14:47
Четвер, 4 Квітня 2019

На «Вулкані»

Фільм «Вулкан» на сьогодні – це одна з найкращих українських ігрових стрічок, до фінансування якої долучилася українська держава.
На «Вулкані»
На «Вулкані»

Вийшов у прокат повнометражний ігровий дебют режисера Романа Бондарчука «Вулкан». Фільм є спільним виробництвом України, Німеччини та Монако.

На сьогодні – це одна з найкращих українських ігрових стрічок, до фінансування якої долучилася українська держава. У картині йде мова про киянина Лукаса, який у складі комісії ОБСЄ виїжджає з Херсона кудись на південь, проте так і не прибуває до пункту призначення. Дорогою автомобіль несподівано глохне серед степу, Лукас вирушає за допомогою, і коли повертається на місце пригоди, то так і не знаходить ні автомобіля, ні членів ОБСЄ. Подальші його мандри і становлять сюжет стрічки «Вулкан».

Роман Бондарчук завжди фільмує про те, про що знає. Його картини оповідають про південь України – незнаний багатьма нами край, у якому живуть начебто схожі на нас, проте трохи інші люди. Ці люди загублені у степу, серед трав та води, серед беззаконня та дуже своєрідного розуміння солідарності і доброти. Філософським осердям фільму є оповідки матері одного із героїв картини Вови, яка каже, що тримається землі, води та степу і що вони за неї тримаються. Зв'язок із рідною або набутою малою батьківщиною тут підкреслюється неодноразово.

Річ у тім, що однією з тем фільму є бажання деяких персонажів покинути цей край. Воно й не дивно з огляду на економічний стан, знищення старої радянської економічної інфраструктури та доволі примарне існування нової, яка часто тримається на рабській праці та збиранні металобрухту.

Скажімо, той самий Вова планує за допомогою металошукача віднаходити останки німецьких солдатів часу Другої світової та продавати їх родичам у Німеччині. Ідея доволі дивна, проте не божевільна. Журналістка і письменниця Олена Стяжкіна свого часу розповіла про особливості життя у Донбасі. Про те, що 20 відсотків населення там живе у світі привласнюючого способу господарювання. «Тут каналізаційний люк – така сама їжа, як і банан. Цвинтарна огорожа, металічні конструкції заводів – все це можна зрізати і продати. Тут нема і не може бути питання власності і розуміння власності. Природа дає, ми беремо, ми не крадемо». Ці слова можна цілком віднести до світу стрічки «Вулкан», там так само господарюють.

Щодо фабули «Вулкану», то вона максимально ослаблена, тут ніби щось весь час відбувається, проте від цих подій фактично нічого не змінюється й історія жодним чином не розвивається. Лукас просто потрапляє в пастку, з якої не може вибратися, і чим довше він там перебуває, тим глибше застрягає в ній. І на його запитання: «Що тепер мені робити?», отримує цілком спокійну відповідь Вови: «Жить».

«Вулкан» є картиною, у якій об’єдналося багато жанрів – від фільму жахів та вестерна – до чорної комедії та фільму дороги. Тут дуже багатий другий план оповіді, неймовірна насиченість розмаїтими матеріальними артефактами, фактично музей, у якому живуть усі ці люди, і який характеризує їх більше за слова. Тому наші аплодисменти художникові-постановникові фільму Кирилові Шувалову. Для українського кіно подібна матеріальна насиченість дуже важлива, оскільки трапляється нечасто. До цього фільму подібне ми могли бачити хіба в «Дикому полі», де матеріальна складова була дуже переконливою.

У картині багато самоіронії, проте найбільше – любові до цього краю, яку автори демонструють так переконливо, як тільки можуть це робити місцеві.

Якщо ж дистанціюватися від певних соціальних реалій, то перед нами універсальна історія про ініціацію героя, себто оповідь про нове народження, яка стається з ним у країні див. Лукас схожий на людину без властивостей, він прибув з Києва, де в нього начебто успішне життя, і зовсім не розуміє місцевих, прагне їм щось доводити, діяти в рамках закону. Ці його спроби закінчуються невдачею, а одна – фактично символічною смертю. Після побиття його охоронцями баштану він отямиться у глибокій квадратній ямі посеред соняшникового поля і, не маючи змоги вибратися, застигає там у позі ембріона. Його пробудження стане початком нового життя, у якому він повільно, проте неухильно стане місцевим.

Фільм може читатися і як сучасна казка, у якій герой весь час опиняється на роздоріжжі, де саме роздоріжжя, сам вибір шляху доволі ілюзорний, бо всі дороги тут приведуть в один пункт призначення.

Саме входження у фільм тут також міфологічне, і його демонструють через повільне проходження корабля через шлюз. Ми ніби входимо у води колективного несвідомого. І це входження у фільмі дорівнює розчиненню у ньому. Нас затоплюють води несвідомого, як колись затопила дніпровська вода місцеві села. Проте це несвідоме – не стільки загроза нам, скільки резерв нашої вітальності та нашої сили. «Бо такі ми люди» – як каже Вова.

У цьому «Вулкан» суперечить законам жанрового кіно, зокрема, горорам, у яких людина, що потрапляє у дивну глушину і стає жертвою місцевих, зрештою, виривається з їхнього полону і повертається для помсти, проте ніколи не хоче стати місцевим. Щось схоже відбувається і у вестернах, де новоприбулий персонаж, зіткнувшись із місцевими традиціями, дуже часто дикими, стає з ними у двобій. Він може перемогти, а може – й ні, проте йому не хочеться стати місцевим.

Винятки тут стосуються тільки деяких ревізіоністських вестернів, зафільмованих у дев’яностих, скажімо, «Того, хто танцює з вовками»/ “Dances with wolves” (1990) Кевіна Костнера, де прибулець не вчить місцевих, а, навпаки, вчиться у них. Тому «Вулкан» може бути українським варіантом «Того, хто танцює з вовками».

Фільм надзвичайно тонко організований, у ньому безліч нюансів, внутрішніх рим та перекличок. Робота оператора-постановника Вадима Ількова однаково уважна до персонажів та матеріального світу.

Зрештою, варто сказати про акторський склад, який тут виглядає неймовірно органічним. Сергій Степанський зіграв головну роль Лукаса без найменшого натиску, проте дуже переконливо. Вибір його на роль тут принципово важлива, оскільки типажно Степанський мало схожий на місцевих, він у картині – прибулець з іншого світу, і це читається добре. Виконавець ролі Вови – колишній херсонський, а сьогодні київський актор Віктор Жданов, відомий багатьом з ролі Старого у фільмі «Кіборги». Жданову віриш беззастережно, здається, що з Херсона він і не виїжджав. Запам’ятовується і Христина Дейлик – молода дебютантка, чия краса змушує Лукаса залишитися.

Проте найпереконливішими у фільмі є актори другого плану та масовка. Це актори колективних сцен, персонажі, які з’являються в кадрі або в одній сцені, або є тлом на другому-третьому планах і творять колективний портрет краю. По-моєму, подібне в українському кіно переконливо вдалося зробити тільки Сергію Лозниці у фільмах «Щастя моє» та «Донбас». Тут цілий антропологічний музей.

«Вулкан», як на мене, є фільмом другого перегляду. Для занурення в його світ потрібен час. Це кіно, у якому значення мають деталі та загальна атмосфера, уміння вслухатися та вдивлятися. Це – живе кіно, яке потребує співучасника.

Фото: www.facebook.com/volcanofilm

Читайте також

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
970
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду