Ярослав Підгора-Гвяздовський
кінокритик, член експертних комісій Держкіно та УКФ
13:35
Четвер, 13 Травня 2021

Життєствердне і полемічне. Документальне кіно фестивалю «Незалежність»

2 970
Сьогодні, 13 травня, в кінотеатрі «Жовтень» таки розпочнеться 10-й Фестиваль американського кіно «Незалежність» (AIFF).
Життєствердне і полемічне. Документальне кіно фестивалю «Незалежність»
Життєствердне і полемічне. Документальне кіно фестивалю «Незалежність»

Перенесений через локдаун фестиваль «Незалежність» залишається однією з найбільш очікуваних кінематографічних подій. І значною мірою через «коронний номер» фестивалю – його документальну програму, адже демонструється в ній те, що, як правило, не випускається в широкий прокат і не крадеться піратами, таким чином, набуваючи практично унікальності в наш час, коли можна дивитися все в різний спосіб і без зайвих рухів. Ні, у випадку «докпрограми» «Незалежності» треба буде підняти свою дупу, і в разі наявності бажання побачити особливе пошвендяти до кінотеатру й переглядати кіно в традиційний спосіб – на великому екрані в 2D-проекції.

Можливо, центральним фільмом в цій програмі, серед 9 представлених, буде «Скалічений табір» Джеймса Лебректа та Ніколь Ньюнгем, надзвичайне в ідейному плані й багате з формальної точки зору, сміливе і моторне дослідження людей із проблемами саме моторного апарату, з вадами хребта, ніг, мовлення, але не свідомості, не життєвої енергії, не бажання жити, людей з парадоксальним життям, бо доволі рухливим, незважаючи на всі обставини. Це життєдайне кіно було номіноване на цьогорічне здобуття премії «Оскар», і «Детектор медіа» аналізував його кінематографічний та емоційно-позитивний ефекти в постоскарівському матеріалі.

«Місячна соната» Айрін Тейлор Бродськи, теж гучний номінант – на минулорічну «Еммі», також стосується фізичних людських вад і так само, в неймовірний спосіб, здоланих із використанням сучасних технологій, але, в першу чергу, за допомогою терпіння і любові. Власне, саме це – любов, що не декларується, не підкреслюється, бо мусить бути чимось неодмінно обов’язковим і без-розмов-зрозумілим – і є головним меседжем фільму: тільки любов батьків і їхня наполеглива праця допомогла маленькому Джонасу залишитися серед «нормальних» людей «нормальним».

Глухота, що почала розвиватися у нього з малечку, була помічена батьками і максимально уважно вивчена лікарями, з подальшим застосуванням всіх медичних препаратів та лікарських засобів. Характерним тут є тематичний вихід на музику, власне, на Бетховена, який писав свою «Місячну сонату» вже не чуючи – ще маленькому Джонасу його дідусь, піаніст, підкинув ідею вчитися грати на піаніно, вчити «... сонату», і весь фільм Джонас це робить – намагається добре зіграти, ніби таку просту, а насправді засадничо складну річ, де нюансування звуку підпорядковується нюансуванню емоцій і почуття (жах ситуації Бетховена не тільки в тому, що він, геніальний і відомий композитор, зненацька втратив слух, а в тому, що йому ніхто не допоміг із цим впоратися, його покинули).

Подібно до складності оманливої простоти сонати Бетховена фільм показує складне існування такої банальної конструкції як родина. Навколо головного героя, Джонаса, існують чисельні подразники, які водночас допомагаю і заважають, є його батьки і молодші брати, бабусі та дідусі, які також мають свої історії життя, і вони переплітаються з його власним, утворюючи багатоголосся сенсів. Цим фільм Айрін Тейлор отримує об’єм, бо залучає час і простір, минуле людей і все суспільство. Детальки з цих складових – цікаві і болючі, значні та сумні, і навіть філософські. У фільмі є хроніка 70-х і 80-х років, повноцінна сучасна анімація, зйомки з камери Super8 і 16мм і мобільного телефону, і загалом цілий шмат життя хлопця тривалістю у 12 років.



А ще справжнє сімейне дослідження: бабуся Джонаса теж стала глухою ще в дитинстві, а його дідусь таким народився, але крізь товщу років бабуся несла бажання дізнатися, чому вона оглухла, і зрештою, наприкінці життя, зробивши генетичний аналіз, з’ясувала, що проблема в одному генові, в якому просто була помилка. Та вона не злоститься з цього, не нарікає на Бога, медицину чи батьків, а каже: «Це було не просто помилка – так судилося», можливо, маючи на увазі свого онука і його можливість тепер заглядати в обидва світи: за допомогою слухового імпланта бути серед тих, хто послуговується звуками, а вимикаючи імплант, користуватися іншими чуттями і при цьому знаходитися в благословенній (для декого) тиші. В цьому «Місячна соната» захопливо і доречно пересікається з іще одним «оскарівським» номінантом, фільмом «Звук металу» з «ігрової програми» фестивалю «Незалежність», який доповнює і навіть переводить розмову про глухоту на інший рівень сприйняття, бо в ньому йдеться про те, що глухота не є проблемою чи хворобою, а – ледь не дар, і, відповідно, її не треба лікувати.

Інакше сприйняття проблеми – ось головне і узагальнене послання всіх стрічок фестивалю. І в цьому проявляється сила і самого фестивалю, і американської кінематографії загалом – не боятися показати контроверсійність (хоча й наразі все частіше свобода висловлення в американському суспільстві стає небезпечною, а інакомислячі переслідуються в прямому сенсі, підпадаючи під обструкцію і цькування). Час дозволяє використовувати політичні гасла і пропаганду, випинати одне, приховуючи при цьому інше, показувати однобоку правду. Фільм «Аполло» саме такий.

У ньому світ буквально чорно-білий, і тут справа не тільки про чорно-білій хроніці існування знаменитого однойменного клуба в Гарлемі, мова про чорних, які говорять про утиски білими, а про себе – лише добре і в найвищому ступені порівняння. Звісно, починається все з історії, кошмарної історії минулого Америки, де расизм залишався до останніх часів, і це попри перемогу противників рабовласництва у війні Півночі і Півдня. Расизм був навіть в Нью-Йорку, столиці антирабовласницького руху, і клуб «Аполло», відкритий 1934 року без тогочасної сегрегації, став поодиноким майданчиком для виходу в світ афроамериканців. Саме через музику, через джаз і блюз, госпел і рок-н-ролл, через щотижневі конкурси «Шоу талантів», придуманого конферансьє клубу Ральфом Купером. Саме він запросив Білі Холлідей. А загалом через «Аполло» пройшли ті, хто тепер є абсолютною класикою: Елла Фіцджеральд і Дайна Вашингтон, Чарлі Паркер і Луї Армстронг, Джеймс Браун і Даяна Росс, оркестри Каунта Бейсі і Дюка Еллінгтона та сотні інших.

Історія соковита і блискуча, радісна, але весь час перебивається коментарями сучасних співаків, істориків музики, акторів та активістів, а разом з цим – вставками з читаннями нового шоу, де тема расизму – головна, де згадуються вбивства поліцейськими того чи іншого афроамериканця (при цьому не говориться про вбивства, вчинені самими афроамериканцями). Фільм демонструє тонку межу між розмовами про расизм і расизмом. Виробники стрічки, хоч і не показують прямо, але натякають на расизм уже з боку афроамериканців.

Полемічність – чи не основа це демократії? Говорити, дискутувати щодо проблеми, або й винести її на судовий розгляд. Так вчиняють герої фільму режисерки Треви Вармфелд «Точка свідомості», так само дуже полемічного, як і «Аполло». Бо йдеться про світоглядний конфлікт минулого і теперішнього, конфлікт традицій і законів, мертвих і живих, корінного населення Америки і сучасних американців – йдеться про резервацію індіанського племені Шіннокок в Хемптоні, на сході Лонг Айленда, де має свої заміські помешкання 1% з 1% найбагатших людей США. Очевидний конфлікт між завойованими і завойовниками, навіть після 400 років з моменту його початку, не може вщухнути, і цьому немає ради. Але наразі йдеться не про переможну визвольну війну, яка, насправді, була б цілком справедливою, а про збереження хоча б їхніх поховань. Інша справа 1) як вони впроваджують збереження, 2) де саме це відбувається і 3) чи є методи для цього.

Фільм показує багаторічну судову тяганину та її переможні наслідки, і переможні саме через цивілізаційні, юридичні, правові зрушення з мертвої точки. І це незважаючи на неконструктивну і недалекоглядну логіку, втім, все одно прийняту законодавством: індіанці вимагають у випадку знаходження решток їх поховань заморожувати будівництва, а землю передавати у власність племені. Але ж рештки можуть бути повсюди, а переносити їх індіанці не збираються (те, що весь світ знаходиться на рештках попередників – бо іншого світу у нас нема – всі мовчать). Звісно, до початкових часів – до самого завоювання – повернутися не можливо. Втім, індіанці племен Шіннокок вимагають повернути їм їх землю, яку було незаконно привласнено на основі документів, підписаних «мертвими душами» (буквально, хитрі юристи виписали з могильних плит імена, і їх надали в якості власників). Розбираючись зі злочинною казуїстикою минулого теперішній суд і мерія Хемптона врешті дійшли до висновку про ймовірність ідеї заморожувати будівництво... якщо плем’я готове викупити землю. І ось першу ділянку плем’я викупає за півмільйона доларів... Перемоги бувають різними, як і самі стратегії бою.

В програмі документального кіно фестивалю «Незалежність» також представлені фільми «Реслінг», «Satan&Adam», «Ремікс: хіп-хоп х мода», «Мерія», «Неначе в раю». Охочі зможуть переглянути всі стрічки програми в кінотеатрі «Жовтень» безкоштовно. Розклад сеансів – на офіційному сайті фестивалю.

Фото: Кіноріум

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2970
Переглядів
Коментарі
Код:
Ім'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2021 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду