10:05
Неділя, 28 Квітня 2019

«Заповідник Асканія»: забутий рай на межі України

Вийшов у прокат український повнометражний неігровий фільм «Заповідник Асканія» режисера Андрія Литвиненка, який у незвичній формі розповідає про сьогоднішнє життя у знаменитому заповіднику Херсонщини.
«Заповідник Асканія»: забутий рай на межі України
«Заповідник Асканія»: забутий рай на межі України

Незвичними в картині є й головні персонажі, й сама форма стрічки, в якій об’єдналися розмаїті жанри: від портретних замальовок — аж до музичного кліпу.

Картина отримала приз студентського журі на цьогорічному кінофестивалі «Докудейс» і була також одним із фаворитів глядацьких симпатій. Фільм знімався від 2014 року, спочатку власним коштом авторів фільму, потім до стрічки долучилося Державне агентство з питань кіно, яке виділило більше вісімсот тисяч гривень на постпродукцію та просування картини.

За словами режисера цієї стрічки Андрія Литвиненка, від самого початку були визначені певні правила фільмування: автори вирішили максимально відійти від відомих форматів знімання природи, які прийняті в подібного типу фільмах, позаяк тут на перший план вийшли не тварини, а люди, які живуть поряд із ними і за ними доглядають. Проте картина містить набагато більше, бо в ній ідеться про феномен і самої Асканії, яка є унікальним і найбільшим у Європі біосферним заповідником, і про окремий неповторний спосіб життя людей, які перебувають у ній.

Загалом головних героїв у фільмі троє: директор заповідника Віктор Гавриленко, ентузіаст-дослідник Микола Хлевнюк, який самочинно оселився скраєчку Асканії, та молодий орнітолог із невгамовним і філософським характером Павло Чегорка. Четвертим персонажем у картині є місцевий репер Павло Тимошенко (Паштет), колишній таксидерміст, який у своїх текстах прославляє Асканію та все, що з нею пов’язано. З цими героями ми проводимо трохи більше години екранного часу і встигаємо пройнятися їхніми життям та життям заповідника.

Стрічка максимально толерантна до глядача і прагне в першу чергу його розважити, хоч за цією розвагою приховані доволі драматичні речі, оскільки йдеться не тільки про людські долі, але і про стан самого заповідника, який сьогодні опинився в досить дивній ситуації: його значення, його унікальність нікуди не поділися, проте він не отримує тієї уваги, на яку заслуговує.

Картина Андрія Литвиненка в чомусь унікальна, а в чомусь типова для сучасного українського кіно. Її особливість в органічному сплаві різних жанрів та пластів оповіді, в неповторній інтонації, з якою автор розповідає про своїх героїв. Таке кіно важко до кінця назвати неігровим, оскільки багато в чому ігровою тут є сама ситуація, сам сюжет, а персонажі, у свою чергу, — артистичними, для яких їхнє життя в заповіднику водночас робота, пригода, випробовування себе, і в чомусь навіть філософська, світоглядна та почасти мистецька місія.

Директор заповідника Віктор Гавриленко проводить екскурсії для відвідувачів, і його оповідки перетворюються майже на притчі; сам він перебуває в неймовірній органічній єдності із заповідником, знає всіх його мешканців і фактично живе одним життям із ними. Микола Хлевнюк про Асканію дізнався з радянської стрічки «Дивовижна історія, схожа на казку», яка знімалася в заповіднику наприкінці 1960-х і була сучасною екранізацією твору Андерсена «Гидке каченя».

Стрічка так зачепила Миколу, що на свій найближчий день народження він приїхав в Асканію Нову й зостався там назавжди. Це сталося 25 травня 1976 року й відтоді час ніби зупинився для нього. І це зовсім не метафора. У картині ми бачимо, як час буквально консервує все в оселі Миколи — укриваючи пилом сталінських часів радіолу, давні меблі та посуд. Він демонструє нам запилену стару газетну радянську карикатуру, яку не протирали Бог знає скільки часу. Микола поставив на собі експеримент: свою втечу від світу та часу він порівнює з рухом гіппі, тільки, каже Микола, «нам не можна було пішки йти в Індію, тому розбрелися по заповідниках».

Подібні дивацтва у фільмі жодним чином не виводяться за дужки, ба більше, режисер іде назустріч цим дивацтвам, скажімо, він екранізує спогад Миколи про відвідування ним домовика. Персонажі отримують цілковите право на слово чи вчинок, які вони вважають важливими для себе. І наймолодший герой цього фільму, Павло, зрештою, рухається своєю власною орбітою.

Фільм максимально вписаний у пейзаж та реалії Асканії, які показані тут надзвичайно привабливо, проте не в туристичному сенсі, а як місце сили, існування якого фактично дорівнює існуванню вічності. І в цьому стрічка Андрія Литвиненка по-своєму продовжує лінію національних фільмів про південь України. Сьогодні ця тема гостра, як ніколи, потужно про неї сказав Роман Бондарчук у своїй ігровій картині «Вулкан», показавши південь як певний позачасовий феномен, який годі зрозуміти сторонній людині. «Заповідник Асканія» веде мову про те саме, тільки ще більше романтизуючи цю степову територію як місце чи не райського існування, де свобода фактично нічим не обмежена і де людина стає свідком та учасником процесів, які тривали ще до початку часів.

Фільм аж ніяк не є історією розпаду чи загибелі, як низка інших українських фільмів, які ведуть мову про радянські чи подібного типу артефакти, які виявилися нікому не потрібними тепер. Заповідник був заснований у 1874 році і відтоді він став своєрідним райським місцем, де тварини живуть цілком вільно. І люди поряд із ними також стали на кшталт Адама з його невинністю та гармонією із довколишнім світом. Чим не сучасна екологічна утопія?

Варто також сказати і про кінематографічні чесноти стрічки. Вона чудово зафільмована операторами Оксаною Носич, Валерією Павлічук, Денисом Фурдіним, Євгеном Брьохіним, Андрієм Литвиненком під керівництвом оператора-постановника Дениса Страшного. Режисура Андрія Литвиненка вкрай делікатна, хоч і не позбавлена іронії, а подекуди й легкого сарказму. Окремо хочеться сказати про режисерів монтажу Миколу Базаркіна й Тетяну Дородніцину, оскільки саме їхня робота зібрала стрічку в цілісне видовище. Насамкінець варто відзначити звукову складову стрічки, над якою працював звукорежисер Максим Ячмінь, композитори Ганна Хвиль та Віталій Лебухорський. Продюсером картини була Анна Паленчук.

Загалом «Заповідник Асканія» — хороше кіно, варте неодноразового перегляду. Крім того, його перегляд у кінотеатрі допоможе самій Асканії, оскільки десять відсотків від продажу квитків буде перераховано на допомогу заповіднику.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1527
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду