках у дідуся дивлюся новини. Тоді ще було нормально спершу дивитись російський «Первый канал», а потім «наші новини». Так от, я знайшла це відчуття, яке колись викликали новини на російському каналі. І справа не тільки в чеканній російській вимові. Тоді новини ще не могли так швидко відійти від стандарту, що в нас усе добре, ще не було такого «накалу страстей», криків, взаємних принижень, відчаю, пересмикувань. У новинах старалися «триматись в рамках». Так само старається триматись в рамках «Дом». Мені навіть дивно собі зізнатися, що, дивлячись новинні випуски «Дома», відчуваю якийсь підсвідомий спокій, але все ж не покидає відчуття постановки: надої ростуть, жири в маслі зростають, випускники готуються до іспитів. І заколисує заспокійливий голос Світлани Лєонтьєвої з ідеальною російською вимовою (якою, до речі, решта ведучих та гостей на каналі похвалитись не можуть).

Для порівняння я увімкнула сучасне російське регіональне телебачення, яке доповідало про щорічну промову Путіна. І порівняла, як «Дом» висвітлює нещодавню пресконференцію президента Зеленського («Дому», до речі, нагоду поставити питання дали. Питання, звісно, про ТОТ). Ну що ж. Пошук відмінностей — завдання не з простих. Але я спитала себе — а що як отой гіпотетичний житель окупованих територій, чиї очі я позичила для цього експерименту, такого й хоче? Отієї омріяної стабільності? Так, на телеканалі «Дом» Україна виглядає дуже стабільно і, як я згадала вище, навіть нудно. Тобто стилістичне враження — це не «Ехо Москви» чи «Дождь» на мінімалках, а скоріше «Куйбышев сегодня».

Тут є день вишиванки, але нема протестів під судами, тут готують черговий тисячолітній рецепт борщу, але немає баталій навколо міносвіти і міністра-плагіатора. Тут навіть Степанова спокійно звільняють із посади. Ймовірно, це і є ота країна мрій, священна стабільність. Стабільність ця збудована по принципу карткового будиночка, але образ її є. Ніщо тут не викликає обурення.

Про уряд та президента — тільки компліментарно, жодних сумнівів їхнім діям чи рішенням. І я розумію, що це оплот стабільності, який мав би змусити гіпотетичних мешканців Криму та окупованих територій Луганщини та Донеччини, не втратити зв’язок із Україною, знати, що в Україні на них нічого страшного не чекає. Але чи впадає в око іншим, як і мені, дисбаланс позицій? Чи з’являється в інших, як і в мене, логічний ланцюжок, що суцільна компліментарність щодо влади означає деяку упередженість чи неправдивість щодо інших тем?

Тобто новинний формат, як і спроби політичних токшоу, виглядають програшно на тлі інших медіапродуктів такого штибу перш за все через відсутність думок, що можуть суперечити одна одній, та гострих обговорень, які давно вже стали невід’ємною частиною українського медіапростору. Звісно, гострі суперечки на українському телебаченні часто перетворюються на балаган, але їхня відсутність все ж надто помітна.

Схожа претензія і до передачі «Взгляд с Банковой», де з гостями після Юлії Мендель не ведеться діалог, а вони просто відповідають на заздалегідь приготовані питання. І ця сценарність дуже відчувається. Те ж саме стосується й передачі «Официальный разговор», де ведучі активно кивають на наперед визначені й сформульовані теми чиновників. У начебто антипода «Официального разговора», передачі «Неофициальный разговор», схожа проблема — чомусь там теж часом з’являються чиновники і «разговор» так само плине за наперед визначеним сценарієм, автоматично змушуючи позіхати і дивитись, чи скоро кавабрейк. Ймовірно, найтелевізійніше виглядає «Утро дома», де часом таки проривається щось людське.

Так звані «іксплейнери» на каналі різняться: «Право на право» — це виключно інформаційний продукт для дуже цільової авдиторії, який не має особливо нічого спільного із телеформатом, а «5 вопросов», як і все, що робить Олег Борисов на каналі, виглядають живіше. Те ж саме стосується «Давайте проверим»: це вже виглядає як спроба розважального контенту у форматі для ютуба — як-от розбір Шарія.

За кількістю переглядів ці спроби — не надто успішні. Чи знаходять вони авдиторію через телевізор — питання відкрите. Телепрограма каналу проте лишається досить пустою із великою кількістю повторів, перемежована закупленими у медіагруп за державні гроші мультиками та кіно з російською доріжкою — задля розширення авдиторії.

Упевнена, що аби взялись перевіряти канал на дотримання журналістських стандартів, то суттєвих порушень не знайшли б: канал не дезінформує, не поширює фейки, не маніпулює переважно. А от із «балансом думок», як і шкалою нудності, яку в методологію включити важко, — у каналу найбільші проблеми.

Крім того, мені так і не вдалось зрозуміти, яким чином саме російськомовність каналу має навернути авдиторію до правильної позиції. Ймовірно, логіка в тому, що якщо в Україні є державний російськомовний канал, то саме його існування перекреслює кремлівський міф про утиски російськомовних. Але чи потрібен і чи ефективний такий вітринний проєкт?

Цікаво, правда, що репліки українською мовою російською не дублюють (принаймні на сайті каналу та на ютубі, хоча в деяких передачах з’являються субтитри), а в гостей каналу регулярно проривається досить нове для нашої мовної реальності явище — вкраплення «офіційних» українських слів у російській (навчальний заклад, забезпечення тощо). Цим грішить, наприклад, Милованов та навіть Арестович, який не так давно на прохання користувача писати про результати засідань ТКГ українською послав його у відомому напрямку.

Цікаво також, що при перегляді «Дома» на ютубі на мене вперше в житті тарґетувалась реклама горілки «Русский стандарт». Про сам телеканал це, звісно, нічого не свідчить, але, можливо, означає, що я успішно перевтілилась у стереотипного глядача. І перемкнула далі, де буде звичний градус «накалу страстєй». Бо, як мовить одна з ключових істин «русского міра», «не понижай градус!».

Про авторку: Євгенія Кузнєцова, PhD з міжкультурних студій, спеціалізується на аналізі медіа, вивченні дезінформації та її поширенні на прифронтових та окупованих територіях України. Євгенія також працює у спільному проєкті з університетом Осло «Українські міста на лінії геополітичного розлому», де, зокрема, вивчає вразливість авдиторії до хибних наративів.