Жертва інформаційної війни. Так нацгвардійця Віталія Марківа назвав у фіналі документальної стрічки «Позивний “Італієць”» її автор, керівник департаменту комунікацій Міністерства внутрішніх справ Артем Шевченко. Думку розвинув міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко на допрем'єрному показі, назвавши ініціаторкою «справи Марківа» російську пропагандистську машину. Відповідно, стрічка, показана в ефірі «1+1» 20 лютого, на думку пана міністра, є «нашим бронежилетом». Тобто захистом від російської пропаганди.

Безвідносно до згаданого фільму зауважу: поки що такий метафоричний бронежилет — єдиний на всю Україну. Для захисту всього інформаційного простору, цитуючи старий радянський фільм про Олександра Невського, кольчужка коротка. Скажу більше: нещодавня заборона проросійських каналів Медведчука, в тому числі через російське фінансування, теж не надто захистила від російської пропаганди. Хоча інформаційний простір України трохи почистила. Тим не менше, канал «Наш» транслює російську пропаганду без перебоїв. І зробити ще один бронежилет, захистивши українців від нього, чомусь не виходить. Додайте спробу Медведчука відкрити новий канал такого ж наповнення та заяву його соратника Нестора Шуфрича, що в них буде ще один майданчик. І успішне для України завершення «справи Марківа» реально виглядатиме винятком із правил. Якщо взагалі не дивом на кшталт сюжетів різдвяних історій. Про наповнення великої кількості українських серіалів питомо російським контекстом узагалі помовчу. Хоча саме кіно й серіали про українські перемоги над Росією – не бронежилет, а потужна лінія оборони.

На окрему згадку заслуговує інформаційна підтримка справи Віталія Марківа в Україні. Увесь час, поки нацгвардієць сидів за ґратами, соцмережі рясніли критичними дописами лідерів думок (чи тих, хто себе такими вважає). Критика стосувалася передусім дій української влади незалежно від персоналій. Арештували Марківа за каденції Петра Порошенка, звільнили за президентства Володимира Зеленського. На думку дописувачів, уваги українському бранцеві завжди приділяли менше, ніж треба. А був період, коли прізвище Марківа узагалі зникло з інформаційного порядку денного. Натомість про бранців Кремля, найперше — Олега Сенцова та Романа Сущенка, нагадували з будь-якого приводу.

Величезний банер із портретом Віталія Марківа та закликом дати йому свободу розмістили на будівлі Головного управління Міністерства внутрішніх справ України з видом на Софійську площу. Але й тут вийшло не слава Богу. Свою історію Артем Шевченко починає з цього кадру й каже: 29-ту річницю Незалежності Україна відзначала на площі під поглядом Віталія Марківа. «З усмішкою й німим докором він дивився на всю країну», — цитата з фільму. Як не згадати: саме на фоні українського бранця, чия доля в той момент була не надто близькою до вирішення, відбулося позбавлене художнього смаку концертне дійство, розкритиковане, здається, навіть мовою жестів. Акція була занурена в російський «естрадний» контекст. Її фоном стала жертва російської пропаганди. Це сприймалося не інакше, як плювок в обличчя воїна.

Звільнення Віталія Марківа з огляду на подібне ставлення справді виглядає дивом. Проте фільм «Позивний “Італієць”» розказує глибшу історію, ніж почув та побачив пересічний глядач. Поза сумнівом, держава в особі президента й міністра внутрішніх справ (на їхній особисті участі робиться ненав'язливий акцент) весь час не забувала про свого захисника й громадянина. Можливо, період інформаційної тиші довкола справи Марківа був ситуативним — той випадок, коли краще помовчати задля результату. Натомість за лаштунками як стрічки, так і всієї історії є важливий висновок: без участі держави звільнення українського воїна навряд би вдалося домогтися. Самотужки, зусиллями приватних ентузіастів, Віталія з-за ґрат не витягнути. Подібне можливе хіба в історії Мохамеда Ульд Салахі, відтвореній у фільмі «Мавританець». Потрапивши в тюрму Ґуантанамо за надуманими звинуваченнями, чоловік зміг вийти звідти лише завдяки зусиллям недержавної правозахисної організації. У випадку Марківа роль України як державної інституції виявилася несподівано дієвою й принесла бажаний результат — перемогу.

Що красномовно свідчить: держава мусить і далі захищати себе на всіх фронтах, вливаючи в захист, у тому числі інформаційний, чималі ресурси, людські й фінансові. Доводити справу до кінця, бо інакше звільнення Марківа на фоні неможливості закрити рота Медведчуку енд компані, атак на Закон про мову і, головне, переслідування проукраїнських активістів тією ж владою всередині країни перемогою, на жаль, не виглядатиме.  

За структурою «Позивний “Італієць”» умовно ділиться на дві частини. В першій Віталія Марківа як головного героя не аж так багато. Натомість Артем Шевченко як автор і ведучий вводить глядачів у загальний контекст. Позитив — фраза «російська агресія» в різних варіаціях звучить часто й чітко. Автор чудово знає та розуміє, хто ворог.

Чимало уваги приділяється обставинам справи, а саме загибелі італійського журналіста Андреа Рокеллі та його російського колеги Андрія Миронова. Саме від того моменту фільм починає нагадувати документальний детектив: є місце злочину, є обставини, що йому передували, є детальна розстановка сил та фігур на полі бою — горі Карачун під Слов'янськом. А друга частина стрічки конкретизує формат, пропонуючи не просто детектив, а той його різновид, який називається «процедуралом».

Глядач, далекий від тонкощів збирання доказової бази, дізнається про існування купи експертиз, окрім звичної дактилоскопічної. Відбитки пальців у цій історії не працюють. Слідство й адвокати довели навіть упередженому італійському суду: Віталій Марків не міг ані вбити двох людей, ані навіть коригувати вогонь. Звуки пострілів, записи розмов, шуми, відстань до місця трагедії — все мало значення й попри шалений тиск було нарешті визнано доказами непричетності українця.

Автори фільму також висувають правдоподібну версію: італійського репортера та його російського товариша навмисне підставили під кулі самі ж росіяни. Не без допомоги сепаратистів. Отже, йдеться про сплановану російську провокацію. А Марків був обраний як жертва не випадково.

Його перемога в тому, що всі три роки за ґратами тримався й вірив у свою державу. І, хай там як це звучить, у тому, що ув'язнила Італія, а не Росія. Європейська країна відома своїми проросійськими політичними настроями, але також повагою до закону. Якби Марків опинився за ґратами в Росії, витягнути його вдалося б хіба з доброї волі Путіна. Без його згоди на щось зусилля України, на жаль, не матимуть успіху. А ще один несподіваний висновок: от би в Україні так ставилися до правосуддя, як в Італії! Бо ж чимало жертв російської та проросійської пропаганди маємо всередині країни.

 Фото: пресслужба МВС