Третього грудня у прокат вийшов документальний фільм «Юкі» (UKE) Володимира Мули, перше широке дослідження про вихідців з України, що склали славу Національної хокейної ліги Канади і Сполучених Штатів Америки.

Пропорційно своїй ширині це дослідження буде й показано — одночасно в 42 містах України і в більшості головних національних кінотеатральних мереж, які прокатуватимуть фільм орієнтовно до кінця грудня. Скоріш за все, таке охоплення має завдячувати історично унікальній, доволі драматичній ситуації, пов’язаній із пандемією коронавірусу та відмовою голлівудських компаній випускати свої фільми посеред несприятливого, позбавленого глядачів часу. Тож «Юкі» має химерний шанс на увагу глядача попри страх заразитися. А стрічка, між тим, унікальна: це перший інформативно багатий портрет української частини північноамериканської історії хокею, де мова не так про саму історію, як конкретно про її апологетів і з ними в центрі кадру.

Завершений уже за підтримки Держаного агентства з питань кіно, фільм робився Володимиром Мулою («Американська мрія. В пошуках правди») за приватний кошт протягом трьох років, левова частина яких проходила в написанні й переписуванні сценарію Миколою Васильковим і в постійних намаганнях добутися до означених у сценарії людей.

Наприклад, консультант фільму Євген Количев, дослідник українського хокею і, зокрема, успіхів українців в NHL, розповів після преспоказу «Юкі» у столичному кінотеатрі «Оскар» у ТРЦ «Гуллівер», що з деякими хокеїстами вдалося дивовижно легко зв’язатися через твітер. А з деякими, як розповів уже режисер, не могли вийти на контакт протягом усіх років роботи. Але дивовижним чином це таки вдалося в останній тиждень зйомок, коли Володимиру подзвонили і сказали терміново летіти з Чикаго до Сент-Луїса, якщо він хоче взяти інтерв’ю у Вейна Грецкі. Саме так, у кумира мільйонів по всьому світі й в Україні ще з 1970-х років. А Грецкі, про що знає не так уже й багато людей, має саме українське походження — він онук Терентія Грецького з Берестейщини, на той час (початок ХХ сторіччя) приналежної до Росії. Але й Терентій, і його син Володимир, народжений уже в Америці 1938 року, були українцями й говорили українською. Вже син Володимира, Іван, відомий як Вейн, українською не володіє, але перед камерою та для фільму «Юкі» визнав, що є саме українцем.

Власне, назва «Юкі» походить від назви українців в Америці — «юк». Переїжджали вони до Канади і США або з Києва після загарбання України в 1920-х роках радянською Росією, або з тоді ще австро-угорської чи вже польської Галичини. До хокею вдалися їхні діти або діти їхніх дітей і далі, народжені в період із 1930-го по 2019 роки. У фільмі розповідають, що до чемпіонів NHL, відзначених кубком Стенлі, долучено 56 гравців з українським корінням і переважно українськими прізвищами: Нестеренко, Босий, Грецкі, Буцик, Шах, Кіндрачук, Данейко, Чикрун, Федотенко, Савчук та ін.

У цьому плані фільм не просто кінематографічно унікальний, бо стількох знаменитих хокеїстів-зірок ще не інтерв’ювали, — він елементарно цікавий із глядацької точки зору, насичений ексклюзивною інформацією під зав’язку. Причому автори збирали цю інформацією за всіма правилами правового поля, перед цим отримавши (за гроші) дозвіл від адміністрації NHL. І, до прикладу, мали на інтерв’ю з Грецкі чітко визначений регламент лише у 20 виділених хвилин. Тобто інформація у фільмі є центральним, ціннісним елементом, першорядним для аналізу ваги фільму, і вже потім варто зважати на мистецьку якість кінопродукту.

З точки зору форми «Юкі» можна оцінити лише як професійно змонтований набір фактів та кадрів, позбавлених мистецького навантаження. Намагатися його порівнювати чи ставити в один ряд із такими вітчизняними хоча б цьогорічними стрічками, як «Сіль з Бонневілю» Семена Мозгового чи, тим паче, «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик, означає неправильно розуміти завдання й, таким чином, обрану під наміри «Юкі» форму. Але все ж треба сказати, що в її межах є доволі грубих помилок, провисань темпу (особливо в першій половині), недоладних історичних вставок і відверто ідеологічних меседжів із коментарями, яких у такій кількості варто було б уникнути. Можливо, їх інакше треба було би подати, але фактологічно вони мусили бути неодмінно, зважаючи на значну кількість питань щодо походження персонажів, народжених або в одній імперії, або в іншій, де Україна існувала в ролі давно поневоленого сателіта.

Таким чином, «мистецьке» місце в «Юкі» заповнюється технічною різноманітністю та фактичною інформативністю. Автори об’їхали вісім міст США і Канади, знімали коптером і з руки, брали інтерв’ю вдома в героїв, у їхніх машинах, на вулицях і в приміщені стадіонів, давали чорно-білу хроніку українських 1920-х років і багато канадських архівних кадрів хокейних ігор 50-х, 60-х і 70-х років (усі були офіційно куплені!). Крім того, у фільмі є кілька моментів відтворення (абсолютно недолугих) і зйомка містечок в Україні, як відсилка до місць народження персонажів (доволі сумних, зважаючи на природне порівняння з американськими локаціями). І чимало «комп’ютерних» кадрів, відзнятих на зеленому екрані, куди вставлялася символіка тих хокейних клубів, до яких мали стосунок герої (все десятки разів узгоджувалося з NHL і було проплачене).

Та головне у фільмі — це історії, промовлені в кадрі самими українцями або їхніми родичами. Чудова історія про друзів-хокеїстів, котрі, маючи понад 80 років, все одно зустрічаються і грають у хокей, перед цим оговорюючи ціну матчу: «Скільки у нас сьогодні матч, 150 доларів з команди? Так це виходить 8 доларів з людини!» Або фантастична історія про батька Івана Грецкі, Володимира: він мав аневризму мозку і впав у кому, а коли вийшов із неї, згадав лише свою першу мову, українську, рік тільки нею говорив і був змушений вчити англійську наново. Чи історія вшанування клубу New Jersey Devils, що відбувається щороку на так званому Ukrainian Heritage Night, коли заповнена льодова арена 18 тисячами американських українців спочатку вголос співають український гімн, народних пісень, а потім із попкорном, хотдогами й кока-колою дивляться матч, улюлюкаючи як справжні фанати, якими вони і є. Адже недаремно хокейний бізнес у Північній Америці — бізнес на багато мільярдів (на відміну від України, де він давно занепав). Й американські чи канадські діти, граючи в хокей, досі мріють підняти кубок лорда Стенлі (незважаючи на те, що він майже метрового розміру і важить 15 кг). Цей кубок неодноразово піднімали діти українців, вписуючи свої досягнення золотими літерами в історію не своєї країни, як це зробив Михайло Босий, у 50 матчах забивши 50 голів, або той самий Вейн Грецкі, будучи найбільш титулованим гравцем за історію хокею.

Цікава й характерна ознака чи не всіх без винятку героїв фільму — вони, попри тягар років, виглядають моцними людьми з білими, мов сніг, зубами й щасливими обличчями. Вони живуть у великих красивих будинках і їздять на великих дорогих машинах. У них усе добре. На відміну від їхніх пращурів, що століття тому приїхали на голу й закам’янілу від холоду землю Саскачевана чи провінції Онтаріо, яких часто-густо відсилали до таборів через їхню приналежність до Галичини, частини Австро-Угорської імперії, союзника Німеччини в Першій світовій війні. Вони всім чортам на зло вижили, аби тепер їхні нащадки краще жили. Аби про них тепер зробили фільм. Який символічно починається піснею «Гамерицький край» Христини Соловій та Святослава Вокарчука...

Потрібний і мотивуючий фільм, «Юкі» дає часову й моральну ретроспекцію, поєднуючи практичне з духовним таким чином, що культура людей робиться наріжним каменем у всій історії. Маючи її як підтримку, вони принесли себе в жертву заради кращого майбутнього, з минулого передаючи в майбутнє славу та щастя.

Фото: фейсбук Пилипа Іллєнка