Ярослав Підгора-Гвяздовський
кінокритик, член експертних комісій Держкіно та УКФ
15:00
Субота, 25 Квітня 2020

Особисті історії, війна, психлікарня: чого чекати від українських документалістів

1 323
В інтернеті розпочався обумовлений карантином диджитальний експеримент Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини «Docudays UA». Одна з перших фестивальних подій - пітчинг «Ukrainian Doc Preview» індустрійної платформи «Docu/Про», проведений у партнерстві з Українським інститутом 22 квітня.
Особисті історії, війна, психлікарня: чого чекати від українських документалістів
Особисті історії, війна, психлікарня: чого чекати від українських документалістів

Перед міжнародним журі дистанційно проходив закритий пітчинг шести українських документальних повнометражних фільмів на стадії виробництва та постпродакшену. Точніше не «перед журі», а «разом із журі». Сторінка Zoom у межах монітору — єдиного входу на подію — був поліекран, як у фільмі «Таймкод» Майкла Фіггіса чи «Валізи Тульса Люпера» Пітера Гріневея. В одному прямокутнику показували трейлери проєктів, в інших — режисери-продюсери і, власне, всі члени журі.

Але ця «структура» дивовижним чином рухалася географічно й математично. Від кожного чотирикутного елементу тяглися невидимі ниточки електронів у 12 країн світу, де сиділи у своїх самоізольованих квартирах учасники Ukrainian Doc Preview. Прямокутнички мінялися місцями, як у грі «п’ятнашки»: люди переходили з правої частини екрана в нижню, потім у ліву і вгору; одні учасники обговорення йшли, інші з’являлися; кількість прямокутників зменшувалася від 16 до 1 або від одного до 17. Сталою залишалося фактично лише віконечко модераторки — перші півтори години пітчинг вела німкеня Бріджит О’Ші, голова Індустріальної програми «DOK Leipzig» і засновниця Європейської асоціації документального кіно, а в другій частині — американка Трейсі Голдер, режисерка, подюсерка та експертка з пошуку фінансування. Вони представляли проєкти, направляли русло обговорення, жартуючи й розважаючи «публіку» (наприклад, Бріджит пропагувала фемінізм, книжки про який читає).

Розпочав пітчинг проєкт «Залізні метелики», повнометражна документальна робота Романа Любого (ще один його фільм, War Note, бере участь у конкурсі «Docu/Україна»). Це буде перша велика нетелевізійна стрічка про збитий на Донбасі російськими найманцями літак рейсу MH17. Втім, проєкт не просто документальний — він цілковито нетривіальний за формою. У ньому поєднаються документалістика з художньо відтвореними сценами, архівні кадри межуватимуть з інсталяціями, а факти — з вигадками, що, в задумі творців, мусить справити враження сюрреалізму минулих подій, дотичних і до сьогодення. Як це все буде скомпільоване — бо передбачено ще й використання танцювальних сцен, перформансу та відеоарту — дуже хвилювало швейцарську продюсерку Меделін Робер.

Проєкт Олександри Чупріної, «Перлина абсурду», теж не є простим — у ньому мусять сполучитися дві історії, однаково персоналізовані. Перша стосується її прапрадіда, репресованого в 30-х роках ХХ сторіччя, якого вона шукає через архіви власних родичів і через архіви міські й, урешті, знаходить орієнтовне місце поховання, де невдовзі… мають збудувати великий торговельний центр. Ця проблема сполучається із другою історією, її рідної Одеси — із проблемою будівель і будівництва в ній, коли нове й потворне росте, мов гриби, а пам’ятки архітектури знищуються часом, неуважністю влади й людським знеціненням. Власне, Олександра про це добре й детально розказала, хоч і мала в себе за вікном 5-ту ранку, адже перебуває наразі в Чикаго, де вчиться на фулбрайтівській програмі Іллінойського університету (UIC). Певно, розлоге пояснення дало чимало інформації для журі, бо спочатку питань, а потім і порад журі давалося густо і багато.

Сама режисерка в коментарі «Детектору медіа» так відгукнулася про пітчинг: «Презентація проєкту для міжнародної аудиторії  це завжди виклик. А в онлайн-умовах виклик подвійний. Вражень багато. З основних — вдячність експертам за уважність і щирість. Конструктивна критика від професіоналів з різних країн і культур — це безцінний досвід. Корисно й цікаво слухати різні думки і “голоси”, а в нашому випадку навіть досить полярні. Попереду фінальний монтаж — найбільш відповідальний етап. Коли монтуватиму, буду згадувати коментарі, шукати баланс — бути зрозумілою і водночас зберігати авторський погляд. Дякую команді Docudays і експертам за такий унікальний досвід!»

Так само особистим вважає свій проєкт і Поліна Кельм. Україно-польська «Ельфова вежа» була розпочата ще 2016 року, а року наступного стала лауреаткою 10-го конкурсного відбору Держкіно. Унікальність зйомок — фактично вже завершених, бо фільм перебуває на стадії постпродакшену — в тому, що вони відбувалися у психіатричній лікарні, де самі пацієнти ставлять спектакль, і в представленому трейлері в чудернацький спосіб не видно межі між театром і життям. Саме цього ефекту, як пояснювала журі Поліна, вона й домагалася: «У моїй історії абсурдність поєднана з абстрактністю, а театральність — із реалізмом». Відчуття лінчівської потойбічності, розмитості реальності відбувається не за рахунок якоїсь особливої режисури, а вже від споглядання за героями й від слухання того, про що і як вони говорять. Який же буде ефект від цілого фільму, якщо лише трихвилинний ролик здатний загіпнотизувати?

Чому герої «Ельфової вежі» опинилися в лікарні для божевільних, можливо, навіть не з власної волі — питань не виникає. Натомість виникає питання в Марти Смеречинської, режисерки «Щоденника нареченої Христа», чому люди відмовляються від звичного способу життя добровільно, як це зробила її сестра, котра із власної волі й з радістю відмовилася від усього мирського задля сутани монахині й любові до Ісуса Христа? Фільм-дослідження, знятий Мартою у власній родині і в західноукраїнському монастирі, знаходить відповідь не скандальну, не гучну й не крамольну, що викликала неоднозначні реакції у складі журі. Наприклад, уже згадувана Меделін Робер була шокована вже самою темою фільму, натомість Адам Паплінський, представник польської вебплатформи документальних проєктів «Pitch the Doc» відверто радів саме такому ракурсу теми — розповіді про монастир, у якій, нарешті, не йтиметься про педофілію. Але всі решта в унісон звернули увагу на особистісний аспект режисерки до героїні фільму, а отже на емоційний характер майбутньої стрічки (зараз шукають режисера монтажу і фінансування).

Продюсерка Наталія Лібет коментує: «Ми дуже хвилювалися перед презентацією, тому що для Марти — це перший пітч узагалі. Дуже приємно було почути відгуки міжнародних експертів і зацікавленість у подальшій долі фільму. Та й слова — досконалий пітч — дуже гріють. Ми планували за десять хвилин розповісти про основні елементи фільму, про виробництво та фінансування, й нам це вдалося — бо не було запитань поза нашої презентації, тільки коментарі. Будемо працювати далі, щоб показати фільм уже наступного року».

«Плай» Єви Джишиашвілі розказує про іншу сім’ю, цілком мирську, але з такою ж вірою у своє маленьке угрупування і з такою ж самовідданою любов’ю — до своєї землі та своїх рідних. Режисерка пояснює, що це історія про жертовність, боротьбу та прийняття життя в усіх його проявах. Героїня, Гануся, мріяла жити і працювати у великому місті, але кохання та характер привели її на полонину. В одному епізоді трейлера, показаного в межах презентації проєкту, Гануся каже про те, як любить свого чоловіка, Дмитра: «Діти ревнують». Дмитро ж на війні втратив ногу, але має таку вдачу до роботи, таку впертість і таку праведність, щоб усі такими були. Щоденно гарує на подвір’ї, полі чи по дому; їздить, возить, підпирає, лагодить. А на питання онуки, якого милого він поїхав на ту війну, відповідає: «Бо хотів кращого для України». «І що, стало краще?» — проникливо питається онучка. І в цій проникливості — весь проєкт: режисерці вдалося побачити, вкарбувати саму суть життя. Очевидно, що Єва в цьому має хист і досвід, тому цікаве завершення її першого повнометражного фільму, з очікуваною прем’єрою в жовтні.

Єва Джишиашвілі так коментує пітчинг: «Представляти свій проект професійній аудиторії дуже корисно. На якийсь час ти дивишся на проєкт очима інших людей, і особисте сприйняття деяких речей може змінюватися. У процесі спілкування з’являються нові вектори розвитку, відчуваються слабкі місця або впевненості. Ми побачили зацікавленість, почули гарні відгуки, отримали корисні поради і конкретні пропозиції. Тож попереду ще багато роботи».

Натомість україно-польсько-грузинська стрічка «Сіль з Бонневілю» Семена Мозгового вже завершена (його частини були представлені 22 січня в «Довженко-Центрі») — залишилося зробити кілька штрихів в історії поїздки українських байкерів до штату Юта у США, де сіль відомого озера утворила майданчик завширшки 230 км, що в сумі з рівністю дороги і специфікою ґрунту дозволяє розігнатися до 1000 км на годину. І саме це планували зробити Назар та Максим, збираючи у своєму гаражі на Святошині потенційно найшвидший мотоцикл зі старого радянського ІЖ-49 — планували встановити новий світовий рекорд. Роудмуві, яке пропонує режисер, починається в Києві й більшу частину часу розказує не про мотоцикли, хоча і про них також, а про стосунки друзів, про те, що не просто втримати дружбу і врешті таки добратися разом до наміченої цілі. Тобто в такому вигляді в документалістику ще привносяться драма та пригоди. А це дає драматургічну основу і для музичного супроводу, який і зробили два грузинські композитори Лука Лебанідзе та Звяд Мгебрішвілі, отримавши грант від Британської ради. Не будемо згадувати фільм «Найшвидший “Індіан”» з Ентоні Хопкінсом — якраз про те саме озеро й ті самі змагання (хоча журі програми Ukrainian Doc Preview це згадували), — очікуватимемо чогось особливого.

Для Семена це вже друга повнометражна робота — його дебют, «Історія зимового саду» (що, у свою чергу, визрів із короткометражного фільму), мав прем’єру на минулорічному «Docudays UA». Тепер він коментує «Детектору медіа» презентацію нового проєкту: «У цілому, проєкт сприйняли дуже гарно. Проте завжди є ті, хто хоче бачити у фільмі те, чого там немає. Головне — знайти потрібний баланс. Це вже п’ятий міжнародний пітчинг проєкту, проте його головна відмінність у тому, що цього разу я презентую майже готовий змонтований фільм. Тож я в цілому більш задоволений, ніж у попередні рази. А далі будемо рухатись нашим нелегким шляхом до завершення постпродакшену та презентації стрічки міжнародним та українським глядачам».

Як висновок треба сказати, що всі проєкти Ukrainian Doc Preview мають спільність — без винятку, це проєкти з великим кінематографічним потенціалом, і нехай вони робилися довгі роки, їх відчутна якість проявляється з усе більшим відчуттям правильного терпіння й долання труднощів, щоб дійти до значного й важливого результату.

Фото надані «Docudays UA»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1323
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду