Окупація Криму й помилки ЗМІ

Окупація Криму й помилки ЗМІ

10 Березня 2020
3645
10 Березня 2020
15:00

Окупація Криму й помилки ЗМІ

3645
Біда більшості медійних матеріалів про події в окупованому Криму — невміння передбачити наслідки, а ще їхня рутинна тональність. Ніби ми як не змирилися, то погодилися з російською анексією Криму.
Окупація Криму й помилки ЗМІ
Окупація Криму й помилки ЗМІ

Шість років минуло відтоді, як Росія розпочала агресію проти України. І саме час озирнутися: яких помилок припустилися українські ЗМІ, українська інформаційна сфера в найширшому розумінні — помилок, які полегшили Росії завдання інформаційної агресії. І які — чимало з них — повторюються знову і знову.

Принципових помилок було три. Було й залишається.

Перша. Так, ЗМІ не повинні розганяти паніку. У разі іноземної агресії — тим паче. Але так само ЗМІ не повинні схиляти суспільство до самозаспокоєння, до почуття «а, нічого особливого». ЗМІ не повинні навіювати невиправдану віру в те, що «либонь, пронесе», й «усе буде гаразд», усе «якось розсмокчеться».

Шість років тому й у Криму, й на Донбасі оці мотиви заспокоєння, применшення небезпеки лунали дуже голосно. У дні розгортання окупації ЗМІ применшували (а чи й самі не могли осягнути) масштаб того, що відбувається.

Друга. Матеріали ЗМІ, а тим паче за умов суспільної й державної небезпеки, не мають бути розраховані на однодумців. «Саме собою зрозуміло» — це заборонена для медіа позиція. ЗМІ мусять бути адресовані скептикам, хомам невіруючим, тим, хто вічно в усьому сумнівається, тим, хто нікому й нічому не вірить. Усі деталі інформації, а передусім надважливої інформації, має бути роз'яснено, розжовано — чому це тлумачиться так, а не інакше.

Скажімо, в українських медіа свого часу здійнявся потужний резонанс із приводу закриття у Криму єдиної україномовної газети. Але річ у тім, що на півострові мала би бути купа російськомовних, але проукраїнських газет, які відстоювали би позицію українського Криму. Чи були вони в достатній кількості?

І третя. ЗМІ мають чітко роз'яснювати причинно-наслідкові зв'язки, політичні та юридичні норми та все інше, що дає аудиторії змогу зрозуміти й переконатися, а не увірувати. «Так у газеті “Правда” написано”» — це далеко не доказ і не аргумент.

... Почну із власних вражень десятирічної давнини, коли я відвідував Крим на кілька днів щороку, їздячи містами півострова й спілкуючись із тамтешніми жителями.

У Сімферополі на вокзалі я принципово розмовляв українською — й зі співробітниками вокзалу, й із продавцями кіосків-кафе, яких там було безліч. Враження: продавці завжди відповідали пристойною українською мовою. На мої провокативні запитання відповідали: багато туристів із материкової України, хочеш мати виручку — вивчай мову. Та й узагалі ненависті або неприязні до України було не чути — серед вокзальних продавців ніколи, серед інших співрозмовників — майже ніколи. Інші співрозмовники на мої україномовні запитання відповідали частіше російською, але абсолютно спокійно, іноді намагалися відповісти українською, але такою, що краще б уже відповідали російською.

Вперше потрапивши до Євпаторії, поділився враженнями із однією продавчинею — цього разу я розмовляв чистою російською, не видаючи, звідки приїхав: «Ваш город — второй сказочный город в нашей стране, который я увидел». Відповіла вона, не замислюючись: «А первый — это Львов?». Тобто вона мислила українським контекстом, «наша страна» — для неї це була Україна. У Севастополі мережа хлібних магазинів мала україномовні вивіски, продавчині мали україномовні бейджики. Я знову пішов на провокацію: «У вас все говорят по-русски — почему же ваш бейджик по-украински?». Продавчині навіть обличчя витягнуло з подиву: «Мы же живём в Украине! Жили бы в Китае — были бы бейджики по-китайски, а раз живём в Украине — должны быть по-украински». Це був Севастополь і російськомовна жінка в ньому.

Інша севастополька, продавчиня пресового кіоску, колишня вчителька: «Мы живём в Украине, и я хочу, чтобы мои дети знали украинский язык — и они будут его знать. А я сама уже не смогу выучить, мне сложно, когда всё по-украински». От вона — проблема, що була: як відомо, за часів СРСР Севастополь був єдиним в Україні містом, де українську мову не викладали у школах. Але з наших тодішніх ЗМІ такого погляду на цю проблему годі було й шукати.

Головне ж, у Криму на момент російської агресії існувала достатньо сприятлива ситуація для подальшої інтеграції півострова в Україну. Обережно, акуратно можна було заохочувати її розвиток саме в цьому напрямі. Тільки чи робили це наші ЗМІ?

Ба більше: інший приїзд до Севастополя. Пів дня гуляв містом, побачив одну машину, з вікна якої стирчав російський прапор, й одного перехожого зі стрічкою кольорів російського прапору на ґудзику. Одну машину й одного перехожого — й усе. У місті стояло чимало лайтбоксів із вітанням Віктора Ющенка з Днем незалежності — не бачив жодного зіпсованого вандалами. Стояло багато україномовних лайтбоксів гурту «Бумбокс» — так само всі цілі. Зателефонував додому. Мама — в розпачі: «Ти ж там обережно, там же таке коїться, може, мерщій їдь звідти?». Вловивши мій подив, мама пояснила: «Тут по телевізору таке показували — все місто гуде!». Я спеціально потім розпитував севастопольців, як же це я не побачив заворушень. Вони відповідали презирливо: «А, кучка фанатов России на набережной на пятачке собралась!».

Тобто це збіговисько цілком можна було не помітити! А телеканали показували це так, ніби весь Севастополь на вухах стоїть. І це було постійним явищем — ЗМІ викривлювали, завищували масштаби кримських подій, роздмухували ті події. Гаряче, ще гарячіше — рейтинг, рейтинг! Це теж мало один-єдиний ефект — постійної стигматизації жителів Криму, постійного зведення психологічних бар'єрів.

Власне, протягом багатьох років перед російською агресією Крим в українському медіапросторі виступав в одній-єдиній ролі — в ролі гарячої точки або потенційної гарячої точки. Кажуть: якщо людину повсякчас називати свинею... Зараз уже ніхто не скаже, що сталося б, якби цієї медійної стигматизації кримчан не було. Бо російська пропаганда працювала. Скажімо, чимало севастопольців були впевнені, що в їхніх кінотеатрах і справді всі фільми йшли лише українською мовою. Хоча насправді україномовними були лише один-два сеанси на день. Але небагаті севастопольці до кінотеатрів не ходили — ото й вірили.

Ще один аспект: в АР Крим було три офіційні мови. І вздовж автошляхів плакати трьома мовами просили подорожніх не смітити на узбіччях. В'їжджали ви на територію, підпорядковану Севастопольській міськраді — й усе, із трьох мов залишалася тільки українська. А річ у тім, що Севастополь був містом центрального підпорядкування (я так і не зрозумів, навіщо це було в уже незалежній Україні), й закони АР Крим на нього не поширювалися. А отже, в місті, яке було найменш підготованим до україномовної комунікації, офіційна тримовність не діяла, а єдиною державною мовою була українська. В місті, найбільш уразливому до мовного питання.

На цю проблему ЗМІ також не звертали уваги, навіюючи: в усьому Криму — три офіційні мови. Що було не зовсім правдою, і жителі Севастополя вважали, що від них просто відмахуються.

Так, привертала увагу й інша публіка. Керч, пенсіонер обурюється: мовляв, усі заводи розвалили. Відповідаю йому: зате тепер колись закопчена Керч стала курортом і центром тяжіння туристів. Пенсіонерові аж обличчя перемінилося: «Ни-ког-да! — карбував він слова. — Слышите, ни-ког-да трудовая Керчь не будет курортом!» Помовчав і додав: «Советские люди должны работать, а не отдыхать!» Севастополь, дуже неприємне враження, що виникало повсякчас. Найменший конфлікт у тролейбусі — той, який у Києві не помітили б або обернули б на жарт — там завжди призводив до скандалу з криком. Ініціатори були, як правило, чоловіки віком за 50 із манерами, що видавали в них відставних військовиків. Іноді гадалося: вони, вийшовши у відставку, не самі цивілізуються, а мілітаризують міську атмосферу, надто багато їх в одному місті. У тому ж таки Севастополі деякі співрозмовники зізнавалися: вони бережуть традиції честі флотських офіцерів і тому голосують за Наталю Вітренко. Доводилося пояснювати: отой напівміфічний флотський офіцер ніколи не проголосував би за скандальну тітку — й от саме з причин честі. Так, усе це було — але далеко не тотально. Так, ніде поза межами Криму такі реліктові персонажі не зустрічалися, це правда. Але їх зустрічалася меншість. І чи немає провини наших ЗМІ в тому, що саме ці персонажі в підсумку перемогли? Що наш медіапростір, фактично, всі роки залишав Крим варитися у власному соці, покинувши його напризволяще? Що не підтримував тих, хто вже почав відчувати себе громадянами України?

Ще вкарбувалося в пам'ять. Щодо кожного незакритого люку на дорозі або ліхтаря, що не працював, чимало севастопольців таврували чи то президента, чи то загальний «Київ». Севастополь не мав виборного міського голови, а закон про особливий статус Севастополя (й знову незрозуміло, навіщо він був потрібен — особливий, лише за радянською інерцією) так і не ухвалювали. Тим часом у загальноукраїнських ЗМІ зустрічалося чимало матеріалів, які доводили: виборного місцевого самоврядування у Севастополі й не мусить бути, якби було — це була б загроза національній безпеці. По-перше, така позиція змушувала севастопольців почуватися ущемленими у правах, а по-друге, була просто недалекоглядною, бо ж було зрозуміло: не маючи самоврядування, в усіх суто місцевих негараздах севастопольці звинувачуватимуть Київ.

У тодішній російській блогосфері було чимало матеріалів росіян, що побували у Криму. Загальним тоном був захват на межі здивування. У кримських містах, на відміну від російських, міліція не перевіряла документи в перехожих, можна було ходити вулицями Ялти взагалі без паспорту при собі! І та сама міліція у Криму не прискіпувалася до дрібниць із очевидним наміром вимагати гроші — на відміну від російських міст! У Криму, як і по всій Україні, сімкарти можна було купувати вільно, без документів! З Криму до Росії можна було телефонувати з вуличних таксофонів, причому на вуличні таксофони можна було подзвонити! Дивно, але саме ця подробиця приводила російських студентів у захват: за безоплатні перші 10 секунд вони встигали продиктувати номер таксофону й хвилину-дві чекали на дзвінок. А ціни! А вибір продуктів!

В українських ЗМІ таких відгуків не було. Не було матеріалів про переваги перебування в Україні над перебуванням під російською окупацією — навіть тоді було не зустріти, коли питання так званого референдуму було вже вирішеним.

Не було інформації про те, що в Росії існують численні так звані ЗАТО, тобто закриті міста («в ЗАТО мы делаем ракеты»), а також широчезна прикордонна зона — й ЗАТО, й прикордонна зона заборонені для вільного відвідування. А в Україні всього цього не було й немає. Севастопольці вже колись жили в закритому місті за Сталіна, а потім за Андропова — Черненка — Горбачова. Але на 2014 рік у місті вже була потужна курортно-туристична інфраструктура, й ці галузі давали помітний дохід і місту, й його мешканцям!

Й от настав лютий 2014 року. Тоді українські медіа зробили дві кричущі помилки. Перша: російська пропаганда щосили роздмухала ухвалення Верховною Радою закону про скасування «закону Ківалова — Колесниченка». Російська пропаганда змальовувала це як заборону на російську мову та утиски всіх, хто розмовляє російською. Українські ЗМІ відповідали щось у парадигмі «для однодумців». А треба було кричати на весь голос: скасування «закону Ківалова — Колесниченка» просто повертало ситуацію до стану на червень 2012 року, й усього лише, й нічого більше.

І друга помилка. Коли Росія вже готувала так званий референдум, наші ЗМІ робили наголос на тому, що він суперечитиме українському законодавству. Ну, ще побіжно — про присутність іноземних військ і про дуже стислі терміни приготувань до референдуму. Але от саме побіжно. А варто було наголошувати й акцентувати на тому, що той «референдум» відбувався у присутності військ країни, яка претендувала бути правонабувачем. Готувала й проводила референдум також країна, яка прагнула бути правонабувачем — а отже, країна, зацікавлена у цілком певному результаті. Треба було розжовувати: якщо Росія ввела свої війська, то й “референдум” вона проведе з заздалегідь визначеним результатом.

І зовсім не звертали увагу українські ЗМІ от на який аспект. У будь-якій галузі права вважається нечинним будь-який правочин, якщо має місце введення в оману, коли одна зі сторін правочину ухвалює рішення на підставі неправдивої інформації. Кримчани голосували на підставі брехливої інформації про ситуацію в Україні, Росія навіяла їм відчуття загроз, яких реально не існувало. А це був би неспростовний аргумент. Треба було робити все, щоби донести до кримчан: їх обдурюють щодо ситуації в Україні. Не було тоді такого.

Не було у ЗМІ аналізу й іншого питання: до якої міри так званих спостерігачів на так званому референдумі можна було вважати за представників якихось організацій якихось країн — а чи юридично вони були приватними особами?

Не виходять із пам'яті тодішні репортажі й на телеканалах, й у текстових ЗМІ — про те, як буцімто більшість кримчан масово протестують проти російської окупації, мало не чинять опір. Як більшість кримчан буцімто зберігають вірність Україні. Настрої легкої перемоги, настрої приреченої на провал авантюри — от що навіювали тоді наші ЗМІ, не даючи змоги усвідомити масштаб катастрофи. За кілька місяців по тому такий самий підхід: «Більшість — за Україну» — буде й щодо Донбасу. Якщо називати речі їхніми іменами, то критичних моментів українські ЗМІ масово навіювали українцям неправду.

Так, агітаційні матеріали були, й чимало — їхня кількість постійно зростала. Але, скажімо, телевізійні флешмоби про єдність — чи могли вони в тій ситуації реально в чомусь переконати? Більшість матеріалів з агітацією на користь України залякували кримчан зниженням рівня життя — точнісінько за тими лекалами, за якими радянські ЗМІ 1991 року залякували українців, застерігаючи від незалежності. Здавалося б, давно мало бути усвідомлено: у таких випадках ковбасна агітація не діє. Але саме вона домінувала абсолютно.

Розповідали українські ЗМІ про Абхазію, південну Осетію, Придністров'я — як погано там живуть люди, як бідують, як вони сподівалися на рай земний, а тепер розчарувалися. Ані словом не згадували медіапублікації, що, попри розчарування, попри бідування жителі Абхазії так і не почали прагнути возз'єднання з Грузією, а жителі Придністров'я — з Молдовою. Попри те, що це є загальновідомим. Отже, подібна агітація від початку не приховувала своєї тенденційності — а отже не могла бути дієвою.

Українські ЗМІ тоді не знайшли тих слів і тем, які могли б зачепити кримчан, і діяли шаблонно.

Ну, й зовсім нижчими за критику були публікації відвертих фейків після російської анексії Криму — що буцімто там полиці магазинів порожні, а кримчанам нема що їсти. Цілком дзеркально до російської пропаганди щодо постмайданної України. Російські ЗМІ тоді відверто насміхалися, розвінчуючи українські фейки. А подеколи й вигадували неіснуючі публікації буцімто в українських ЗМІ. Оця активність російської пропаганди — «фейки про фейки», тобто викриття буцімто фейкових публікацій українських ЗМІ, які сама ж російська пропаганда й вигадала — взагалі залишалася поза увагою української сторони. Й залишається донині.

Нині публікації українських ЗМІ про Крим зводяться до того, як там усе погано й безнадійно. Знову ж таки, абсолютний копіпейст із російської пропаганди щодо України. Вторинність стосовно російської пропаганди. Але ж Росія кидає у Крим шалені кошти, «економлячи» їх на російських регіонах! Про що й свідчить чимало інформації у російській блогосфері. Росія намагається перетворити Крим на вітрину, на показуху «російського щастя». І чимало жителів півострова сприймають цю показуху як справжній стан речей в усій Росії! Скажімо, за ці шість років було майже повністю оновлено тролейбусний парк Сімферополя, Севастополя, Керчі, Ялти та Алушти. Звідки ж кримчанам знати, що міста в самій Росії сприймають за щастя отримати вживані тролейбуси, списані в Москві, й що в мільйонній Пермі, півмільйонних Липецьку та Твері тролейбус узагалі закрили?

От на чому, як на мій погляд, мала б, окрім іншого, акцентувати увагу інформація про Крим — на різниці між кримською дотаційною показухою та загальноросійським станом справ, часто-густо невтішним. І, звісно ж, не видавати бажане за дійсне, не брехати.

Ніколи не зустрічав в українських ЗМІ даних, що їх наводить російськомовна вікіпедія: якщо останнього перед окупацією 2013 року чисельність населення Севастополя становила 342 тисячі осіб, то на початок 2020 року — 448 тисяч. За неповних сім років — зростання на 106 тисяч або на 31%, практично на третину! Поза сумнівом, такі дані шокують. Але хіба ж не мусять українці уявляти масштаби заселення Росією Севастополя новоприбульцями? А якщо припускати, що значна частина з них є солдатами й матросами, то й масштаби мілітаризації? Це ж — винятково потужний факт!

Окрема стаття — кримські татари.

Російська пропаганда від самого 1991 року навіювала, що буцімто саме від них походить небезпека. Чимало хто в Україні вірив, та й українські ЗМІ, особливо за часів Кучми, нерідко змальовували кримських татар як загрозу — мовляв, віддадуть Крим Туреччині. Загалом ЗМІ згадували про них до дат або до тих самих «гарячих» подій, коли ставалися протести або сутички. Ба більше: й в Україні, й у Росії дуже чимало хто вірив: кримські татари буцімто потерпали від «націоналістичної київської влади». Загони кадировців, що з'явилися були у Криму 2014 року, саме для того й приходили, щоби «визволяти братів по вірі з тенет київської хунти». Це було загальним переконанням — що кримські татари буцімто зазнавали утисків від «київських націоналістів». Українські ЗМІ з цим стереотипом не боролися, ЗМІ «патріотичного сегменту» тему кримських татар здебільшого оминали.

Поширеним було й інше переконання — мовляв, «1944 року з Криму виселили кримських татар, 1990 року до Криму повернулися узбеки». Чимало хто вірив, що за роки заслання кримські татари асимілювалися, розчинилися серед середньоазійських народів, перейнявши їхню культуру й їхній спосіб життя. Знайти у ЗМІ факти, які би спростовували цей стереотип, було неможливо.

А тепер? Шість років чимало кримських татар живуть у материковій Україні. Що наші ЗМІ пишуть про них, про їхнє життя? Terra incognitа. Чи почали українські ЗМІ приділяти більше уваги кримським татарам хоч тепер — окрім теми політичних репресій, яких вони зазнають під окупацією? От просто про кримських татар як про наших співвітчизників, про їхні традиції, побут, переконання? Про проблеми, з якими стикаються — «тут» і «там»? Чи дають ЗМІ змогу відчути кримських татар своїми співвітчизниками? Помовчимо.

Натомість задля прикладу візьмімо оцей матеріал. Він — про дружин репресованих окупаційною владою кримськотатарських активістів. Усі зображені на фотографіях жінки — в суто ісламському вбранні, у глухих хустинах. Гаразд, вони ходять так, як вважають за потрібне — але ж фотографій кримськотатарських жінок в інакшому вбранні я не зустрічав за останні шість років ніде й ніколи! Років із десять тому я на власні очі не бачив у Криму жодної кримської татарки в подібному вбранні — за одягом їх узагалі не можна було відрізнити, лише за розмовою; ну, може, помітно рідше зустрічалися кримські татарки в мініспідницях та без рукавів, хоча теж зустрічалися.

То що сталося? За роки російської окупації кримські татари зазнали масової ісламської ортодоксалізації? А чи це ЗМІ навмисне добирають фотографії «з національним колоритом», яким вони собі його уявляють? А чи чоловіки жінок на фотографіях у згаданому матеріалі — й справді ісламські радикали, в чому й звинувачує їх Росія? Відповідей у наших ЗМІ не знайти.

Мимоволі пригадалася публікація про Туреччину у «Вечірньому Києві» початку 1990-х років: статтю супроводжувала фотографія, на якій закутана в чорне жінка з закритим обличчям тягнула на собі гарбу немощеною, з калюжами, вулицею, забудованою дувалами, а під фотографією стояв підпис: «Стамбул — столиця Туреччини» (насправді Стамбул — і не столиця, але то вже таке). Бо зображуючи кримських татарок, переважно мов чеченок доби Кадирова, ЗМІ вибудовують в аудиторії психологічний бар'єр щодо них — «чужі, не наші».

Порівняно нещодавно з подання попередньої влади у ЗМІ широко лунала тема надання Криму статусу кримськотатарської автономії. Але кримські татари становлять не більше 20% населення Криму! От як вигадаєте: чи така ідея привабить до України більшість кримчан, а чи змусить лише боятися возз'єднання з Україною? Не кажучи вже про те, що надасть російській пропаганді безмежні можливості залякування некримськотатарського населення Криму перспективою повернення до України?

Біда більшості медійних матеріалів про події в окупованому Криму — невміння передбачити наслідки, а ще їхня рутинна тональність. Ніби ми як не змирилися, то погодилися з російською анексією Криму. Ніби погодилися з тим, що Крим буде уявною, віртуальною частиною України.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3645
Читайте також
27.02.2020 10:30
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
1 874
22.02.2020 12:00
Ярослав Зубченко
9 452
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду