Праймтайм вечора середи «UA: Перший» присвятив трансляції інавгурації Джо Байдена. Побутує нерозуміння: мовляв, навіщо нам транслювали інавгурацію президента іноземної держави, це — низькопоклонство, підкреслює нашу нібито залежність і те саме «зовнішнє керування».

На це є щонайменше три заперечення. Одне: телебачення багатьох країн транслюють церемонії інавгурації американських президентів і з огляду на значення події, й з огляду на красиву традицію, що зберігається понад два століття й перетворилася на ритуал зі своїми правилами. І ні в кого не виникає сумнів у незалежності й суверенності цих країн. Друге: вступ на посаду от саме Джо Бадена справді мав світове значення через ситуацію, яка склалася в його країні, й тенденції, що наростали. І третє: не лише цікаво, а й пізнавально побачити, як це відбувається “в них”, порівняти з аналогічними подіями в Україні й дечого повчитися. Не варто приховувати: порівняно з американськими інавгураціями українські виглядають якось буденно і кожна по-різному, інавгураційні традиції в Україні досі не склалися.

Суспільний канал учергове довів, що він за заслугою носить звання Суспільного. Може, десь у царині розважальних програм він і пасе задніх, але в тому, що стосується інформації, він демонструє найвищу якість.

Чітко, точно, суттєво. Це не було коментування в довільному стилі. Переважну більшість промов синхронно перекладали (а синхронний переклад — то дуже тяжка праця, недаремно робочий день синхронного перекладача триває 4 години). Наскільки можна було судити, переклад був точним, чітким, грамотною мовою без помилок і не запізнювався порівняно з промовами.

Влучними й точними були й коментарі — без розмов «близько до теми», без найменшого присмаку жовтизни й сенсаційності. Вразила відсутність того, що на українському телебаченні чомусь і досі вважається за норму: не було розлогого коментування вбрання дам-с, ніби йдеться про манекени, й ніби одяг та зачіски є в жінок найважливішими якостями. Навіть коли на екрані були Леді Гага та Дженніфер Лопес. Принаймні, не запам'яталося.

Було дано чітку основну інформацію про учасників та основних гостей церемонії — основні віхи біографії. Було названо попередніх президентів, що були присутні, з їхньою партійною належністю, що за даних обставин було надзвичайно важливим — демократи Барак Обама та Білл Клінтон, республіканець Джордж Буш. Було сказано, що демократ Джіммі Картер не зміг бути присутнім. Як на мене, варто було уточнити, що, окрім Доналда Трампа, Джордж Буш-молодший залишився єдиним президентом-республіканцем, що живе нині. Бо в іншому разі в не дуже обізнаних глядачів могло скластися враження, що президенти-республіканці проігнорували інавгурацію Байдена. Поруч із Біллом Клінтоном камера щоразу вихоплювала Хіларі Клінтон, її навіть було краще видно. Не пам'ятаю, щоби коментатори сказали про це. Не пам'ятаю, щоби сказали про присутність віцепрезидента, який залишає посаду, Майка Пенса. Можливо, в потоці інформації пропустив — але от не залишилося, не акцентували.

Водночас варто зазначити: коментарі не затуляли собою й тим паче не заглушували виступи, вони були лаконічними й у належних місцях церемонії. Єдиний епізод, що вразив неприємно, — це коли під час виступу Дженніфер Лопес коментатори раптом почали розмовляти, заглушуючи пісню, — й саме тут просто казали, як усе урочисто і як піднесено, ото й уся цінна інформація.

Піснефобія — стара хвороба «UA: Першого», яка щоразу виявляється, скажімо, на відкритті Олімпіад. А в даному разі пісні не були антрактами для розслаблення — вони були невід'ємною частиною церемонії, додавали урочистості. Анонсуючи участь співачки, чимало наших ЗМІ писали, що Лопес візьме участь «заради шоу». А це не було шоу: співачка співала під військовий оркестр символічне попурі — такий собі неформальний гімн Америки.

Принагідно варто зазначити, що під оркестр співала й Леді Гага — державний гімн Сполучених Штатів Америки. І тут було відкриття. Ніколи не гадав, що державний гімн можна співати стримано, урочисто, але так натхненно, вкладаючи почуття, ніби ділячись особистим. Так, майстерність співачки, але ж у нас звикли до формально-монотонного, офіціозного виконання Гімну України, іншого ми вже на ТБ й не уявляємо.

І, звісно, знову порівняння. Обидві суперзірки — це передусім Голос і Почуття, причому почуття, передані саме вокальними, а не драматичними засобами. Недаремно в російській блогосфері з'явилися коментарі: «И что это за певицы — сисек не видно». Наші уявлення про попмузику, як засвідчили новорічні свята, пішли від російських недалеко.

А коментатори влучно зазначили: обидві співачки підтримували Байдена, та й узагалі «Голлівуд за демократів», і Трамп із цього приводу шкодував і бідкався.

Після основної частини інавгурації подальше показували фрагментами, а у студії йшло коментування, студія була в етері перед трансляцією й після трансляції. Модератором був Євген Глібовицький — гідний наслідування взірець, коли модератор сам є фахівцем і на рівні з усіма бере участь в обговоренні. Коментарі давали американський професор, етнічний українець Олександр Мотиль (дистанційно), авторитетні українські експерти Альона Гетьманчук та Олександр Краєв.

Здавалося б, просто урочиста подія, загальні слова. А виявилося, й це можна зробити цікавим. Це були факти з біографії Джо Байдена та Камали Xарріс — широко відомі й маловідомі, зведені докупи й структуровані, їхній шлях до найвищої влади. Неодноразово підкреслювали, що Харріс — перша жінка на посаді віцепрезидента, перша темношкіра віцепрезидентка й перша віцепрезидентка азійського походження  (вона — дочка іммігрантів із Ямайки та Індії, її імена Камала та Деві — це імена індуських богинь). Із коментарів стала зрозумілою одна деталь: у промові Джо Байдена мене здивувало посилання на Папу Римського Франциска, адже більшість американців — не католики. Коментатори розповіли, що Джо Байден — католик, він — другий в історії США президент-католик. Коли президентом став Джон Кеннеді, в багатьох американців це викликало обурення: не може президентом протестантської країни бути католик. Тепер це сприймається американцями нормально — от який шлях до релігійної толерантності пройшла ця країна.

Був у студії аналіз ситуації, в якій опинилися США, загальні прогнози президентства Байдена — без скочування в гадання. Обговорювали значення перемоги Байдена для України та Європи, Мотиль навів цікаве порівняння поліетнічного суспільства Америки та американської єдиної політичної нації з українською політичною нацією, що остаточно ствердилася 2014 року: в нас був прем'єр-міністр-бурят, був прем'єр-міністр-єврей, тепер президент-єврей, і це сприймається як належне. Щоправда, Юрій Єхануров насправді є сином бурята й польки.

Навряд чи можна уявити повнішу й змістовнішу програму щодо інавгурації. Дратувало єдине: якщо Глібовицький казав правильно: «США» в один склад, то кореспондентка казала неправильне «Се-Ше-А».

Сама церемонія найперше вразила тим, що всі були в масках. Це так разюче відрізнялося від наших представників влади, які вважають маски чимось «для простолюду», а потім чи не через одного хворіють на коронавірус, для мерів двох міст ця хвороба виявилася останньою. У кадрі промайнули лише двоє, в кого був відкритий ніс, і ніхто — уявіть собі, геть ніхто — не носив маску на підборідді. «Ну тупи-иє», правда?   ,

Тема пандемії була однією з наскрізних, принаймні двічі (один раз — у промові Байдена)  було зазначено, що в епідемії Америка втратила більше людей, ніж у Другій світовій війні. Ведуча церемонії порівняла епідемію з Великою депресією та Другою світовою війною. Зрештою, Джо Байден оголосив хвилину мовчання в пам'ять померлих від коронавірусу. Чи бачили ви бодай віддалено подібне в Україні? Але ж коронавірус забрав у нас більше життів, ніж війна на Донбасі за всі сім років — і наших, і «їхніх», і цивільних громадян разом узятих! От вам наочне порівняння ставлення влади двох країн і до людей, і до всепланетної біди.

А ще церемонія інавгурації наочно, мало не демонстративно декларувала рівність усіх і толерантність. Приймав присягу президента голова Верховного суду Джон Робертс, а от віцепрезидентки — суддя Верховного суду Соня Сотомайор, жінка латиноамериканського походження. Виступали із промовою темношкіра військовичка, а з віршами — темношкіра поетеса Аманда Горман. Зрештою, етнічна італійка Леді Гага та етнічна пуерториканка Дженніфер Лопес — обидві, як і сам президент, є представницями католицької меншини, ще порівняно нещодавно упослідженої. Сам же Джо Байден зламав іще один дискримінаційний стереотип — ейджизму, бо є найстаршим президентом в історії США: до нього жоден президент не лише не вступав на посаду в такому віці, але й не перебував на посаді.

Інавгураційна промова Байдена... Найперше, вона вразила тим, що, як виявляється, навіть досить довгу офіційну промову можна зробити насиченою, емоційною, динамічною й не нудною. І не фальшивою — було очевидним, що президент промовляв від душі. Найбільше він приділяв уваги відновленню єдності, повертався й повертався до цього в різних контекстах. Запам'яталася фраза. Що всі громадяни, вся країна мають стати СПОЛУЧЕНИМИ Штатами.

Друга за важливістю тема — це було подолання кризи, у якій опинилися країна й суспільство. США мають відновити безумовне верховенство демократії, повернутися до принципів, на яких було засновано державу, та відновити авторитет у світі, співпрацю із союзниками. Змалювання кризи, безумовно, відсилало до «попередника», але Байден не таврував його й не звинувачував, узагалі жодного разу не назвав його персонально. Не назвав і жодної конкретної країни як ворога, загрозу чи проблему. Промова Байдена була винятково миролюбною.

На противагу трампівському «зробімо Америку великою знову» Байден виголосив: «Зробімо Америку знову демократичним лідером світу». Ні, він вів мову не про військову міць, а про те, щоби повернути Сполученим Штатам утрачений авторитет, роль взірця демократії та дотримання прав.

Лише одного разу він промовив слово «велич» — саме в контексті демократії та дотримання прав людини, а також допомоги демократіям світу та їхньої підтримки.

Декого це вразить, але Байден узагалі не вів мову про збройні сили, про зброю та суперзброю, про військову силу. Недаремно в російській блогосфері одразу почало з'являтися «Байден чмо» — настільки не відповідала його промова традиційним постсовковим уявленням про лідера великої держави. Байден жодним проявом не нагадував пострадянський усталений образ сильного політика як «мужика з яйцями (замість мізків)».

Побажаймо, щоби Джо Байдену вдалося здійснити його наміри — тоді світ стане трохи кращим.

Фото: АР