13:00
Середа, 13 Листопада 2019

Халепа на 110 гривень

1 130
Фільм «Халепа на 5 baksiv» розпадається на окремі погано пов'язані між собою епізоди, а глядач отримає суміш жанрів, які конфліктують між собою навіть за змістом.
Халепа на 110 гривень
Халепа на 110 гривень

Днями директор з маркетингу Film.ua Group Поліна Толмачова написала у своєму фейсбуку черговий пост вдячності творцям фільму «Захар Беркут». На початку якого є дуже важливі не лише для цієї, багато разів критикованої стрічки слова: «Повірте, найжорсткіший критик —  це ми самі. Ми бачимо всі помилки, яких припустилися в процесі виробництва й прокату цього проекту. Але ділитися всіма висновками з широкою громадськістю ми не будемо. Це наш досвід, сльози й піт. Це надто дорого коштує». Припускаю, відчувши подібне й на собі як учасник інших кінопроектів: такі слова каже собі та іншим будь-який виробник кіно, не лише в Україні.

Отже, маю надію, що творці проекту «Халепа на 5 baksiv» (режисер Мирослав Латик), що стартував в українському прокаті 7 листопада, знають про свої помилки все. Без моїх суб'єктивних оцінок та зауважень інших глядачів, які, напевне, будуть. Але фільм усе одно вартий кількох оцінних слів. Хоча б тому, що вільно чи мимоволі лягає в певний загальний контекст, створений без поганих намірів, та де — взагалі без жодних намірів, ненавмисне, за участі абсолютно різних українських фільмів.

Творців цих фільмів об'єднує намір зняти стильне авторське кіно «під Гая Річі», бажано —   раннього, часів «Карт, грошей, двох стволів» і «Великого кушу». При цьому націлити свої фільми на максимально широку глядацьку аудиторію. Але не домовившись на березі про вік аудиторії, жанр стрічки, хоча про всяк випадок визначивши її комедією. Хоча жанровий діапазон на виході може бути досить широким. Що призводить до улюбленого українськими творцями кіно прийому змішувати жанри. Тож пересічний глядач уже десь на середині починає думати, про що ж кіно, яку історію йому розповідають, і навіть — хто головний герой, чорт забирай.

Лінійку таких фільмів могли би скласти «Звичайна справа» (ранній Валентин Васянович), «Тепер я буду любити тебе» Романа Ширмана, «Шляхетні волоцюги» Олександра Березаня, свіженький «Кошмарний директор, або Школа №5», поки що відомий лише фестивальними показами «Генделик» Тараса Дударя. Перелік неповний, враження персональні, фільми різні за змістом, створені різними людьми. Спільні риси окреслені в абзаці вище.

А стрічку «Генделик» згадав не дарма. Хто не бачив, прошу повірити: фільм сприймається лише окремими завершеними шматками. Пояснення просте — в основі сценарію кілька оповідань нині покійного митця Олександра Столярова. І стосовно інших наведених всує кінопроектів складається те саме враження: вони створені на основі різних невеличких творів короткої форми. Сценаристи не бачили історію від початку до кінця. Продавали ідею, встрявали у процес виробництва, бо це головне. Війна — дурня, маневри важливіші.

«Халепа на 5 baksiv», схоже, такого підходу так само не уникнула. Бо стрічка тривалістю в комфортних 80 хвилин розпадається на окремі, драматургійно завершені й погано пов'язані між собою епізоди. І представляє розрізнені пригоди героїв, котрі завершені самі по собі, не працюючи на історію в цілому.

Дмитро Хом'як (якого грає актор Дмитро Хом'як) — типовий лузер зі спального району великого міста. Київські «спальники» й базари тут заслуговують на «Золоту Дзиґу» за найкращі ролі другого плану — в кадрі бракує туману чи смогу, аби явити український аналог Готему. Іноді здається, що дивишся документальний фільм чи докудраму. Той самий ефект — під час перегляду «Героя мого часу» Антоніни Ноябрьової, дія цієї соціальної комедії відбувається в тих самих екстер'єрах. Герой — такий самий міський невдаха. Різниця в тому, що герой, зіграний Євгеном Бушмакіним, має на початку фільму чітко визначену мету. І протягом екранного часу до неї йде різними шляхами. У фіналі не досягає, але не втрачає надії. Персонаж, якого грає Дмитро Хом'як, такої мети не має. Точніше, сценаристи — а їх у титрах троє, — не домовилися про єдину ціль, поставивши перед ним кілька. А коли завдань багато, вони зважають одне одному.

За задумом, Хом'як потрапляє в халепу, коли погоджується розрулити проблеми Макса й Зеника, двох своїх друзів, таких самих бевзів. Вони піднімають невеличкі гроші, надаючи послуги силами своєї компанії «5 baksiv.net». Саме під такою назвою проект подавався на Десятий пітчінг Держкіно й виграв його. Паралельно існує однойменний вебсеріал. Отже, коли трійця, звична піднімати маленькі гроші, раптом вирішила заробити великі, одразу почалися проблеми одночасно з районним криміналом і спецслужбами без чітко визначеної назви. Вони полюють за телефонною карткою, на яку дівчина-волонтер записала відео розстрілу українського блокпосту людьми у формі українського війська. Спершу полювали на дівчину, та доказ — знову випадково, — потрапляє до Макса й Зеника, і ось так про небезпечний доказ дізнається Дмитро. Проте у хлопців цієї картки теж немає, хоча за ним усе одно всі полюють. А всякий, хто зловить, лупцює безжально та завдає інших матеріальних збитків.

Заплутано? Ще й як. Без закадрового супроводу Дмитра не розібратися. Ось іще один прийом, характерний для більшості згаданих вище стрічок. Не лише українських, є світова кінокласика, де це є й працює на історію. Та коли за закадровий текст беруться українські сценаристи — то здебільшого для того, щоби хоч якось пояснити глядачам незрозумілість екранних подій. По факту озвучуючи картинку. «Їм треба закопати ящик», — каже оповідач, а в кадрі хлопчаки займаються тим, що виносять ящик із машини і справді хочуть закопати. Натомість у стрічках Гая Річі закадрова оповідь не ілюструє, а виконує функцію конферансу там, де це треба. Та розганяє епізод у потрібних місцях. Наприклад, чуємо: «Цей інтелігентний чоловік мав звичку вирішувати проблеми оригінальним чином», — а бачимо зовсім несподіване дійство. Самоцінне і зроблене за головним принципом кіно: не скажи, а покажи.

Але гонитва за відеокомпроматом — усе ж таки стрижень сюжету. Саме ж відео —  макгаффін, довкола якого конфліктують персонажі, хоча самого предмету не бачимо, більше уявляємо. І тут важливий зміст відео: військовий злочин. Скоєний на «нулі», в зоні бойових дій на Донбасі. Прив'язка до нашого часу — плюс у карму творцям, бо нагадувати про війну треба всіма можливими засобами. Проте саме воєнний контекст збиває з пантелику.

Комедія — чорна, кримінальна, має всі ознаки цих жанрів. Та коли з історії на досить тривалий час зникає Дмитро, а його подільники раптом опиняється в «сірій зоні», бо заснули у вантажівці (!), виникають запитання: комедія кримінальна чи воєнна? Бо раптове потрапляння Макса й Зеника в полон до росіян після контакту з місцевим сепаром виводить історію з комедійного жанру, занурюючи у драматичний. Саме ці епізоди зняті з належною напругою, сміятися зовсім не хочеться, сюжет впритул наближається до військової драми.

Так, знімаються зараз військові комедії. Один із таких проектів — «Наші котики» — вже анонсований. Інший давно знімає у форматі короткого метру Володимир Тихий, незабаром планується запуск повного метру. Але «Халепа на 5 baksiv» — не військова комедія. Глядач отримає суміш жанрів, які конфліктують між собою навіть за змістом. Тим більше, повторюся, війну пристебнуто: персонажі потрапляють на неї випадково. Й випадково з неї виходять.

Добра новина — цей фільм, як переважну більшість українських стрічок, витягують на собі актори. «Халепу на 5 baksiv» з чистим серцем можна вважати бенефісом Дмитра Хом'яка, відомого найперше за «Припутнями» Аркадія Непиталюка. Він органічний у ролі недогопника, вічного лузера, який продає себе «рішальщиком вопросів» і під фінал сценаристи таки дали його герою можливість «порішати» все одним рухом руки —  буквально. Як так? Ні, далі без спойлерів.

Натомість краще попередити про інше: з мовою у стрічці поводяться вільно, попереджаючи на початку титрами: «Обережно, суржик!» Не всі глядачі до такого готові навіть після «Припутнів». Але проникнення на кіноекрани саме живої, міської та сільської мови, вже не раз відзначали як позитивне явище. Приєднуюся. Без вправного володіння суржиком Дмитро Хом'як як персонаж не виглядав би природно.

Невеличкий епізод у Ади Роговцевої — вона повернулася у велике кіно ще в «11 дітях із Моршина». Вона сидить за столом у кутку, курить, говорить із ледь помітним німецьким акцентом і цим дає маленький майстер-клас. Більшу, ніж зазвичай, і зрозумілішу, ніж зазвичай роль має Олег Примогенов. Привертає увагу Євгенія Гладій — вкотре після «Забороненого», де зіграла офіцерку КДБ. Тут у неї аналогічна роль: незворушна, впевнена в собі представниця силових структур, яка ніби між іншим кидає колезі: «Українською, будь ласка». Словом, акторський ансамбль вартий того, щоб відволікатися під час перегляду від спроб зрозуміти, про що кіно.

Нарешті, при чому тут сто десять гривень. Така вартість одного квитка на вечірній сеанс у мережі «Баттерфляй». Навряд навмисне придумали: за нинішнім курсом вона відповідає еквіваленту 5 доларів США. Ну, хай трошки менше… Не бійтеся витратити 5 баксів на новий український фільм. Не ідеальний. Проте в халепу не вскочите.

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1130
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду