10:30
Четвер, 27 Лютого 2020

Неласкаве запрошення в Крим

1 335
«Загублений острів» Наталі Гуменюк — зафіксована на папері перша кримська окупаційна «п'ятирічка». Цінність її вимірюється свідченнями очевидців.
Неласкаве запрошення в Крим
Неласкаве запрошення в Крим

«Читання не з радісних, але ви відчуєте, ніби самі побували в Криму після анексії», — коментує письменник Андрій Курков «Загублений острів», книжкову новинку від «Видавництва Старого Лева». І додає: «Наталія Гуменюк побувала — багато разів». Тут же виникає питання: а як так?

Але передмова, а потім й авторські тексти, подані у збірці, питання знімають. Наталя Гуменюк перетинала лінію розмежування через легальні пункти пропуску — тими самими маршрутами в Крим із материкової України їздять туди-назад тисячі, як не сотні тисяч наших співгромадян. Вуличні оголошення й не лише в Києві рясніють пропозиціями автобусних рейсів. І нічого, ніяка СБУ не переймається. Сама ж авторка не наголошує спеціально, але час від часу обмовляється в репортажах: по можливості приховує, де й ким працює. На час створення репортажів вона працювала на «Громадському телебаченні», звідки звільнилася на початку цього місяця. Що дає підстави визначити «Загублений острів» чимось на кшталт збірки партизанських або напівпартизанських репортажів. Читачів запрошують на окуповану територію — лиш запрошення неласкаве, та й Крим уже не зустрічає посмішкою.

Сказати, що пропонована книжка розкриває «кримську тему» — помилка. Водночас авторка дає зрозуміти, раз по раз прямо чи непрямо підкреслює: присутність Криму в українському інформаційному просторі має дивний характер. З одного боку, про російську агресію та незаконну анексію згадують ніби регулярно. З іншого — «кримський» порядок денний уже на річницю так званого приєднання й дотепер закодований старою приказкою про «чемодан без ручки». Нести важко, але кинути шкода, що в перекладі означає — говорити про Крим набридло, але не говорити не можна. Принаймні, подібне враження складається, згодні ви зі мною чи ні.

Медійників, котрі бачать розмови про Крим не тягарем, а обов'язком найперше перед собою й самим півостровом, меншість. Це якщо говорити про такі продукти, як книжка й фільм. Зокрема, 2015 року вийшла друком книжка Тараса Березовця «Анексія: острів Крим». За два роки презентували «Кримський репортаж. Хроніки окупації Криму 2014–2016 рр.» Миколи Семени, який на той час був незаконно засуджений російською окупаційною владою і звільнений лиш нещодавно. Не зайве згадати фільм «Додому» Нарімана Алієва — другого після Ахтема Сейтаблаєва кримськотатарського режисера, котрий взявся за кримську тему, й першого, хто показав сьогодення. Нарешті, днями в українському прокаті стартує «Черкаси» — фільм про корабель, який у Криму в березні 2014-го опирався агресору до останнього.

Мені важко сказати, чи достатньо всього цього, аби Крим зберігав в Україні, зокрема в нашому інформаційному та культурному просторі актуальний порядок денний. Бо поки виглядає — ні, адже півострів завдяки непродуманим рішенням чинної влади ще більше віддаляють від великої України. Так вважає член національної ради Сергій Костинський: «Що дивитися кримчанам? Кримчанин повинен виїжджати на Херсонщину, купувати тюнер і платити кожного місяця за доступ до українського телебачення? Знову ж таки, з території Херсонської області. Як ви це собі уявляєте? Мало того, що українська держава залишила моїх земляків сам на сам з російською окупаційною владою, так вони ще й повинні платити за те, щоб бути в курсі, чим живе Україна? Чи створюють інші контент для людей, які мешкають у Криму? ATR зі старту роботи порівняно з іншими мовниками вже перебуває у нерівних умовах. ATR — це кримський телеканал. І я хочу запитати, як кримський мовник, який орієнтується на кримську аудиторію, може збирати рекламу на материковій частині України? Його аудиторія — у Криму, його рекламодавці там. І так завжди було до 2014 року».

Отже, інформаційне щоденне мовлення, доступне в Криму, яке повинне формувати чи бодай намагатися формувати українську позицію на тимчасово окупованій території під питанням. А книжки й фільми, які виходять, хай навіть у невеликий кількості, показують зацікавленим українцям, як не крути, вчорашній день Криму. Між тим репортаж як формат журналістики житиме трохи довше, ніж типова новина.

Розуміння цього потребує чітко визначити цільову аудиторію книжки Наталі Гуменюк. Це — її герої, мешканці окупованого Криму? Їм вона буде доступна в російськомовній електронній версії — але чи затребують, ось питання. Чи книжка орієнтована на внутрішнього споживача, тобто нас із вами, котрі хочуть розібратися, як так сталося з Кримом, хто винен і що робити. Але ж тираж друкованої книжки навряд перевищить 2 тисяч копій, та й, нагадаю сказане вище, чимало співгромадян намагається робити вигляд, ніби з Кримом нічого не сталося. Тим не менше, «Загублений острів» — зафіксована на папері перша кримська окупаційна «п'ятирічка». Цінність її вимірюється не додрукованими копіями, а саме цим — свідченнями очевидців.

Вони неоднозначні, як сама назва. В українській мові слово «загублений» має два значення. Перше — хтось або щось, загублене в часі та просторі. Нібито є — але його не помічають. Друге — хтось або щось, загублене через неуважність. Можна знайти — а можна й не знайти. Обидва значення цілком суголосні з проблемою Криму як частини України. Й водночас дуже добре, що у кримському контексті не вживається слово «втрачений» — тобто загублений без надії на повернення.

«Окупація для мільйонів стала іншим життям», — доходить висновку авторка, й за кілька десятків сторінок уже наводить приклад. Кримський торговець овочами визнає: із приходом Росії ціни зросли. Але місцеві пенсіонерки вперто заперечують: навпаки, все стало дешевшим. Бо, за їхньою особистою математикою, ціни в Криму треба сприймати в перерахунку на рублі. Якщо їхня пенсія в рублях має більше нулів, аніж мала у гривнях, нулі на цінниках навіть дуже гуманні.

«У Естонії люди гірше живуть. Із Сербії всі тікають, бо вони підписали євроінтеграцію», — ось пряма мова зразка 2014 року. Проте станом на 2019-й вона не надто помінялася. Люди додумалися до такого самі, і вже не згадаєш всує Джорджа Орвелла — тут кожен сам собі Орвелл. Принаймні, таке враження складається всякий раз, коли авторка знайомить із черговими персонажами. Станом на 2018-й вони не надто помінялися. Проте авторка все ж ретранслює трохи інші думки. Формує їх, як часто буває, трагедія. В даному випадку — масове вбивство в Політехнічному коледжі Керчі, коли 17 жовтня того року Влад Росляков убив 20 людей, поранив 70 та наклав на себе руки. Люди ідентифікують авторку як киянку й категорично вимагають, аби йшла геть. Ніхто тут нічого не говоритиме вголос, тим більше — з чужими. Подібні явища характерні для закритих суспільств, особливо тоталітарних сект. Ось на що Росія перетворила півострів. Але все одно проривається: «Тут, у місті, однаково травмовані усі». Не факт, що аналогічної трагедії можна уникнути на вільних українських територіях. Та факт, помічений авторкою під час спроб розібратися на місці — відчуття незахищеності ані жителі Керчі, ані загалом мешканці Криму, вже не приховують.

Окрема тема — кримські татари. Не так життя й виживання на своїй землі в умовах окупаційного режиму, як тихий опір йому. Бо, цитата, терористом у Криму стати просто, особливо кримським татарам. Наталя Гуменюк пропонує низку особистих історій, що попри індивідуальність подібні одна до одної. В усіх випадках — переслідування кримськотатарських активістів за надуманими приводами, обшуки, арешти, порушення прав, вироки. Показово, що оповідають історії переважно жінки, дружини й матері ув'язнених.

Також цікаво й певною мірою показово, що серед співрозмовників авторки за весь час не знайшлося або, скажімо так, з'являлося небагато молоді, ровесників Незалежності. Здебільшого говорять люди, котрим є з чим порівнювати. На користь якого устрою — не важливо. Хоча молодь і згадують: «Молодь після школи намагається поїхати у Москву чи Пітер». У ОРДЛО, до речі, те саме: «У Донецьку поширена практика, коли студенти старших курсів здають додаткові іспити і переводяться в російські виші або ж отримують їх “корочки”. Знайома захищала диплом в Росії. Та й самі донецькі “університети” отримали акредитацію Міносвіти РФ — їх дипломи дійсні на всій території РФ».

Читаючи подібну інформацію регулярно та сприймаючи комплексно, розумієш: мої ровесники й старші або задоволені, тримаючи дулі в кишені, як звикли за радянської влади, або задоволені без дулі в кишені, щиро, або змирилися й воліють мовчати. А їхні діти й онуки в більшості своїй інтеграційний вибір зробили. Не на користь України. Проте відчай мені не властивий. І згоден із авторкою «Загубленого острова»: історія окупованого Криму і його жителів не закінчена. Принаймні, доти, доки Крим лишиться в українському інформаційному просторі, в усіх його нішах та сегментах.

Читайте також

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1335
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду