Інтелектуали добре знають і часом згадують анекдот про Зігмунда Фройда, який фіналить фраза: «Доню, іноді банан — це просто банан». Резюме могло би стосуватися включення продюсера Олександра Роднянського під час ефіру «Свободи слова» Савіка Шустера на каналі «Україна» 1 травня. Ну подумаєш, Роднянський, його залучають із-за кордону до розмов про українське кіно не вперше. Просто один із експертів, причому авторитетний.

Але загальний контекст того, що відбувається нині з українським кіно та довкола нього, підштовхує до висновку: саме тут і саме тепер Роднянський — не просто так. Сам Олександр Юхимович говорив толерантно й виважено. Пан Роднянський людина тонка, з високою освітою, відомий практик, має добрий смак та зробив вагомий інтелектуальний внесок у розвиток українського телебачення. Та й телевізійної індустрії загалом.

Не визнати цього — збрехати собі. Розписатися у власній некомпетентності. Вчинити, без перебільшення, професійне самогубство. Після такого лишається шукати себе в запропонованій прем’єром Шмигалем царині озеленення міст чи кладенні тротуарної плитки. Тому залучення пана Роднянського до оцінок нинішнього стану українського кіно, й зокрема — на бік критиків державного фінансування галузі в Україні, дорівнює артилерійській підготовці перед масштабним наступом на культурні здобутки по всьому фронту. Адже авторитет Олександра Юхимовича навіть для його українських опонентів досі лишається безумовним.

За час свого спічу він свідомо спровокував лише один раз. Хоча визначення створених за державної підтримки українських фільмів як «величезний обсяг шлаку, що виробляється і не просто не окуповується, а нікому нафіг не потрібен», він непрямо давав і раніше. Але саме слово «шлак» радо підхопили давні опоненти українського кіно, які нарешті знайшли «підписку» в особі справді авторитетної людини. Яка знає, що робить. А потім каже, керуючись власним досвідом зробленого.

Натомість решта монологу виглядала не раз і не два чутим маніфестом пана Роднянського. Він укотре підтвердив власну прихильність передусім до авторського кіно. І наголосив: треба працювати чесно. Або робити фільми для широкої аудиторії; але тоді вони повинні окупатися, приносити прибуток. Або орієнтуватися на «смислове» кіно, яке оцінить «кілька талановитих людей». Всі українські стрічки, націлені на ширшу аудиторію, — втрачені гроші платників податків. За винятком декількох, які Олександр Юхимович не назвав.

Чи має право пан Роднянський на подібні оцінні судження? Звісно, як і будь-хто інший. Чи може пан Роднянський адекватно оцінювати стан українського кіно і, в тому числі, спрямованість державного фінансування? Ні. Бо Олександр Юхимович давно не живе й не працює в Україні.

Неназвані «кілька освічених людей» можуть заперечити: зроби спершу стільки, скільки він. Невігласам тут не місце. Власне кажучи, локальна фейсбук-дискусія довкола виступу пана Роднянського ведеться десь на такому рівні й у подібних тонах. Від соціальних мереж іншого, вищого рівня очікувати не варто, бо в дописах і коментах кожен правий.

Але виглядає, що реакцію на «шлакову критику» Олександра Юхимовича прораховано заздалегідь. Причому дуже грамотно. Бо не пан Роднянський, а вже «кілька освічених людей» показали своїми дописами й коментами мішень. Яку обстрілюють із позицій, наближених до влади. І в яку, беруся спрогнозувати, дуже скоро, хай лиш почнуться нарешті пітчинги на здобуття державної підтримки, битимуть прямою наводкою.

Перегляньте й переслухайте за наведеним вище посиланням виступ самого пана Роднянського. Він вжив слово «шлак» — проте не назвав ані «шлакового» сегменту, ані сегменту «для кількох талановитих». Виховання і статус не дозволяють. Зате «шлак» українські «талановиті» визначили самі й однозначно: кіно, яке в нас прийнято або гордо, або в’їдливо, або на рівні ненормативної лексики називати «патріотичним».

Вітчизняні кінознавці та кінокритики давно називають його також пропагандистським. Й закидають прихильникам подвійні стандарти. Мовляв, російське кіно з російськими героями обзиваєте пропагандистським, а українське таке саме — патріотичним. Росіяни у вас убивці, а українці — герої. Росіяни у вас агенти, а українці — шпигуни.

Чи справді думки «кількох талановитих», які прикриваються авторитетом пана Роднянського, зберуть незабаром до скарбнички аргументів на користь припинення підтримки «патріотичного» кіно? Так. І ось чому.

Фільми, зняті за державної підтримки в Україні, справді поділяються, як усюди, на авторське й жанрове. Остання група — дуже умовно масове кіно. Бо якщо — не лише за Роднянським — міряти «масовість» окупністю, від 2014 по 2019 рік окупилося через каси кінотеатрів аж три стрічки.

Це комедії, дві частини «Скаженого весілля» і «Я, ти, він, вона». Українські критики однозначно визначили «Весілля» як «шлак». Чомусь не давши стрічці від «Студії Квартал 95» із тоді ще не президентом Зеленським у головній ролі третини того негативу. Проте цікава тенденція: інші фільми, не лише — комедії, призначені для ширшої аудиторії, не окупилися. Але проскочили повз критичні фільтри. Хоча якщо вже дорікати витрачання (читай розкрадання) грошей платників податків — то всім, хто себе не окупив. Наприклад, «Скажене весілля» з часткою державного фінансування погане, нехай і окупило себе. Але комедії, зняті державним коштом, — скажімо, «Шляхетні волоцюги» чи «11 дітей із Моршина», — теж погані, бо не окупилися. Ні, їх просто ігнорують.

Адже є зручніші хлопчики для биття. Під постійним тривалим прицілом, об’єктами системної критики є стрічки, визначені «патріотичними». Регулярні згадки на те, що вони нікому не потрібні та їх ніхто не дивиться, конфліктують із математично доведеним фактом. Саме цей сегмент українського кіно, створеного державним коштом, єдиний показує позитивну динаміку глядацького інтересу.

Маємо прецедент: від «Поводиря» до «Захара Беркута» створено буквально з нуля глядацьку нішу, якої дотепер не було. В загальній кількості вони почали займати вагому частину саме українського локального кінопрокатного ринку. На українські фільми «патріотичного» змісту в кінотеатри пішли ті українські громадяни, які не ходили в кіно чверть століття, й це не перебільшення.

Трошки про лапки, в які я ставлю визначення «патріотичного». Вкотре погоджуся з Пилипом Іллєнком, головою Держкіно в 2014–2019 роках: назвавши одну стрічку «патріотичною», іншу треба назвати «непатріотичною». А це не так. Патріотичний, уже без лапок, український фільм — це фільм, створений в Україні, громадянами України, з українською історією в основі (це не завжди буквально історичний фільм), коштом або держави Україна, або приватних осіб, готових вкладатися в таку справу.

Про це пан Іллєнко сказав знову зовсім нещодавно, а тему перейняв навіть Петро Порошенко в часи його президентства. Адепти ж тези Олександра Роднянського про переваги «смислового кіно» над «шлаком» або не розуміють, або не хочуть зрозуміти: смисловим є найперше оте саме, ненависне «кільком талановитим людям» патріотичне кіно.

Бо смисли найперше формує саме воно. Так, до «Крутів 1918», «Забороненого», «Таємного щоденника Симона Петлюри», «Ексу», «Поводиря», «Чорного ворона», та чого вже там — «Червоного», до якого я прямо причетний, є цілком зрозумілі претензії. Сам маю до всіх згаданих та неназваних стрічок низку питань та зауважень.

Проте кожний такий фільм і всі разом працюють на одне — поступову ідентифікацію України та українців.

Ідеї важливіші за втілення. Тож коли «Червоного» іменують «шлаком» і пропагандою, бо наш фільм розповідає про успішне повстання українських в’язнів у сталінському концтаборі — я забуваю про всі негаразди стрічки.

Варто нагадати: Олександр Роднянський сам починав як документаліст. Потім як продюсер долучився до стрічок, серед яких — «Співачка Жозефіна та Мишачий народ» та «Схід-Захід». Але документальне й авторське кіно не передбачає матеріальної окупності, лише моральне задоволення від роботи.

Далі пан Роднянський переїхав до Росії, бо український ринок невеликий. Там без проблем освоював бюджетні кошти й знімав як продюсер різне кіно. У тому числі — ідеологічне, як «9 рота» і «Сталінград», котрі показували російський радянський погляд на афганську та Другу світову війни, й фантастичне —  «Залюднений острів». Яке провалилося у прокаті, але Роднянського ніхто за це не насварив.

Загалом же киянин Роднянський, маючи авторитет, можливості та вміння знаходити на кіно гроші, які не треба повертати, за всю успішну кар’єру жодного разу не ввів фільм чи серіал, до якого причетний, в питомо київський, український контекст. Він ніби соромиться рідного міста. Не бачить тут жодних для себе перспектив, крім як бути в ролі гуру й вирішувати, що «шлак», а що — «для талановитих». Ну, і сказав відкритим текстом: в Україні треба виробляти контент для імпорту з універсальною мовою.

Зрозуміло, в цю формулу не вписується жоден фільм із питомо українським контекстом. Українська ідентичність не цікава нікому, крім самих українців. Але сам Олександр Роднянський навряд дасть майстер-клас, як і на що правильно витрачати кошти Держкіно України. Він своїм виступом уже озброїв противників «патріотичного», читай — смислового, просвітницького кіносегменту. Який поволі збільшується — але незрозумілий владі без національної української ідентичності, з її «какая разница». І який дратує Росію та проросійські налаштованих «талановитих людей». Тому справді: іноді Роднянський — це не просто Роднянський.

Фото: Liga.net