10:09
П'ятниця, 22 Лютого 2019

Данина Людині з табуретом

Прокат українського документального фільму «Людина з табуретом» про Леоніда Кантера, режисера, мандрівника, мрійника й самогубцю – це одна з центральних кіноподій 2019 року. Й ось чому.
Данина Людині з табуретом
Данина Людині з табуретом

Дуже зрідка так трапляється, коли режисер сам стає об’єктом фільму. Але, здається, ніколи в історії кіно не траплялася історія, подібна до «Людини з табуретом» – коли людина жила розкуто, не визнаючи рамки світу, максимально вільно ним переміщалася, не зважаючи на потребу грошей та їх відсутність, творила, ризикувала, народжувала дітей... наклала на себе руки і зняла це на відео. А потім з усього цього друзі та рідні змонтували фантастичний життєвий експірієнс, зі злетами безумства і щастя, філософськими роздумами і карколомним фіналом...

Фінал життя Льоні Кантера можна було б порівняти з фіналом японського генія Юкіо Місіми, який теж був творцем, людиною з максимально розкутою свідомістю, і який теж заподіяв собі смерть, щоправда, в ексцентричній манері, таким чином і насамкінець, створюючи мистецький акт. Друг Кантера, воїн і актор Мирослав Гай, провів у фільмі аналогічну паралель, та це лише красиве порівняння. Стрес після розвалу сім’ї, частковий (або не частковий) посттравматичний синдром з часів зйомок на фронті, зокрема, в Донецькому аеропорті, життя на межі, релігійні уявлення про багатомірність світів і безмежжя єства – усе це могло спонукати людину поставити табурет уже не біля океану цього світу, а за межами життя і у світі іншому.

Ідея про табурети стала вихідною як для останніх 15 років Кантера, так і для самого фільму. 2004 року він придумав концепцію мандрів – донести до кожного з чотирьох океанів по одному табурету, паралельно все фільмуючи, оповідаючи і проживаючи цей досвід на кшталт хіпі, які розширювали свідомість, пізнавали світ і поєднувалися з ним. До фільму включили зйомки з 15 країн (хоча Льоня з друзями і дружиною побував у 30 країнах), а монтувалося кіно з понад 400 чи навіть 500 годин відео, записаних на касети, відеокарти й телефони, і це відбувалося на морях та океанах, у джунглях Амазонки і пустелі Монголії, у Тибеті та на Карибських островах, у серці України і в найпівденнішій точці Америки – мисі Горн. І, звісно, в Патагонії, де народилася друга донька Льоні, названа на честь цього дивовижного регіону. До речі, для фільму донька начитували казки, котрі грайливо і природньо анімував Родіон Шуб.

Весь фільм виглядає як вражаюче концентрована туристична передача, яскрава і, на заздрість усім сучасним українським монтажерам, динамічна, різноманітна й цікава, з тою лишень різницею, що тривала ця «передача» півтора десятки років, показала маршрут у понад 60 тисяч кілометрів і закінчилася смертю. Те, що режисер фільму Ярослав Попов і продюсерка Катерина Мізіна наважилися вставити у фільм момент із самогубством – Кантер дістає воронений АК, знімає запобіжник, закладає перезарядкою патрон у патронник і вставляє ствол собі до рота – може мати нарікання з етичного боку. Але з точки зору концептуальності режисури й у вищій мірі завершальності життя творця – це безпрецедентний, сміливий і безкомпромісний крок, цінний ще й своєю даниною конкретно Леоніду Кантеру.

При цьому фінальний акорд звучить не зовсім зненацька. Кадри з «прощального відео» врізають вже в перші п’ять хвилин, але те, що вони прощальні не є таким уже очевидним. Розуміння «прощальності» відбувається, немов почув луну далеко кимось сказаного слова. Льоня починає розповідати свою історію, а годинник – відміряти час до кінця: кінця історії, фільму і Льоні. Далі кадри з цього відео ще неодноразово з’являться, де автор переважно мовчить, вдивляючись у своїх майбутніх глядачів. І, певно, насамперед у своїх дітей, наприкінці вибачаючись перед ними, крізь сльози, тугу і власну слабкість навпіл із дурістю... Саме так розкидані шматки останнього погляду й останніх слів – дуже вдала драматургічна і режисерська знахідка. Таким чином телевізійний формат явно переходить у кінематографічний: усе показане у фільмі, усе відзняте автором, пережите, перейдене, перетерте і переварене є спогадом, історією, відбитком дзеркала, і лише останнє відео залишається чесним до кінця, без гри, на порозі вічності, з легким жахом в очах і трохи тремтячим голосом, з останньою певністю/сумнівом у правильності вибраного керунку.

Казали, що мав бути звук пострілу. Та, певно, автори його забрали. Бо й так емоції перетікають через край. І негативних серед них нема, хоч яким би злом не було самогубство. «Людина з табуретом» моторно і весело показала багатого на моторність і веселощі чоловіка, з неймовірним відчуттям спорідненості зі світом і вмінням оминати правила між крапельками. Він зробив із свого життя хайп, де визнання та щастя йшли пліч-о-пліч зі свободою та легкістю. Яким насправді був Леонід – знає лише Бог, як-то кажуть, чужа голова – темний ліс, бо і колишню дружину, і всіх друзів болюче шокував радикальний його вчинок. Втім, цей вчинок, як і фільм, проявив кілька важливих речей, сказаних режисером і про нього. Наприклад, Валерій Чоботар з позивним Гатило, з яким Леонід познайомився на зйомках «Добровольців Божої чоти», констатував: «Війна його не відпустила, вона відкрила те, що було у нього всередині», попередньо згадуючи про навіженість і безбашенність Кантера як режисера, чия камера опинялася саме там, де ставало найгарячіше. «Здається, інстинкт самозбереження у нього був відсутній», – казав Гатило. Можливо, це частково і призвело до рішення вкоротити собі віку. А разом з цим дало Гатилі приклад, як не треба вчиняти, що треба ділитися своїм болем, якщо він є, просити про допомогу в друзів, якщо рідні не здатні відчути і допомогти.

Своє розчарування життям Льоня пояснив – звісно, після розвалу родини – несподіваним прозрінням: що він, творець, завжди вважав, що творити є найважливішим, а виявилося, що творчість – це ніщо. І це прозріння мало б колосальний ефект християнського значення. Адже, по-перше, для Бога немає значення, чим людина займається. А по-друге, від цього прозріння шлях прямує до духовних звершень на противагу інтелектуальним. Якби не стрибок у безодню…

Веселість, чесність і неординарна сміливість у роботі з матеріалом про трагічний фінал життя – ось що вивищує «Людину з табуретом» на фоні прозаїчних творів людського викаблучування і порожнього фантазування. Тому цілком справедлива вища кінокритична оцінка. Браво!

Фото: кадр із фільму

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1752
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop