Продовжуємо обговорювати резонансний фільм Юрія Дудя «Колима — батьківщина нашого страху». Відгук відомого кінокритика Ігоря Грабовича читайте тут. Сценарист і письменник Андрій Кокотюха звертає увагу на те, чим стрічка актуальна для українців із погляду нашої гуманітарної та інформаційної політики.

Тиждень у Фейсбуку пройшов під знаком трьох фільмів. Користувачі активно обговорювали «Гру престолів», конкретно — третю серію восьмого сезону, британський телевізійний художній фільм «Брекзіт. Не громадянська війна» і документальну стрічку російського виробництва «Колима — батьківщина нашого страху». Останній вийшов на Ютубі і є досить несподіваним продуктом 33-річного російського журналіста і блогера Юрія Дудя. Логотипом його шоу «вДудь» фільм марковано, а несподіванка — формат.

Дотепер Дудь був знаним як інтерв'юер, чиїй манері притаманна суміш брутальності й гламуру. Шоу існує два роки, набуло за цей час чималої популярності та дозволило журналісту капіталізувати себе та свій продукт поза межами традиційних медіа. Хоча пропонує найтрадиційніший у світі журналістський формат — інтерв'ю із «зірковими» людьми. Тут діячі культури, бізнесу й шоу-бізнесу, політики та інтернету.

Важливе уточнення: російські діячі, часто — агресивно налаштовані до України, навіть якщо в цій конкретній розмові з Дудем байдужі до теми україно-російських стосунків. Але нетрадиційний для медіа майданчик Ютуб плюс зазначена вище манера самого Дудя вести розмову можуть скласти уявлення про автора як про такого собі бунтаря. Фрондера, якого російська влада, звична до тотального контролю над медіа, контролювати не може. Сам же Дудь в уяві багатьох — журналістська версія Сергія (Шнура) Шнурова, скандального лідера російської групи «Ленінград» (до речі, свого часу був у випуску «вДудь»). Публічна людина, яка дозволяє собі говорити й показувати все, не фільтрувати, називати якісь речі своїми іменами, й за це не сидить, бо російська влада не може нічого з бунтарем і фрондером зробити.

Правдиве це уявлення чи хибне — але воно є, безперечно, однією з причин популярності Юрія Дудя та його ютуб-шоу в Україні. Варто одразу уточнити: його українська аудиторія —   користувачі Фейсбуку та інших соціальних мереж, та й то не всі. Пересічний українець, радше за все, про Дудя не знає і, напевне, його не ідентифікує.

Слід особливо завважити: Юрій Дудь навряд чи порвав власноруч створений шаблон. Уже на другій хвилині фільму він апелює до своєї цільової аудиторії — молодих людей. Ризикну припустити: не лише російських громадян, а всіх мешканців пострадянського простору, в тому числі українців. Підстави для припущення є. Мій син, якому нині п'ятнадцять, дивиться «вДудь» не регулярно, але — час від часу, починаючи з 2017-го, коли програма стартувала. Обговорює в колі однолітків, які теж «підсіли» на Дудя. Причиною вибору є згадана вже не раз манера подачі матеріалу насамперед, а лиш потім — російська «зірка», з якою Дудь говорить.

Автор фільму пояснює, чому звернувся до дивної для себе теми. Виявляється, його непозбувно збентежили дані російського «Левада-Центру», згідно з якими половина росіян віком від 18 до 24 років узагалі нічого не чула про сталінські репресії 1930–1950-х. Відповідно, не має зеленого поняття про існування карально-репресивної системи ГУЛАГ, яка перемолола долі, здоров'я та життя 20 мільйонів людей. Та суттєво, можна сказати — невідворотно вплинула на три покоління тих, хто народився й жив в СРСР.

Свою мету, навіть місію Дудь бачить у тому, щоб розказати молоді про природу страху їхніх батьків та дідів. А дорослим — нагадати, звідки той страх узявся. Друге виходить. Перше — не дуже.

Реакція українців на «Колиму» прогнозована в своїй полярності. Є позитивні звіти у Фейсбуку — і дописувачі, серед яких відомі в наших медіа особистості, водночас полемізують із опонентами. Навіть так: схвальні відгуки починаються з опонування тим мешканцям Фейсбуку, яких обурює не контент, а його питомо російське походження.

Наприклад, журналіст і телеведучий Вадим Карп'як написав 1 травня: «Судячи з того, що кращі люди міста обговорюють Колиму, нам ще довго відхаркувати північний дискурс». І непрямо закликає звернути більше уваги на український документальний фільм про Асканію-Нову. На одній хвилі з ним — журналістка Олена Солодовникова, яку вже не раз дивував вибір українських споживачів інтернет-контенту на користь продуктів росіянина Дудя й, відповідно, ігнору своїх. А історик та журналіст Вахтанг Кіпіані вважає «Колиму» потрібним фільмом, не бачить нічого критичного для українців у його російському походженні. Хоч визнає — захоплення й відторгнення російського в однаковій мірі є проявами нашого комплексу меншовартості.

Можна довго шукати і знаходити подібні приклади. Але всякий, хто вирішить витратити на це час, рано чи пізно зверне увагу на вік тих, хто схрещує шпаги довкола «Колими». Все одно подивившись більш як двогодинний фільм. Це — українські громадяни середнього і старшого віку. Для яких тема сталінських репресій досі важлива й болюча, адже Україна та українці потерпали від них неабияк. Знову ризикну припустити: серед 10 мільйонів переглядів, які зібрала стрічка лише за тиждень після викладення на Ютубі, молодих глядачів, тих самих, віком від 18 до 24 років, до яких апелює Дудь, відносно небагато. Стосується це не лише Росії, а й України.

Українська молодь навряд згадує товариша Сталіна добрим словом. Знає про його злочини проти людства, особисту причетність до масових убивств, може показати на картинці. Проте дуже мало інформована або зовсім не інформована про ГУЛАГ. Не кожен розшифрує цю абревіатуру. А сталінські концтабори, де калічилися й гинули українці, для переважної більшості української молоді поки що абстракція, пафос політичних промов, нудні речення у шкільних підручниках із історії.

Ігор Грабович слушно зазначив: фільм Юрія Дудя не тільки й не стільки про репресії, скільки про Колиму як суворий край, де виживе не всякий росіянин. Від себе додам — пропонується суміш інфотейнменту в дусі Леоніда Парфьонова. Дудь не комплексує, переймаючи його фірмові «фішки», але не він один так робить і не лише в Росії, «парфьоновщина» прижилася в Україні. Також це модернізована версія радянського телехіту «Клубу мандрівників» та пізнавальної документалістики формату Discovery Channel.

Саме такий підхід змушує мене в оцінках «Колими» схилитися до думки користувача Фейсбуку Андрія Гаврилова. Допис різкий, некоректний, та суть фільму визначає в цілому правильно. Юрій Дудь не відмовився від умовно «молодіжного» формату там, де потрібна серйозна розмова. Весь час перегляду я чекав від Дудя фрази на кшталт: «У-у-ух, концтабір, гля, прико-ольненько!» чи чогось схожого. Я є послідовним прихильником простих розмов на складні теми й простої форми для складного змісту. Але в даному випадку схиляюся до висновку: форма подачі, звична для молодої аудиторії, зашкодила змісту.

Адже для задіяних Дудем у фільмі героїв усе, що пов'язано з Колимою, репресіями, таборами, Сталіним, страхом, — дуже серйозно й важливо. Й тих, хто засуджує політику Сталіна. І тих, хто виправдовує рабську працю в'язнів фразами про «час був такий», «державі потрібно золото» та «зате ми всіх перемогли в війні».

Саме тому «Колима» як тема розширила аудиторію програми «вДудь» до глядачів середнього і старшого віку, які раніше Дудя не дивилися. Проте навряд досягла просвітницької для молоді мети. Кумир старанно пропонує складну історію в обгортці шоу — проте таке шоу з таким наповненням цільова аудиторія «вДудь» відторгне. Молодим глядачам про ГУЛАГ нудно. Бо між ними й контекстом, у якому жили й досі живуть батьки-діди, очевидна інформаційна прірва.

Пропоную тим співгромадянам, кому сьогодні 47-48 років — моє покоління — згадати себе навіть не у 18, а в 15-16. У середині 1980-х ми, радянські підлітки, вперше почули і прочитали про жахіття ГУЛАГу завдяки журналам «Огонёк», «Смена», згодом — завдяки програмі «Взгляд», кінохітам «перебудови» «Покаяння» і «Холодне літо п'ятдесят третього», публікаціям «Архіпелагу ГУЛАГ» Солженіцина та «Дітей Арбату» Рибакова. До речі, 1988 року в Україні вийшли друком мемуари в'язня Івана Іванова «Колима», та й тогочасні друковані українські ЗМІ не відставали від так званих центральних. Про злочини сталінського, читай — радянського режиму говорили всюди, вголос, залучаючи живих свідків. Але коли батьки нинішніх 45–50-літних були підлітками, вони чули це вдома — пошепки. Їхні батьки відчули Колиму на власній шкурі.

Потім про це говорити, точніше — інформувати перестали. Вважається, що у 1980-ті було сказано все. Хоча, наприклад, німці так не вважають, і про злочини Гітлера й нацистів говорять дотепер. Їм дається однозначна оцінка. Колишні концтабори давно перетворені на музеї репресій, як є в багатьох європейських країнах Музеї тортур. Через те в тій же Німеччині неможлива ситуація, коли покоління міленіалів нічого не знає про злочини Гітлера й табори смерті. Тим більше неможливе позитивне ставлення до Гітлера.

Своїм фільмом Юрій Дудь мимоволі визнає провали інформаційної, а за великим рахунком — гуманітарної політики своєї держави. Хоча до аналогічної політики держави Україна так само є низка питань. Прискіпливий український глядач побачить у «Колимі» не лише повне ігнорування «українського питання» та ролі саме Росії в освоєнні Колимського краю як території безкарного насильства, страху й смерті. А також певну розгубленість автора. Дудь говорить і показує правду, з якою не знає, що робити. Українці знають. Та, як справедливо зазначають противники російського контенту, чекають розкручених «зірок», які прийдуть і зроблять усе за нас.

Хоча потрібні умови для появи свого Дудя. Ну, і свого аналогу «Брекзіту». І власної версії «Гри престолів».

Фото: кадр з фільму