Якщо розглядати Берлінале як місце єднання всього світу, заплановане так його творцем, Альфредом Бауєром, 1951 року, то можна трохи здивуватися наявності серед 15 заявлених в головному конкурсі стрічок 4-х представників від Німеччини. Втім, навряд чи є сенс думати про педалювання в дусі Deutschland über alles, оскільки минулий рік пройшов під контролем драматичного і навіть трагічного панування коронавірусу і пов’язаного з ним карантину. І саме це повсюдно зупинило налагоджений кінопроцес. Відповідно, набрати необхідну кількість фільмів, вартісних третього за віком і розміром фестивалю світу, було вкрай непросто. І, як показали деякі конкурсанти – та й журі їм підіграло, – що не всі коштували витраченого на них часу і їм видали завеликий кредит довіри. Але, незважаючи на вкрай складну ситуацію – просто не було з чого аж так вибирати – команда фестивальних відбірників представила строкату географію: були картини з Японії та Ірану, Південної Кореї та Мексики, канадсько-ліванська картина та угорсько-латвійська, французька та румунська, грузинська і знову угорська. І кілька серед них таки виявилися кінематографічними шедеврами.

Попри увагу зараз всього світу до головного призера, Раду Жуде, з його ревізіоністським, скандальним і шалено смішним фільмом «Невдалий трах або шалене порно» (Bad Luck Banging or Loony Porn), все ж було б справедливо почати з іншого лауреата, дебютанта Денеса Нагі. «Природне світло» (Natural Light), виборовши премію за режисуру, показало дещо більше – що сьогоднішні творці поєднані з класиками, як би вони того не хотіли. «... світло» є тим кіно, яке вже не знімають – епічним в сенсі форми, заглибленим в деталі і атмосферу, без блимання кадрів, швидкості відстрілювання слів і ефектів заради ефектів (хоча мистецтво заради мистецтва було і раніше).

«Природне світло». Автор фото Tamás Dobos / berlinale.de

Вже сама назва – двозначна, і так само стосується форми, як і змісту. У фільмі панує конкретно природне світло, бо штучного освітлення практично нема. Вечірній або навіть нічний ліс 1943 року, через який йдуть солдати угорської армії, виглядає немов наживо. І такими «живими» є і люди в селі, куди вони приходять. Воюючи на боці нацистів, угорці були перекинуті в Росію (Hollywood Reporter помилився у своїй рецензії, кажучи про Україну), де в Брянській області вишукують партизан. В селі Салтановка знаходять старосту, намагаючись випитати у нього про партизан. А він – ні пари з вуст. Як і решта. Цікаво, що всіх – і селян, і угорських солдат – об’єднує дивовижна фактура обличь, про які можна сказати, повторюючись, як і про фільм, – таких зараз «не роблять» – обличь з картин, обличь-полів, обличь-землі. Певно, Нагі, як колись і Сергій Лозниця для своєї «Лагідної», вишукував особливу фізіономіку, обличчя без прикрас, на яких була б видна важкість життя, мов печатка. І відповідно до минулого, так само, без емоцій, стоїчно, одні вбивають, а інші вмирають. Страшно. Справді шоковано завмираєш, коли бачиш, як мовчки дивляться солдати на палаючий сарай, до якого вони тільки що загнали селян.

Фільм Жуде в усьому протилежний фільму Нагі – він різноманітний на форму, яскраво-кольоровий і багатозвучний, дико багатослівний і критичний, серйозний і комічний водночас, він сучасний, бо еклектичний. Тут художня форма вставлена в документалістику: головна героїня, виконуючи свої артистичні задачі, першу третину фільму просто йде через Бухарест. Гріх і сміх - улюблені складові нових режисерів Румунії. Тому і дійсність тут, нарешті – наша і зрозуміла, – з масками, зі сварками на касах супермаркету, з машинами на тротуарах, з рекламою тренажерних залів тоді, коли тренажерні зали закриті, з продажом-розливанням посеред вулиці напоїв, коли відкрите розливати заборонено. А тих, хто робить зауваження порушникам карантинних правил, як героїня, посилають на х... І от в цьому карантинному кошмарі трапляється ще й кошмар індивідуальний і робочий – зняте чоловіком героїні домашнє порно потрапляє в мережу, а героїня – вчителька, і її на відео впізнають школярі. Це доходить до батьків учнів, і вони ініціюють зібрання з розборами, фантастично абсурдними, але, водночас, дуже навіть пізнаваними – бо це на кшталт «Гаражу» Рязанова! Мовляв, як вона могла таке знімати, як вона могла таке робити в кадрі («тобі шо, 20-ть?») і чи розуміє вона, як це вплинуло на психіку дітей? А у фіналі її – двома голосуваннями – знімають з роботи. Але фільм має подвійний фінал, для глядача, коли героїня вчиняє над усіма присутніми сексуальне насильство в трешовому, буфанадному стилі. Це відповідь режисера на ті дурості, які існують у світі. І це десь пересікається з кліпом Rammstein – Pussy... Після такого фіналу, особливо в Берліні, Жуде не могли не дати головний приз.

Дуже незвично, що серед головних лауреатів був ще один фільм про школу – «Містер Бахманн і його клас» (Herr Bachmann und seine Klasse by Maria Speth). Але виконаний вже в документальній манері, без провокацій. Хоча, ймовірно, провокаційним його можна назвати через показ так само нестандартної, діалогової манери навчання. В містечку Штадталлендорф, недалеко від Франкфурту, в місцевій школі вчитель сидить у футболці AC/DC, з растаманською шапочкою на голові. В класі висять на стінах і стоять гітари й ударні інструменти. Вчитель жонглює м’ячиками і словами, вчить дітей співати, розуміти теперішнє і поліфонічність та множинність націй в Німеччині. Його учні можуть вдома говорити турецькою, російською чи болгарською, і народитися хоч в Марокко, але в класі вони об’єднані німецькою мовою, одними правилами, і всі разом складають таку собі родину. Бо і містер Бахманн – не Бахманн, його бабусю, польку з прізвищем Ковальскі, коли вона опинилася в Німеччині, назвали «Бахманн», й нове прізвище прижилося. Тепер вчитель разом зі своїми учнями співає Боба Ділана для запрошених батьків, щоб показати, чого їх діти навчилися. А після уроків з іншим викладачем, турком за походженням, може  випити дорогого шотландського віскі Glenlivet, поговорити про дискримінацію і отримати запрошення приїжджати до Туреччини, щоб побачити омріяне Чорне море... Це довжелезне кіно, попри його 217-хвилинний екранний час, не хочеться скорочувати. Звісно, воно цьому завдячує фігурі вчителя, харизматичному, чуйному і вправному чоловікові за 60-т, та, певно, справа і в його учнях, яких режисерка Марія Шпет рік знімала і які не хочуть підірвати школу, як всі учні в світі, а хочуть сюди приходити, бо тут їм тепер добре.      

Чудернацьким чином щодо навчання, викладача і учениці – і провокації! – серед лауреатів є ще одне кіно – «Колесо фортуни та фантазія» (Guzen to sozo) японця Рюсуке Хамагуті. В одному епізоді до професора, який вигнав колись учня, приходить учнева коханка, щоб викликати на слизьку доріжку професора і записати на нього компромат. І починає йому зачитувати епізод з книжки, написаної професором: «... вона зосередилася на вимірюванні розміру мого правого яєчка, коли рухала підборіддям та язиком вгору-вниз...». Та ситуація міняється, бо професор наполегливо відкриває двері, які дівчина весь час намагається закрити, він говорить з нею про творчість, а коли та, знічена, зізнається, що записувала всю розмову на диктофон, не гнівається, а навпаки, розцінює це як цікавий досвід, і важливий для неї, бо вона так по-особливому читала.

«Колесо фортуни та фантазія». Фото: Neopa / Fictive

Складений з 4 історій, фільм-антологія Хамагуті, в першу чергу цікавий сценарно, і саме за це йому потрібно було б дати приз, а не Великий Приз журі. Конструювання історій в ньому – це про зміну обставин і виникнення нових смислів, це про непередбачуваність і чудовість людських стосунків. Натомість за сценарій дали приз корейському фільмові «Вступ» Хон Сан Су, схожому більше на студентське кіно, невблаганно другосортне, де апелювання до класичних форм є скоріше калькуванням їх, а не використанням ознак. Тут журі Берлінале згадало свою традицію не випускати з числа лауреатів своїх вже одного разу відмічених друзів – минулого року Сан Су був премійований в Берліні за режисуру свого фільму «Жінка, яка втекла».

«Вступ» був в кращому випадку недоробленою заявкою (заявкою на що?), і цілком прохідним кіно, запрошеним для годиться. Як і фільм «Альбатрос» Ксав’є Бовуа (може тому, що гідно підписав листа на захист Олега Сенцова), де заявлений в перших хвилинах пістолет в кадрі, звісно, за чехівськими законами, стріляє у другій половині. Навіть іранська «Балада про білу корову» Бехташа Санаеха і Маріам Могаддам (вона ж в головній ролі) – це вже було за формою, а за змістом не надто багато нового додає: так, іранська система жорстока і бувають дикі несправедливості, як помилковий смертний вирок, але таке є в усьому світі, хоча, на честь фільму варто сказати, що фраза «ми не можемо поміняти закон через одну нечесно вбиту людину» - багато вартує, а подвійний фінал – просто як у Раду Жуде, тільки навпаки, похмурий.

«Коробка спогадів». HautetCourt / Abbout Productions / MicroScope

Вражаючий мексиканський фільм «Поліційне кіно» (Una película de policías) Алонсо Руїспаласіоса, премійованого за монтаж, теж мав серйозного конкурента – копродукцію Канади, Франції, Лівану і Катара «Коробка спогадів» Джоан Хаджітомас і Халіл Джорейге. Якщо мексиканець постановочним і операторським чином «вставив» сучасну документалістику в художньо-зімітовний простір (протилежність до фільму Раду Жуде), то у ліванських режисерів минуле трансформувалося за допомогою анімації, аплікації, комп’ютерної графіки і поєднання хроніки. І це все – як намагання фантазії доньки уявити минуле своєї матері крізь призму її фотографій, щоденникових записів, листів та магнітофонних касет, що занурювали в громадянську війну 70-х і в окупацію Ізраїлем 80-х. Це болючий, красивий, романтичний і, зрештою, оптимістичний фільм з хеппі-ендом, не звичним для фестивального кіно. Але, здається, такі фінали потрібні саме зараз. Так само хеппі-енд у німецькому фільмі «Я твій чоловік» Марії Шредер (приз за головну роль Марен Еггерт), де героїня, випробовуючи нове досягнення технології, робота-партнера, долає свої «упередження», і віддається на поталу коханню. І навіть у фільмі «Маленька мама» француженки Селін Ск’ямма хеппі-енд, попри те, що героїня, 7-річна дівчинка, дізнається – її мама помре. Та тут суть в поєднанні, в родинному, незнищенному зв’язку тіл і душ, показаного без вияву сексуальності, традиційної для фільмів Ск’ямми, режисерки-лезбійки, власниці призу «Тедді» на Берлінале ще з 2011 року.

«Невдалий трах або шалене порно». Автор фото Silviu Ghetie / Micro Film

Насправді, в Берліні люблять хеппі-енди в кіно, на відміну від Канн чи Венеції. Просто він буває різний. Навіть фінал «Невдалого траху або шаленого порно» Жуде – це хеппі-енд, тільки екстравагантний, зухвалий і порнографічний. А чого ще чекати від нашого часу? «Для екстремальних нещасть – екстремальні засоби».  

Заглавне фото: berlinale.de