Історія цієї мелодрами з елементами драми та кримінального кіно закручена в хитру конструкцію, частини якої, здається, взяті з купи інших картин, чий жанр усе ж таки ближчий до комедій. Саме тому «Кошмарний директор», цікаво обігруючи свою назву, більше нагадує подобу монстра Франкенштейна. І з цього монстра стирчать білі нитки.

Героя Фролова, Леоніда Пригунова, було звільнено за те, що він не догледів, як із колонії втік рецидивіст. Дружина виставила його, бо вирішила жити з кращим. На додачу цього ж вечора оброслого клунками з речами Леоніда збиває машина, якою кермує — о щасливий збіг! — колишній однокласник. Другий щасливий збіг, що однокласник, велике цабе невідомо на яких вершинах, може поновити Леоніда на його улюбленій тюремній роботі. Але тільки через рік. А поки він мусить обійняти посаду директора школи. Замість попередниці, що отримала інфаркт. Натомість кількість збігів невпинно зростає. Директором Леоніда посилають до його рідного містечка, й саме в його рідну школу. Де прибиральницею працює колишня любов Леоніда. Тепер вона має доньку. Яка теж має стосунок до пенітенціарної системи — рік відсиділа в колонії. І — о диво! — саме в цей момент до містечка приїздить колишній чоловік колишньої дівчини Леоніда, відомий рецидивіст, через якого й потрапила в колонію донька його колишньої коханої... Той самий рецидивіст, який втік із колонії Леоніда. Й він тепер прийшов до школи, де Леонід знову заправляє.

... Двічі у фільмі лунає приблизно однакова фраза, яку виголошує на свій телефон один школяр-блогер: «У нас тупо більше пристрастей, ніж у ваших серіальчиках». І з цим випадом у бік  телевізійної продукції можна було би погодитися, зважаючи на кількість у фільмі драматичних колізій, фантастичних збігів і романтичних ліній, якби не кілька «але»: фільм робили саме телевізійних справ майстри — зокрема, режисером виступила Міла Погребіська, а сценарій писали відомі серіальні сценаристки мама та донька Тетяна Гнєдаш та Саша Ткаченко, і «Кошмарний директор...» є першим прокатним твором усіх трьох, який, до слова, не має нічого спільного із прокатним кіно ні за суттю сценарію, ні за формою фільму. Фактично ми маємо телевізійну стрічку, яку чомусь було вирішено показати в кінотеатрах. Середні плани, стандартизовані «вісімки», відсутність різнопланово побудованих сцен і цілковито телевізійні кривляння акторів («найкращою» в цьому виявилася завучка, чиї архаїчні прийоми акторської майстерності, здається, були взяті з минулого століття).

На жаль, навіть добрі актори в цьому фільмі не виявили своїх талантів, як-от Дмитро Суржиков — магнітичний і вправний у серіалі «Слуга народу», тут, у ролі рецидивіста, він абсолютно невиразний, імовірно, через відсутність матеріалу для гри. Молода, але вже відома Таїсія-Оксана Щурук, яка була така захоплива в «Морені» Сергія Альошичкіна й така артистично активна на зйомках «Джури-королевича», в «Кошмарному директорі», граючи одну з центральних ролей, дівчинки, яка відсиділа в колонії, на диво скута, малоемоційна й нецікава. І навіть Даша Астаф’єва не змогла допомогти фільмові: очевидно запрошена для конкретного підсилення чоловічої уваги — і в «Свінгерах» це спрацювало на всі 100 % — її в епізодичній ролі секретарки директора школи було в кадрі так мало, а її слова були такі порожні, що бажаного результату вона не дала.

«Не цікаво» й «сонно» — два епітети, які оптимально пасують для цього фільму-непорозуміння. І українським його аж ніяк не назвеш. Стежачи за ліпсингом героїв, одразу розумієш, що «Кошмарний директор» лише дублювався українською, а знімався — російською. Загалом, практично жодної ознаки, що фільм є приналежним до України, немає: ані назв вулиць, ані населених пунктів, ані актуальних подій чи відомих людей — по всьому стерильна на історичну й географічну місцевість картинка, яка дозволяє, мов за допомогою зеленого екрана, прилаштувати фільм на будь-яку територію.

Від України у фільмі з’являються поліцейські у фіналі (але їхню лінію легко вирізати), пісня «Скрябіна» (яку легко поміняти) й український дубляж (який просто вимикається, залишаючи природну, російську мову акторів). Хоча навіть присутній україномовний дубляж виявляє всю штучність представленого глядачеві продукту: такою мовою не говорять україномовні люди. Перлом є прохання запальнички — «вогню, будь ласка» й повсюдне дзвінке використання шиплячих літер «ч» і «щ».

Географічна стерильність та сценарна катастрофа, власне, ніскільки не стали дивиною, адже за них відповідальні добре знайомі у виробництві подібного «майстри» з компанії «Artforms Продакшн» (раніше відомою як Front Cinema, яку неодноразово хапали за руку як виробника серіалів для РФ і з якою пов’язані чисельні скандали порушення законодавства, як-от із серіалом «Не зарікайся»).

Звісно, виробники намагалися прикрасити свій нехай і кислий торт солодкими вишеньками, тому, беручи приклад із успішної в масового глядача комедії «Скажене весілля», й собі запросили на роль «водія» музичну зірку. Тільки в «Кошмарному директорі» водієм замість Олега Винника фігурує Віктор Павлік, і він зіграв доволі правдиво, не викликаючи лицьового спазму зневаги. І треба сказати, другопланові ролі породжували значно приємніші емоції, ніж центральні персонажі. Наприклад, виконавець ролі Психа, рудого довгов’язого хлопця з проблемами із психікою, Олександр Рудинський, виявляє правильну для своїх ситуацій і дуже потрібну в кадрі харизму. А експресія Валєрчика, згаданого вище блогера, у виконанні Олександра Чернявського є органічною з показником «вірю». Те ж стосується й «гітариста» Петра Ніньовського.

Але найкращий момент, який просто-таки дивовижно актуалізує сам фільм, з’явився в його першій половині й цілком заслуговує на відзнаку часу: поява директора Леоніда Пригунова супроводжується щоденним масовим хаосом у школі, учні якої в гіпертрофованій формі перевертають усе, що можуть, кидаються всім, що потрапляє до рук, цілуються в коридорах, стрибають зі сходів, а дехто обмальовує стіни, і прямо тут, не звертаючи уваги на пекельний безлад навкруги, самотня прибиральниця намагається відтерти попередній напис: «Женя лох». І хоч слово «лох» тут не прив’язане до імені «Володя», тепер воно асоціюється лише з ним, як Адамове яблуко не може без Адама, а Едипів комплекс без Едипа.

Фото: РБК-Україна