У подорож з українськими репортерками: Ісландія, Туреччина та Вірменія

У подорож з українськими репортерками: Ісландія, Туреччина та Вірменія

15 Березня 2020
4047
15 Березня 2020
13:00

У подорож з українськими репортерками: Ісландія, Туреччина та Вірменія

4047
Цими тижнями багатьом із нас довелося поставити подорожні плани «на паузу» через поширення коронавірусу. Що ж, принаймні завжди можна вирушити в мандри, читаючи хорошу книжку.
У подорож з українськими репортерками: Ісландія, Туреччина та Вірменія
У подорож з українськими репортерками: Ісландія, Туреччина та Вірменія

Вітчизняні видавництва за останній рік потішили поціновувачів репортажної літератури не лише перекладами зарубіжних метрів, а й новинками від молодих українських авторів. Цього разу разом із трьома журналістками вирушимо в Ісландію, Туреччину та Вірменію. Дізнаємося багато нових фактів про ці країни, розвінчаємо стереотипи, зазирнемо в домівки місцевих мешканців, а може й у їхні душі. То що, поїхали?

«Лабораторія Ісландія». Ярослава Куцай («Темпора», 2019)

Авторка «Детектора медіа», журналістка Ярослава Куцай два роки навчалася в Ісландії за магістерською програмою з екології. До книжки увійшло сімнадцять її текстів. В основу більшості лягли інтерв’ю з політиками, бізнесменами, науковцями, діячами культури та пересічними ісландцями, які зустрілися Ярославі в цій направду особливій країні з дивовижною природою, цікавою історією, самобутнім мистецтвом та чималою кількістю нагальних проблем.

Чи не в кожному репортажі в «Лабораторії Ісландії» авторка дає читачу багато фактажу, спирається на історію питання та цифри, подає різні погляди. Це не подорожні замальовки, а справжнє дослідження, чим живе країна сьогодні.

Наприклад, із книжки можна дізнатися, як розгортався офшорний скандал довкола прем’єр-міністра Сігмюндюра Гюннлейгссона, якого викрили в «Панамському архіві» у 2016 році. Виявляється, що лідери навіть таких розвинених країн – не без гріха. Кілька текстів присвячено екологічним загрозам у країні, яка майже всю електроенергію отримує з відновлюваних джерел і водночас є серед лідерів за викидами парникових газів на душу населення. Занурювалася авторка і в економічне життя Ісландії. Багатьох читачів, я думаю, здивує текст про легальний у країні китобійний промисел. Це лише кілька тем із книжки: на її сторінках ви зустрінете феміністок, літніх студентів, генетиків, політиків-«піратів», документалістів та навіть Бйорк. І без відомих українців не обійдеться.

Із того, як авторка викладає факти і які запитання ставить співрозмовникам, відчувається її журналістський досвід. Велика перевага книжки Ярослави Куцай – широкий спектр тем і поглядів, серед яких кожен читач знайде ближчі собі. Її книжка в першу чергу – пізнавальна. Структура більшості текстів непроста, тому потребує вдумливого читання.

У більшості текстів Ярослава не ділиться особистим поглядом на проблему чи розказану їй історію, авторське «я» майже не чути. Водночас деякі репортажі з «Лабораторії Ісландії» містять спостереження авторки за ісландським менталітетом та звичками, мовні цікавинки й культурні феномени. Саме ці «шматочки» книжки видалися мені найсмачнішими.

«Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії». Світлана Ославська («Човен», 2019)

Світлана Ославська з 2013 року активно їздить до Туреччини як журналістка й волонтерка. У центрі її уваги насамперед південний схід країни. Який зовсім не схожий на знайому багатьом українцям курортну Туреччину чи строкатий мегаполіс Стамбул. Це – історично – Месопотамія, а нині – частина проблемного Близького сходу. Тут і біженці з охопленою війною Сирії, й вічне «курдське питання», й мікс із національностей та вірувань. Все це авторка взялася не лише коротко описати, як це роблять більшість журналістів, приїжджаючи «на подію», а й дослідити.

Книжка Світлани налічує десять репортажів, деякі з яких були раніше опубліковані в українських медіа, та есей. Кількадесят героїв книжки поділилися з нею направду різними, часом дуже особистими, історіями: про свої родини, бізнеси та боротьбу за свої права. Розповіли не лише про життя сьогодні, а й про минуле, де є витоки багатьох проблем. Ось лише один приклад: вірмени з-під гори Муса-Даг, яких століття років тому османська влада намагалася депортувати. Нащадки тих, хто оборонявся, спершу потрапили в Єгипет, потім в Ізраїль, потім у Вірменію й урешті опинилися... на Буковині.

Узагалі в книжці вистачає перетинів із Україною, хоча Світлана не шукала їх спеціально. Запам'ятався репортаж про життя ассирійців-чоботарів в український Золотоноші. Водночас тут ви не знайдете одкровень сучасної Роксолани – хоча матеріалу, певно ж, не бракувало. Що ще раз підкреслює, що авторка шукала нетипові історії. І водночас приділила увагу гендерній проблематиці: медійників точно зацікавить репортаж «Жіночі новини» про редакцію із самих жінок. І не він один розповідає про роль жінки в турецькому суспільстві.

Тексти Світлани Ославської містять мінімум художньої складової та особистих вражень. Часом їх справді бракувало. Однак це, безперечно, професійні журналістські матеріали, частина з яких прив'язана до певного інформаційного приводу. Це спроба осмислити й наслідки державного перевороту 2016 року, протести на стамбульській площі Таксим, епізод загострення боротьби курдів.

Центральними темами книжки «Півмісяць, хрест і павич» стали міграція й дисидентство. Сучасне становище й історія поневірянь «не турків» – сирійців, єзидів, вірмен, ассирійців, курдів. І кричуще придушення свободи слова і прав людини після «заколоту Гюлена», коли під жорсткі репресії потрапили журналісти, освітяни, громадські активісти. Вони масово ув’язнювалися, часто без жодних причин і справедливого суду. Це добре відомий факт, однак Світлана розповіла його через історії реальних людей, які не лишають читачів байдужими.

Репортажі авторки ілюстровані її ж фотографіями (в тому числі й красива обкладинка). Завершує книжку вправний есей «Журналістське пальто», в якому добре чути авторський голос, і він – дуже цікавий. Його хочеться чути ще. Поки що це можливо, зокрема, в телеграм-каналі Світлани Ославської.

«Рибка дядечка Завена». Ольга Карі («Темпора», 2019)

Журналістка та гастроблогерка Ольга Карі в передмові до книжки пише, що Вірменія – це країна, «до якої я найменше прагну повертатися, й куди мене тягне з необорною силою». Хоча здається, що друге переважає – її 19 репортажів просякнуті любов'ю до героїв, щирим інтересом до їхніх доль і поглядів на життя.

Історії членів однієї вірменської родини складаються в загальну картину життя країни в останні десятиліття. У центрі уваги родина на чолі з бабусею Аршалусь, яка прожила ціле століття. Вона й молодше покоління – Завен із назви книжки, Рафік, Левон, Гелена Соломонівна та інші – мігрують із репортажу в репортаж і в певний момент може здатися, що ти з ними знайомий. Та в інших історіях на читача чекають нові зустрічі: з таксистами, діаспорянами, подружжям, яке лишилося жити в гірському селі, відрізаному від цивілізації... Всі вони ділилися з авторкою чимось сокровенним.

Це книжка про стосунки між людьми – чужими й рідними, про давні вірменські традиції, які лишилися дотепер, і нові виклики.

На відміну від двох попередніх книжок у цьому огляді, «Рибка дядечка Завена» не дає читачу політичного контексту. Ви не прочитаєте про протести і зміну влади у країні в 2018 році. Але не раз вам трапиться згадка про кривавий 1915 рік, коли «молодотурки» масово знищували вірмен, а Аршалусь врятувалася. Про війну в Карабаху, в якій брали участь чоловіки її сім'ї, і радянський час, коли престижно було віддавати дітей у російськомовні школи. Кілька фактів з історії Вірменії XX століття стають тлом для розмови про родинну пам'ять, травму геноциду й гостру сьогоднішню проблему – масову еміграцію.

Через назву і блогерську «спеціалізацію» Ольги Карі очікуєш, що в книжці багато описів смакоти. Це правда: читач «скуштує», серед іншого, хліб женгялров хац та особливу вірменську каву, суп хаш зі свинячими ратицями й горіхове варення. Цього вже достатньо, щоб розпалити апетит до подорожі до Вірменії, а є тут і описи її природи, зокрема Арарату. Водночас це не путівник, хоча ще деякі практичні знання (окрім кулінарної складової) книжка дає: на яке ставлення туристу чекати в музеях і на базарах Єревана, скільки часу закладати на подорож у таксі із Тбілісі...

Але все це – деталі. Цікаві та яскраві, але другорядні. Насамперед книжка «Рибка дядечка Завена» – це сімейний альбом, деякі світлини з якого викликають усмішку, нагадуючи про кумедну історію з дитинства чи успішну оборудку, а через інші на очі навертаються сльози. Читаєш котрусь із історій і думаєш: «Ця найкраща», але ні – далі буде. Це заслуга зокрема й стилю Ольги Карі – образного й поетичного. У її випадку художній репортаж у першу чергу художній, а потім – репортаж, і це прекрасно.

До слова, за кілька місяців вийде друком друга книжка авторки під назвою «Компот із патисонів» про життя в 1990-х.

Та й у цілому решта року обіцяє бути щедрою на книжки - тож ми продовжимо стежити за анонсами й розповідати читачам «Детектора медіа» про найцікавіші з них.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4047
Читайте також
27.02.2020 10:30
Андрій Кокотюха
для «Детектора медіа»
2 217
19.09.2019 12:30
Катерина Толокольнікова
для «Детектора медіа»
4 544
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду