14:00
Понеділок, 2 Вересня 2019

«Тіні забутих предків»: вигадки замість правди

4 062
У статті Олега Шами «Незабутні тіні застою. Як Василь Стус і його однодумці боролися проти радянського режиму» («Новое время») благородна мета, але багато помилок.
«Тіні забутих предків»: вигадки замість правди
«Тіні забутих предків»: вигадки замість правди

18 серпня цього року на сайті видання «Новое время» вийшла стаття «Незабутні тіні застою. Як Василь Стус і його однодумці боролися проти радянського режиму» (номер журналу «НВ» від 8 серпня 2019 року). Автор — Олег Шама.

Поза сумнівами, мета цієї публікації благородна: напередодні виходу на екрани фільму «Заборонений» про Василя Стуса нагадати про трагічну долю відомого поета й таким чином викликати інтерес до нової української кінострічки. Звісно, варто нагадати про те, яким чином Василь Стус пов'язаний із легендарним фільмом Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» і, користуючись нагодою, розповісти про процес творення цього кіношедевра.

Але, на жаль, у згаданій статті факти переплітаються із численними вигадками, є багато прикрих неточностей, навіть відверті байки та плітки, здатні сформувати в читача викривлене, ледь не карикатурне уявлення про видатних українських митців.

«55 років тому почалися зйомки фільму “Тіні забутих предків”. Через рік на його прем'єрному показі українські дисиденти влаштували протест проти арештів інтелігенції, яка виступала на підтримку національної культури». Автора можна зрозуміти: цифра «55» виглядає красиво і ювілейно, привабливо й «голосно» для початку статті. І логіку можна зрозуміти — прем’єра фільму відбулася у вересні 1965-го, а виробництво картини мало тривати не менше року. За всіма довідниками, «Тіні забутих предків» датовано 1964 роком, у титрах фільму також зазначено саме цей рік.

Натомість усі відомі документи стосовно виробництва «Тіней забутих предків» давно опубліковані у книжці «Сергій Параджанов. Злет, трагедія, вічність» (Київ, «Спалах», 1994). Виробничі документи фільму зберігаються у ЦДАМЛМ (Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України) і з ними можна ознайомитися в разі потреби. Цитувалися вони і в інших виданнях.

Сценарій затвердили в Москві 15 травня 1963-го, а 15 липня того ж року розпочався підготовчий період. У книжці також наводяться документи (накази директора студії) від 3 жовтня 1963 року та 17 грудня, з яких випливає, що на той час знімальний період уже тривав.

У згаданій книжці опубліковано також інший документ — «Висновок художньої ради кіностудії ім. О. П. Довженка» від 15 жовтня 1964 року, з якого зрозуміло, що фільм здали.

Отже, зйомки картини розпочалися аж ніяк не «55 років тому». Навпаки, у жовтні 2019-го виповниться власне 55 років із моменту завершення стрічки.

«Перед тим, як засвітився екран, на сцену до публіки вийшли Василь Стус, журналіст В’ячеслав Чорновіл та письменник Іван Дзюба. Вони звернулися до глядачів із закликом затаврувати ганьбою владу за несправедливі арешти патріотично налаштованої молоді та інтелігенції». Насправді на сцену до знімальної групи вийшов лише Іван Дзюба з букетом квітів, який він подарував художниці по костюмах «Тіней забутих предків» Лідії Байковій. Ні Чорновіл, ні Стус на сцену не виходили. Це зафіксовано у спогадах багатьох людей, а також у документах з архіву СБУ, які вже давно розсекречені. Тож звернемося до першоджерела:

«З рапорту КҐБ 6 вересня 1965: 4 вересня 1965 року о 20:00 у м. Києві в кінотеатрі "Україна" перед початком сеансу відбулася зустріч глядачів із творчою групою, яка брала участь у створенні фільму "Тіні забутих предків". Після виступу режисера-постановника Параджанова, на сцену піднявся літературний критик Дзюба Іван Михайлович, який звернувся до глядачів із промовою. За словами присутніх на прем'єрі громадян, Дзюба заявив: “Зараз відбуваються масові політичні арешти української інтелігенції та молоді в Києві, Львові та інших містах. Повторюється 1937 рік. Молодь повинна заявити протест владі, затаврувати ганьбою за несправедливість”.

Деяка частина глядачів вигуками схвалення та оплесками намагалася підтримати Дзюбу. Присутній в залі для глядачів кореспондент Чорновіл звернувся до публіки із закликом піднятися з місць на знак протесту проти «політичних репресій». Деяка частина публіки відгукнулася на цей заклик. Більшість громадян з обуренням реагували на виступ Дзюби, вимагаючи закликати його до порядку. Виступ Дзюби втручанням адміністрації кінотеатру було перервано.

О 22 годині після закінчення демонстрації фільму один із глядачів (особа встановлюється) став вигукувати: “Де ж правда? Чому не дають говорити правду? Це неподобство!” У цей же час група молоді в кількості 20-25 осіб намагалася створити тисняву біля виходу із залу і затримати глядачів. Громадяни, що були поблизу, відштовхнули цих осіб і публіка покинула зал».

Йдемо далі за текстом публікації.

«Сам Параджанов усе життя залишався невиїзним. А після того, як у 1973-му режисера засудили на чотири роки колонії, його фільм майже на 15 років опинився під забороною». Ні, «невиїзним усе життя» він аж ніяк не був. Режисер виїжджав за кордон із показами своєї картини «Ашик-Керіб» (вийшла 1988 року), відвідав Німеччину, Францію, Нідерланди, Італію, США, Туреччину тощо. Також відомі його інтерв’ю закордонним ЗМІ під час цих поїздок.

«Іллєнко — це… це мафія! — тремтячим голосом почав розповідати режисер. — Всю операторську групу налаштував проти мене. Просто руки опускаються. Він не бере до уваги жодних пропозицій! Ігнорує кожне слово. Не може і не хоче зрозуміти, що ми знімаємо поетичне кіно».

Особисто в мене виникає сумнів з приводу репліки Сергія Параджанова: «Ми знімаємо поетичне кіно». Адже добре відомо, що термін «поетичне кіно» запропонував відомий польський кінознавець та кінокритик Януш Ґазда лише в 1970 році (див. його статтю «Українська школа поетичного кіно» в журналі «Ekran» за лютий 1970-го).

Олег Шама як на джерело неодноразово посилається на спогади другого режисера «Тіней забутих предків» Володимира Луговського. Його мемуари друкувалися в періодиці й виходили окремими виданнями, Володимир Луговський також зняв 1991 року документальну короткометражку «Я знімаю геніальний фільм» про створення картини «Тіні забутих предків». Звісно, спогади Луговського — це важливі свідчення, але варто нагадати, що за посадовими обов’язками другий режисер не є творцем фільму. Його першочергове завдання — планування процесу роботи та, зокрема, знімального періоду фільму. Зрозуміло, що це людина важлива, посвячена в деталі створення стрічки, але далеко не в усі. Крім того, з роками пам'ять може підкидати вже трансформовані версії події. Цілком очевидно, що одного джерела інформації недостатньо.

Подібний приклад — згадані у статті кінопроби Івана Миколайчука. Оператор картини Юрій Іллєнко описує цю історію по-іншому, та й сам Параджанов, за спогадами його колег та друзів, теж. Не зовсім зрозуміло, навіщо в підзаголовок виносити репліку «Іллєнко — це мафія». Хіба що заради сенсаційності?!

Можливо, така репліка прозвучала. Адже не секрет, що на початку зйомок стосунки Сергія Параджанова та Юрія Іллєнка були досить напруженими. Але важливіше, що вони замирилися і картину врешті-решт створили разом. Згодом, уже за часів перебудови, Параджанов разом із Іллєнком написали сценарій «Лебедине озеро. Зона». Режисером картини став Юрій Іллєнко, вона вийшла 1989-го, отримала нагороду Каннського кінофестивалю. А ще 1994 року Юрій Іллєнко під час перебування в гостях у Сергія Параджанова у його будинку в Тбілісі зняв документальний фільм «Параджанов: партитура Христа до мажор».

«Тіні забутих предків» стали дебютним фільмом для актора Івана Миколайчука — екранного Івана Палійчука. Тоді він був ще студентом. Параджанову початківця порадив режисер Борис Івченко, який вів курс Миколайчука в інституті ім. Карпенка-Карого». А це вже кричуща помилка. Іван Миколайчук був студентом не Бориса Івченка, а відомого кінорежисера та педагога Віктора Іларіоновича Івченка, режисера таких відомих картин, як «Лісова пісня» (із його ж студенткою та однокурсницею Івана Миколайчука Раїсою Недашківською у головній ролі), «НП» («Надзвичайна подія» — один із касових хітів 1950-х), відомої картини «Гадюка» та інших фільмів. На цьому ж курсі Віктора Івченка на кінофакультеті Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого, крім вже загаданих  Миколайчука та Недашківської, навчався ще й відомий актор Борислав Брондуков.

Натомість Борис Вікторович Івченко — син Віктора Івченка, режисер відомих фільмів «Анничка» та «Пропала грамота», у яких знімався Іван Миколайчук.

«Сценарій українського фільму, за правилами тих часів, затверджували в Москві. На всі головні ролі Параджанов відібрав російських акторів. Тільки мольфара зіграв грузин Спартак Багашвілі». Про процедуру затвердження сценарію все правильно — затверджували в Москві. До слова, там затверджували не лише сценарії українських фільмів, але і сценарії всіх картин виробництва союзних республік. І справді, спершу на головні ролі Івана та Марічки затвердили інших, російських акторів.

Однак твердження, що «тільки мольфара зіграв грузин Спартак Багашвілі», не відповідає дійсності. Серед виконавців ролей є відомі українські актори Микола Гринько, Олександр Гай, Неоніла Гнеповська та інші.

«Ритм роботи Параджанова для радянських часів був дещо дивним. Він міг піти зі знімального майданчика на п’ять хвилин, а повернутися через три дні. Іноді режисер без упину витрачав гроші, виділені на зйомки. Щоразу, коли в бюджеті фільму несподівано з’являлася діра, Параджанов казав: “Нічого, дадуть ще мільйон”.

І не помилявся: фільм робили до 100-річчя Михайла Коцюбинського, автора повісті, за якою знімалася стрічка. Відтак Держкомітет УРСР із кінематографії в цьому разі був певною мірою залежний від режисера». Цілком припускаю, що Сергій Йосипович Параджанов, у силу власної ексцентрики, міг таке сказати. Однак слід розуміти реалії тогочасного кіновиробництва. Ніяких «мільйонів» на виробництво фільму не давали, середній бюджет стрічки становив 300–500 тисяч радянських карбованців.

На кіностудії існували чіткі терміни виробництва, й кардинальний зрив планових показників призводив до того, що всю кіностудію могли позбавити премії, а режисера — за відставання від графіку робіт — просто зняти з картини.

Безумовно, картина до 100-річчя Михайла Коцюбинського була важливою для кіностудії, але твердження, що Держкомітет УРСР із кінематографії був аж так залежним від режисера — неприпустиме перебільшення.

Сумнівним також виглядає твердження, що «іноді режисер без упину витрачав гроші, виділені на виробництво». Витрачав на що? Гроші витрачалися не особисто Параджановим і не на його власні потреби, а директором картини — на виробництво фільму.

«Хтось зі знайомих розповідав Параджанову про трюк, який розігрували спецслужби перед демонстрацією його фільму в Парижі. На сцену виходив співробітник у цивільному, супроводжуючи невисокого чорнявого чолов’ягу, зовні схожого на режисера Тіней. Той виголошував коротку промову перед кінопоказом. Запитання просив ставити після фільму. А коли публіка вже була готова до спілкування зі псевдо-Параджановим, радянський представник у цивільному казав, що месьє Серж кудись подівся». Прочитавши цей абзац, відомий кінорежисер і друг Параджанова Роман Гургенович Балаян (до якого я звернувся по коментар) довго сміявся і цілком резонно зауважив, що якби така «підміна» на паризькій прем’єрі справді відбулася, то про це давно б усім стало відомо. Щонайменше, французькі журналісти розповіли б у своїх виданнях про сенсаційний факт: у Парижі перебуває опальний Сергій Параджанов!.. Але таких повідомлень ніколи не було. Натомість читачеві пропонують класичну «конспірологічну» вигадку із серії «хтось із знайомих розповідав».

Та й справді, навіщо спецслужбам влаштовувати собі складнощі із пошуком когось, хто б вдавав із себе Параджанова? Значно простіше оголосити, що режисер не зміг приїхати, бо раптово захворів чи розпочав зйомки нового фільму, та й по тому. Схоже на черговий анекдот про Параджанова, яких справді не бракує.

«А коригуючи декорації в імпровізованій корчмі, Параджанов велів художнику обвішати портрет австрійського імператора Франца-Йосипа кукурудзою. Це був прямий натяк на сільськогосподарські пріоритети керівника СРСР Микити Хрущова.

Відтак, коли Тіні почали свою переможну ходу кінофестивалями світу, головного режисера за кордон не випустили — визначили неблагонадійним». Причиною, чому Параджанова не випустили за кордон, була аж ніяк не кукурудза на портреті Франца-Йосифа. Коли «Тіні забутих предків» запросили на кінофестиваль у Мар-дель-Плата (Аргентина), Сергій Йосипович голосно пожартував: «А мені, будь ласка, квиток в один бік». Жарт став причиною доповідних «на гору» й основною причиною виключення прізвища режисера зі складу делегації. До Аргентини поїхали виконавці головних ролей Лариса Кадочнікова та Іван Миколайчук. Цей випадок описаний у численних спогадах про Параджанова.

«А ще недавно до поїзда, на якому Шелест їхав відпочивати до Трускавця, причіплювали товарний вагон із коровою і копицею сіна — Петру Юхимовичу, мовляв, шкідливо було пити різне молоко». Історія з коровою та копицею сіна мене вразила. Тож вирішив по коментар звернутися до біографа Петра Юхимовича Шелеста — відомого історика Юрія Івановича Шаповала.

Відповідаючи на моє запитання, Юрій Іванович як публікатор та коментатор щоденників першого секретаря ЦК КПУ розповів, що байка про вагон і корову свого часу була справді популярною. З’явилася вона після спеціальної постанови, за якою за кожним членом Політбюро ЦК КПУ була «закріплена» корова для регулярного забезпечення молочною продукцією. «Місце прописки» цих корів — колгосп «Чайка» Бориспільського району на Київщині. Одна із корів була закріплена за Петром Шелестом. Проте мандрівницею та корова так і не стала. Саму ж байку, схоже, свідомо запустили «в народ» після того, як Шелеста зняли з посади — задля компрометації.

І ще цікава деталь, насправді теж відома — про книжку Петра Шелеста, яка отримала негативні оцінки у Кремлі. Назва книжки «Україно наша Радянська», і це була ідеологічно вивірена книжка. Пізніше, коли шукали приводи для звинувачення Шелеста в симпатіях до «українського буржуазного націоналізму», хтось у трьох словах назви уздрів абревіатуру «УНР». Однак змістили Шелеста з посади за цілим комплексом причин — книжка тут не була головною.

«У 1973-му влада завдала серйозного удару і по Параджанову. Він полюбляв зазирнути до розливайки на розі Хрещатика і Прорізної й голосно замовити: Налийте українському буржуазному націоналісту!”» Знову ж таки, враховуючи ексцентричність Параджанова, він міг подібне говорити. Але «розливайки на розі Хрещатика та Прорізної» у 1970-х не існувало. Неподалік, але не на розі було лише два кафе, дуже популярних серед міської інтелігенції: «Хрещатий Яр» на Прорізній, у народі прозваний «Ямою», та «Хрещатик», вже власне на Хрещатику, знане як «Ліверпуль». Розливайками ці заклади ніколи не були.

На розі ж Прорізної та Хрещатика з обох боків розташовані поважні будівлі міністерств. І «розливайки на розі Хрещатика і Прорізної» там аж ніяк не могло бути. До того ж ідеться про центральну вулицю столиці радянської соціалістичної республіки, яка повинна була мати відповідний «зразковий» вигляд.

Зрештою, зовсім не за кураж у «розливайці» влада завдала удару режисерові.

Попри всі добрі наміри автора статті, все ж коли йдеться про такі знакові постаті як Василь Стус, Іван Дзюба, Сергій Параджанов чи Іван Миколайчук, варто спиратися не лише на одне джерело інформації, навіть якщо воно здається цілком достовірним.

Події, пов’язані із картиною «Тіні забутих предків», уже давно та ґрунтовно описані у статтях та книжках, є очевидці, свідки, не кажучи вже про істориків та кінознавців, які багато написали про ті часи. А стрічку про Василя Стуса «Заборонений», звичайно, усі чекають із нетерпінням. І чудово, що вихід картини заплановано саме на річницю прем’єри «Тіней забутих предків».

Фото: АСС

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4062
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду