Сізіфова праця чи втеча від реальності?

Сізіфова праця чи втеча від реальності?

20 Липня 2019
4287
20 Липня 2019
11:00

Сізіфова праця чи втеча від реальності?

4287
Склянка наполовину повна, каже фільм «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», хоч у це важко повірити, зважаючи на показане.
Сізіфова праця чи втеча від реальності?
Сізіфова праця чи втеча від реальності?

18 липня в межах Одеського міжнародного кінофестивалю відбулася небуденна національна прем’єра — показали повнометражний документальний фільм Надії Парфан «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго». Один із восьми фільмів у Конкурсі європейських документальних фільмів, «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» виглядав достойною українською відповіддю на запити часу й сучасні світові форми кіно.

Взагалі-то, як проект його відмітили ще два роки тому, на етапі пітчингу 10-го конкурсного відбору Держкіно — за смішну назву і вправну презентацією оригінальної ідеї. Тепер, на 10-му Одеському кінофестивалі, він, уже як фільм, показав, за що ж йому в Трієсті на індустріальній секції дали три призи, й запросили до конкурсу фестивалю документального кіно Visions du reel у Швейцарії.

Його можна сприймати по-різному — як соціальну критику, як документ епохи або як пошук художньої форми в життєвих колізіях, де вияв творчості посеред розрухи є стьобом, такою собі рятівною мотузочкою, можливістю вилізти з неможливих обставин існування.

Державне міське підприємство «Івано-Франківськтеплокомуненерго» животіє в обставинах, близьких до постапокаліпсису, інакше й не скажеш. Старі труби, через які подається гаряча вода населенню, постійно лопаються, протікають, забиваються, батареї не гріють. Люди скаржаться, обриваючи телефони, часом із криками й лайкою, вимагаючи ремонтників, заміни — допомоги. Підвали — затоплені, у квартирах — грибок, а деякі люди в цих квартирах глибоко хворі, лежачі. Відповідно, щоби труби не лопалися, тиск зменшують, але ж тоді, за принципами фізики, гаряча вода не доходить до верхніх поверхів. І люди дзвонять знову, і знову сваряться. «Твою мать! Цілий тиждень вас нема! Ви поприпухали там?!..»

У цьому звичному для України й невпинному кошмарі, отриманому з чудових радянських часів і ніяк не змінених чудовою сучасною владою, у працівників енергокомплексу знаходиться сила й бажання... співати. Сивий голова профкому «Івано-Франківськтеплокомуненерго», з упертістю Сізіфа, проходить кабінетами підприємства, нагадуючи всім про чергові репетиції місцевого аматорського хору «Чорнобривці», але здебільшого отримує відмови з посиланням на роботу, справи й таке інше. Часом він залишається в актовому залі сам на сам з акордеоністом, а часом, на відміну від того ж таки Сізіфа, він витягає свою каменюку-відповідальність на гору й таки збирає необхідну мінімальну кількість для співів. І хор співає — спочатку на репетиціях, потім на акціях, подіях і фестивалях, і навіть премії отримує...

Це все можна було б назвати «кілька співочих днів у пеклі», якби не прозаїчність — адже для героїв фільму, звичайних людей, усе показане є звичайним життям, до якого вони тією чи іншою мірою звикли, та й вибирати не доводиться. Єдиний можливий вибір для цих людей — їхній спів, і саме це слугує разючим контрастом, а заразом і оптимістичним поглядом на життя. Можливо, справжній меседж авторів — що не варто здаватися навіть у найбільш несприятливих ситуаціях. Та це не скасовує відчутної у фільмі критики сучасності, того соціального, економічного й матеріального мороку, в якому живе більшість людей.

Склянка наполовину повна, каже фільм «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго», хоч у це важко повірити, зважаючи на показане. Тому автори додають до картинки соціуму важливий кінематографічний аспект, адже кіно — це не тільки зображення: крім співу хору, ми чуємо спів старих труб, звук крапель, що падають, шипіння батарей, які не працюють, дзижчання апаратів, завивання турбін, дзвінки кількох телефонів і крики обурених людей, коли телефонні трубки все ж іноді беруть. Звукова палітра фільму настільки багата, що створює повноцінний другий пласт, важливий і з художнього боку, як мистецький вияв, так і як прояв життя, адже попри краще сприйняття більшістю людей візуальної інформації, ми без звуків існувати ніяк не можемо. Ми ними оточені, ми їх продукуємо, й ми маємо в них потребу аж до стабільності нашої психіки. Спів хору «Чорнобривці» і є тією стабільністю, якої прагнуть працівники «Івано-Франківськтеплокомуненерго». Виходячи за межі жаху буденності, співаки і співачки хору знайшли можливість відволіктися, щоб на якийсь час забути механічні звуки борсання у своєму робітничому болоті, а натомість відтворити звуки мелодійні та гармонійні, відкрити душу.

Камера, певно, довго вживаючись перед зйомками в товариство героїв, врешті стала частиною буття. На неї вже мало зважали, що дозволило їй стати мовчазним, але промовистим спостерігачем — фільмуючи людей, їхні пересування підприємством чи квартирами. Камера дуже точно — документально, тобто без постановки і штучності — змалювала окремий світ. І без підказки дає зрозуміти всі важливі деталі світу. Трактувати й ці деталі, й сам світ, і наміри режисерки Наді Парфан можна як забажає глядач, бо у фільмі достатньо неоднозначності або навіть протилежних за значенням моментів: наприклад, ми бачимо, як важко працюють співробітники енергокомплексу, як сумлінно відповідають на дзвінки, навіть якщо на них верещать додзвонювачі, а в іншому моменті мешканка будинку розказує, що вже чотири дні дзвонить, опалення немає, а їй брешуть про нібито увімкнене опалення.

Фінал так само неоднозначний: хор приходить співати на саме підприємство, і співає посеред працівників, труб та верстатів, але коли спів закінчився і хор виходить із кадру, ми бачимо смішки людей. Але що вони означають — це прояв хорошого настрою чи зі співаків відверто сміються, як із Сізіфа, чия робота туди-суди тягати камінь є символом безперспективності?

«Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» часом у грайливій, часом у буквальній формі каже нам про нас і нашу країну (хоча ніяких титрів про роки чи місце подій не робиться). Це злість чи гумор, сарказм чи буквальність, а може все одразу, — не так вже й суттєво. Важливо, що фільм працює, ставлячи запитання і змушуючи глядача рефлексувати. В якому напрямку виллються рефлексії — в революційному чи законодавчому — це вже справа не творців.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4287
Читайте також
24.10.2019 15:08
Ігор Грабович
для «Детектора медіа»
2 205
29.07.2019 15:10
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 619
17.07.2019 17:30
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
4 535
15.07.2019 19:34
Ярослав Підгора-Гвяздовський
для «Детектора медіа»
3 853
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду