Данина Людині з табуретом

Данина Людині з табуретом

22 Лютого 2019
4173
22 Лютого 2019
10:09

Данина Людині з табуретом

4173
Прокат українського документального фільму «Людина з табуретом» про Леоніда Кантера, режисера, мандрівника, мрійника й самогубцю – це одна з центральних кіноподій 2019 року. Й ось чому.
Данина Людині з табуретом
Данина Людині з табуретом

Дуже зрідка так трапляється, коли режисер сам стає об’єктом фільму. Але, здається, ніколи в історії кіно не траплялася історія, подібна до «Людини з табуретом» – коли людина жила розкуто, не визнаючи рамки світу, максимально вільно ним переміщалася, не зважаючи на потребу грошей та їх відсутність, творила, ризикувала, народжувала дітей... наклала на себе руки і зняла це на відео. А потім з усього цього друзі та рідні змонтували фантастичний життєвий експірієнс, зі злетами безумства і щастя, філософськими роздумами і карколомним фіналом...

Фінал життя Льоні Кантера можна було б порівняти з фіналом японського генія Юкіо Місіми, який теж був творцем, людиною з максимально розкутою свідомістю, і який теж заподіяв собі смерть, щоправда, в ексцентричній манері, таким чином і насамкінець, створюючи мистецький акт. Друг Кантера, воїн і актор Мирослав Гай, провів у фільмі аналогічну паралель, та це лише красиве порівняння. Стрес після розвалу сім’ї, частковий (або не частковий) посттравматичний синдром з часів зйомок на фронті, зокрема, в Донецькому аеропорті, життя на межі, релігійні уявлення про багатомірність світів і безмежжя єства – усе це могло спонукати людину поставити табурет уже не біля океану цього світу, а за межами життя і у світі іншому.

Ідея про табурети стала вихідною як для останніх 15 років Кантера, так і для самого фільму. 2004 року він придумав концепцію мандрів – донести до кожного з чотирьох океанів по одному табурету, паралельно все фільмуючи, оповідаючи і проживаючи цей досвід на кшталт хіпі, які розширювали свідомість, пізнавали світ і поєднувалися з ним. До фільму включили зйомки з 15 країн (хоча Льоня з друзями і дружиною побував у 30 країнах), а монтувалося кіно з понад 400 чи навіть 500 годин відео, записаних на касети, відеокарти й телефони, і це відбувалося на морях та океанах, у джунглях Амазонки і пустелі Монголії, у Тибеті та на Карибських островах, у серці України і в найпівденнішій точці Америки – мисі Горн. І, звісно, в Патагонії, де народилася друга донька Льоні, названа на честь цього дивовижного регіону. До речі, для фільму донька начитували казки, котрі грайливо і природньо анімував Родіон Шуб.

Весь фільм виглядає як вражаюче концентрована туристична передача, яскрава і, на заздрість усім сучасним українським монтажерам, динамічна, різноманітна й цікава, з тою лишень різницею, що тривала ця «передача» півтора десятки років, показала маршрут у понад 60 тисяч кілометрів і закінчилася смертю. Те, що режисер фільму Ярослав Попов і продюсерка Катерина Мізіна наважилися вставити у фільм момент із самогубством – Кантер дістає воронений АК, знімає запобіжник, закладає перезарядкою патрон у патронник і вставляє ствол собі до рота – може мати нарікання з етичного боку. Але з точки зору концептуальності режисури й у вищій мірі завершальності життя творця – це безпрецедентний, сміливий і безкомпромісний крок, цінний ще й своєю даниною конкретно Леоніду Кантеру.

При цьому фінальний акорд звучить не зовсім зненацька. Кадри з «прощального відео» врізають вже в перші п’ять хвилин, але те, що вони прощальні не є таким уже очевидним. Розуміння «прощальності» відбувається, немов почув луну далеко кимось сказаного слова. Льоня починає розповідати свою історію, а годинник – відміряти час до кінця: кінця історії, фільму і Льоні. Далі кадри з цього відео ще неодноразово з’являться, де автор переважно мовчить, вдивляючись у своїх майбутніх глядачів. І, певно, насамперед у своїх дітей, наприкінці вибачаючись перед ними, крізь сльози, тугу і власну слабкість навпіл із дурістю... Саме так розкидані шматки останнього погляду й останніх слів – дуже вдала драматургічна і режисерська знахідка. Таким чином телевізійний формат явно переходить у кінематографічний: усе показане у фільмі, усе відзняте автором, пережите, перейдене, перетерте і переварене є спогадом, історією, відбитком дзеркала, і лише останнє відео залишається чесним до кінця, без гри, на порозі вічності, з легким жахом в очах і трохи тремтячим голосом, з останньою певністю/сумнівом у правильності вибраного керунку.

Казали, що мав бути звук пострілу. Та, певно, автори його забрали. Бо й так емоції перетікають через край. І негативних серед них нема, хоч яким би злом не було самогубство. «Людина з табуретом» моторно і весело показала багатого на моторність і веселощі чоловіка, з неймовірним відчуттям спорідненості зі світом і вмінням оминати правила між крапельками. Він зробив із свого життя хайп, де визнання та щастя йшли пліч-о-пліч зі свободою та легкістю. Яким насправді був Леонід – знає лише Бог, як-то кажуть, чужа голова – темний ліс, бо і колишню дружину, і всіх друзів болюче шокував радикальний його вчинок. Втім, цей вчинок, як і фільм, проявив кілька важливих речей, сказаних режисером і про нього. Наприклад, Валерій Чоботар з позивним Гатило, з яким Леонід познайомився на зйомках «Добровольців Божої чоти», констатував: «Війна його не відпустила, вона відкрила те, що було у нього всередині», попередньо згадуючи про навіженість і безбашенність Кантера як режисера, чия камера опинялася саме там, де ставало найгарячіше. «Здається, інстинкт самозбереження у нього був відсутній», – казав Гатило. Можливо, це частково і призвело до рішення вкоротити собі віку. А разом з цим дало Гатилі приклад, як не треба вчиняти, що треба ділитися своїм болем, якщо він є, просити про допомогу в друзів, якщо рідні не здатні відчути і допомогти.

Своє розчарування життям Льоня пояснив – звісно, після розвалу родини – несподіваним прозрінням: що він, творець, завжди вважав, що творити є найважливішим, а виявилося, що творчість – це ніщо. І це прозріння мало б колосальний ефект християнського значення. Адже, по-перше, для Бога немає значення, чим людина займається. А по-друге, від цього прозріння шлях прямує до духовних звершень на противагу інтелектуальним. Якби не стрибок у безодню…

Веселість, чесність і неординарна сміливість у роботі з матеріалом про трагічний фінал життя – ось що вивищує «Людину з табуретом» на фоні прозаїчних творів людського викаблучування і порожнього фантазування. Тому цілком справедлива вища кінокритична оцінка. Браво!

Фото: кадр із фільму

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4173
Читайте також
07.08.2018 15:00
Марина Баранівська
Світлана Григоренко
0
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду