Подарувавши своїм глядачам 6 січня першу, пілотну серію ретро-детективу «Найкращий сищик», менеджмент каналу ICTV тим самим спровокував низку питань. І час виходу в ефір наступних серій — не головне з них. Хоча їх, як зазначалося на старті зйомок, має бути вісім. Проте значно важливіше тут — форма й зміст пропонованого продукту. Простіше кажучи, що ж пропонується в упаковці ретро-детективу.

Забігаючи наперед скажу: менеджмент каналу розуміє, про що йдеться в даному випадку. Інакше б проєкт назвали так, як називається першоджерело. В основі серіалу — цикл оповідань Юрія Камаєва та Владислава Івченка під назвою «Найкращий сищик імперії». Однойменні книжки задля реклами називають бестселерами, хоча все навпаки. Перша збірка вийшла друком ще до Майдану та війни у видавництві «Клуб сімейного дозвілля» тиражем 3 тисячі копій. Продовжувати співпрацю з авторами видавець не захотів, бо книжка продавалася, м’яко кажучи, не дуже.

Це не камінь у город авторів (Юрій Камаєв після першої відійшов, залишивши подальшу розробку колезі) і не закид на адресу видавців. Тим паче, Владислав Івченко знайшов іншого, де вже випустив кілька томів про пригоди «Найкращого сищика імперії». Швидше це стала претензія до державної політики щодо популяризації читання в 42-мільйонній країні. Власне, саме ця політика, точніше, її відсутність ставить визначення «бестселер» для української книжки під сумнів.

Але телевізійна версія згаданих творів — яскраве свідчення позитивного тренду. Який виник внаслідок негативних подій у нашій країні. Мова про російську агресію й подальшу війну з Росією, яка, на жаль, досі триває на сході (не забуваємо про окупований Росією Крим). Через війну почалася поступова, для багатьох — болісна, але вимушена потреба розірвати співпрацю з Росією в царині створення так званого спільного, а фактично — питомо російського телекінопродукту. Відповідно, виробники почали звертатися по сюжети до творів українських авторів.

Першим позитивним прикладом такого симбіозу став вироблений «1+1» мінісеріал «Століття Якова» за мотивами однойменного роману Володимира Лиса. Показово, що роман — історичний. А отже серіал мав відповідний сетинг. Він задав моду на історичне, точніше — костюмне кіно в Україні. Залучив до великих і малих екранів велику аудиторію патріотично налаштованих глядачів, котра дотепер не знаходила контенту, який дозволяв ідентифікувати себе у своїй же державі. Та є ще один момент: після виходу «Століття Якова» на телеекрани однойменний роман почав продаватися в рази краще. Телебачення, а згодом кіно на основі українських творів сприяло популяризації самих творів, авторів і читання як такого.

Є підозра, що після прем’єри «Найкращого сищика», не лише пілоту, а й усього серіального сезону, читацький інтерес до першоджерела так само зросте. Тим паче, що пілот, за інформацією пресслужби каналу, мав гарні показники телеперегляду: частку 9,85% за аудиторією віком 18-54 роки в містах 50 тис.+. Все добре — але не все так просто саме з цим продуктом. Повторюся: менеджери ICTV, напевне, на якомусь рівні відчули ідеологічну та ідентифікаційну складність. Й завбачливо прибрали з назви слово «імперія».

У часи, про які йдеться — початок ХХ століття — територія сучасної України входила до складу двох імперій: Російської та Австро-Угорської. Обидві не дбали про збереження та розвиток ані української, ані будь-якої іншої ідентичності. Тож «найкращим сищиком імперії» міг бути, хто завгодно. Проєкт «Найкращий сищик» менеджмент ICTV подає як, цитата, українського Шерлока Холмса. Це найпростіший спосіб зацікавити широкого глядача й продати подібний продукт. Адже Шерлок Холмс — синонім геніального сищика. Але водночас — представник англійської ідентичності, один із персонажів масової культури Британської імперії. Екранне втілення Холмса увійшло в Книгу рекордів Гіннеса. Проте нікому з тих, хто втілював образ і споживав черговий продукт, не спаде на думку визначити Холмса інакше, ніж етнічного англійця, носія відповідної ідентичності, підданого Британської імперії.

Так само, як Борис Акунін зробив свого Ераста Фандоріна росіянином. Не реальним імперцем, а таким, яким сам автор хотів би бачити росіян. Хоча український письменник, етнічний росіянин Андрій Курков, визначив Фандоріна як родоначальника Путіна.

Автори «Найкращого сищика імперії» свого героя Івана Карповича Підопригору не ідентифікували ніяк. Хоча ні, він у них зберігає риси питомо українського національного характеру. Натомість спосіб життя лишається під великим сумнівом. Літературний Іван Карпович до відставки служив у Київському охоронному відділенні філером. Низова ланка жандармської служби, де, на відміну від керівної верхівки, цілком могли служити й служили етнічні українці. Тепер питання на засипку: чи готова цільова аудиторія фільмів, які умовно назвемо патріотичними, бачити своїм героєм царського жандарма. Нехай колишнього — та навряд жандарми, котрі стежили за українськими спільнотами і сприяли їхнім тюремним вирокам, бувають колишніми. Це як колишній агент гестапо, або — ВЧК-НКВД-МГБ-КДБ.

До честі авторів серіальної адаптації, дражливої теми вдалося уникнути. Тож «Найкращий сищик імперії» перетворився на «Найкращого сищика». Екранний Іван Карпович у виконанні Міті Рибалевського — не вайлуватий дядько-хуторянин, а жвавий активний харизматичний чоловік у повному розквіті сил. Він наголошує, що служив у поліції, чим виводить українського героя з-під удару. Все ж таки поліцейський агент — не жандармський. Навпаки, ексначальник Київської розшукової поліції Георгій Рудий, популяризатор новаторських методів розшуку, змушений був піти з посади через світоглядні розбіжності з верховною імперською владою. Чому автори першоджерела вирішили зробити свого героя не соратником легендарного Рудого, а саме жандармом, мені досі невідомо.

У пілотній серії «Найкращого сищика» Іван Карпович хвацько розслідує справу про пограбування банку, водночас ліквідовуючи банду кримінальників та вступаючи в конфлікт з анархістами-терористами. Дія відбувається у провінційних Ромнах, і в справі українізації Російської імперії творці зробили маленьку революцію. Назви та вивіски писані українською, хай не за правилами сучасного правопису. Та й популярні журнали, де друкують оповідки про пригоди найкращого сищика, теж україномовні. За що в реальній Російській імперії реальний жандарм Іван Карпович міг послати на каторгу — й посилав.

Звісно, кіно, телевізійне та для великого екрана, — передусім вигаданий всесвіт. Проте тривала відсутність на внутрішньому ринку фільмів, котрі несуть питомо українські смисли й пропонують питомо український контекст, призводять до причісування реальності. Так, пропонується не важка драма, а зі знанням справи зроблене легке розважальне кіно. Тільки ж глядач мимоволі зробить висновок: українцеві в Російській імперії жилося-булося доволі комфортно. Іван Карпович конфліктує з корумпованим поліцейським справником Базилевсовим — але не з корумпованою, гнилою системою царської Росії.

Те саме бачимо в популярному серіалі «Кріпачка» (правильно так, а не кальковане «Кріпосна). Мелодрама, дія якої відбувається на питомо українській території, відтворює переважно російські реалії та наближає глядача до питомо російського контексту. Навіть якби мова «Кріпачки» була українською, суть від того не міняється.

Таким чином, екранний найкращий сищик Іван Карпович Підіпригора по суті виглядає приємнішою, ближчою українцям особою, ніж його літературний аналог. Але все одно до найкращого українського сищика, до персонажа, з яким можна ідентифікувати не «героя просто», а героя саме українського, він пройшов завдяки зусиллям авторів проєкту лише половину дороги.

Екшену, сюжетних поворотів, гумору, за який відповідає друг сищика та його біограф Осика-Маєвський у виконанні Назара Задніпровського, в пілоті не бракує. І вочевидь не бракуватиме й надалі, коли до ефіру дійдуть інші серії. Проте для повноти картини не вистачає конфлікту з Російською імперією. Нехай не явно, вербально вираженого — але світоглядного, штрихами прописаного в сюжетах епізодів.

Між іншим, ці ж зауваження готовий виказати й авторам фільмів, дія яких відбувається в Австро-Угорській імперії. Або герой розчиняється в ній та грає за правилами. Або конфліктує, раз по раз доводячи своє українське походження. Не зовсім правильний зразок такого підходу — стрічка Володимира Мули «Юкі». Порівняння документального кіно з художнім апріорі помилкове, та іншого прикладу під рукою поки немає. Фільм розповідає про спортсменів, які зробили канадський хокей легендарним — і всі ці гравці не лише мають українське коріння, а й пишаються ним. Переводячи тим самим реальних людей до категорії національних супергероїв, яких треба вигадувати, якби їх не було.

Повертаючись до Шерлока Холмса: його ідентифікують англійцем не за мовою. Він найперше є втіленням раціональності й логіки — рис, або притаманних британцям, або дуже бажаних для найкращих представників нації. Українець має свої, інакші ознаки ідентичності. Тож дуже хочеться, щоб Іван Карпович Підіпригора бодай на екрані втілював та випромінював їх.