ПРОЕКТИ
13:00
Субота, 21 Квітня 2018

Ми — люди

У Києві презентували документальний фільм Світлани Смірнової «Ми — солдати», спродюсований Яніною Соколовою та Ніколя Бійоном за підтримки Міністерства інформаційної політики.
Ми — люди
Ми — люди

У столичному кінотеатрі «Жовтень» показали українсько-французький документальний фільм «Ми — солдати» (режисерка Світлана Смірнова, оператор Матьє-Давид Курно, продюсери Яніна Соколова, Ніколя Бійон). Показали лише раз, як некомерційну акцію (за цілком комерційними розцінками кінотеатру, де фільм зміг бути показаний лише за участі цілком конкретного мецената). Далі фільм чекає показ у Парижі, Лос-Анджелесі та на Римському кінофестивалі документального кіно.

Побачити на екранах подібний фільм — несподіванка. Бо це не героїчне кіно, далеке від прямого, явного й показового геройства, що для масового глядача має форму атак, штурмів чи оборони до останнього. Це поза полем бою, після бою, на моменті травм, і не тільки фізичних, а й психологічних, коли бій іде вже за нормальність, стабільність, притомність. Мова про шпиталь, місце буття поранених.

«Ми — солдати» тривають лише 60 хвилин. Але вони максимально присвячені трьом людям, трьом бійцям, які були поранені на фронті, а тепер проходять терапію у військовому шпиталі в Києві — Анатолію Фатеєву, Олексію Соколовському і Дмитру Тромпаку. Вони різного віку, різної зовнішності, з різних місць України, але їх об’єднує чітке усвідомлення причини їхньої присутності на фронті — щоб інші не страждали, щоб діти не росли без батьків, щоб ворог не вдерся до наших домівок, а також те, що в усіх у них поранення ніг.

Анатолій був інженером у батальйоні й мінером, а одного разу припустився помилки — йому відірвало обидві гомілки. Втім, він не шкодує, що пішов на фронт. Сильний духом, він не здається, не опускає голови, навпаки — відтискається на брусах, качає прес. А на благодійному концерті не забуває подарувати співачці букет квітів, нехай і зірваних на сусідній клумбі. Його активності могла би позаздрити більшість зі здорових.

Дмитро був у бункері, коли їх накрило залпами 120-ки. Посікло ноги, мав би втратити одну з них, та перший лікар, до якого він втрапив, врятував від каліцтва. Він вчив англійську (цим під час зйомок займалася з ним сама режисерка фільму, Світлана Смірнова), досконало вивчив комп’ютерну гру, мріяв про собаку, бо його пес помер, сумуючи за ним.

Олексій — доброволець із «Донбасу», що перевівся в 93-тю ОМБр. Підірвався на міні, збирався гранатою себе добити, та сил не стало. Підібрали свої. Одна нога покалічена, а щоб усе зрослося і її не втратити, він уже сім місяців у шпиталі. Качається на брусах, але палить люльку. Розлучений, але має двох дітей. Загалом життєрадісний молодий чоловік із подобою оселедця на голові.

Кожного з персонажів Смірнова виділяє в повноцінну драматургічну складову, з повним набором притаманних будь-якій людині позитивно-негативних рис характеру, своїми сильними сторонами і слабкими, сплесками енергії й падіннями у смуток. Вони дуже живі завдяки багатству особистісних деталей. У цьому — в суб’єктивності — великий плюс фільму, наявністю якого не всі документальні стрічки можуть пишатися. Тобто «Ми — солдати» про людей і людське, і занурюється фільм у людське доволі глибоко. Наприклад, коли Фатеєв скаржиться на себе, мовляв, не зміг так виховати сина, щоби той прагнув захищати Україну, й сам на війну пішов, бо син відмовився. Таке розказати, так критично підійти до себе, та й ще на камеру мало хто здатен. Або Тромпак розказує про наслідки своєї третьої ротації, погодженої ним із почуття ненависті після смерті на фронті найліпшого друга: «Я пішов, бо хотів помститися, тому й поплатився — не можна йти з почуттям помсти».

Фактично ж це — про чуйність, — сказав один із глядачів після фільму: що фільм Смірнової через щирість, детальність і глибину свідчень значно людяніший, ніж ті самі «Кіборги». Втім, кажучи на захист стрічки Ахтема Сеітаблаєва, це легше зробити саме в документальному фільмі. Але ж, як нам казали, «Кіборги» робилися на основі розповідей очевидців, та й знімалися ніби за допомогою консультантів, особисто присутніх у Донецькому аеропорту. Та й не всі докфільми аж так дістають до глибин, доволі часто будучи поверховими, формальними.

«Ми — солдати» цінні своєю тишею солдатських душ, що перебувають вдалечині від пострілів та розривів мін. Проте ця тиша — не нам подібна й нам не знайома. Вона все одно бринить спогадами, вона повна напруги, як простір біля електромереж. Тут є природна радість, тільки вона відчутно понівечена пережитими подіями. Розкрити ці події для когось, не причетного до них, видається не тільки недоречним, а й зайвим, дивним, непотрібним, бо все одно зрідка трапиться той, хто «вкурить», як це — почути падіння міни, захотіти себе підірвати, щоб не потрапити до рук ворогів, чи як це — підняти простирадло зі свого оголеного тіла й не побачити ніг.

Без сумніву, всуціль присвячений трьом добровольцям, фільм не є повноцінним твором, придатним для широкого кінотеатрального прокату. Локальна і пряма, стрічка Світлани Смірнової потрібна як даність, як наслідок і як боротьба з собою за прийняття того, що сталося. Майже повністю позбавлена служб психологічної допомоги воїнам із ПТСР, Україна потребує такого кіно, життєствердного й позитивного. Його б закупити державі як промоматеріал, показувати всім на телеканалах, у школах. Натомість він поїде по кількох фестивалях і на замовлення кількох освітніх програм. Добре, що його хоч Міністерство інформаційної політики підтримало, якщо для Держкіно на рівні проекту він виявився недостатньо важливим (на десятому пітчингу в категорії неігрових копродукційних фільмів творці просили в Держкіно близько 1,5 млн грн із тримільйонного бюджету стрічки).

За великим рахунком, «Ми — солдати» є телевізійним проектом, уже хоча б через потребу показати подібне для найширших глядацьких мас. Камінчик цього фільму, кинутий у людський океан, міг би спричинити бодай якісь кола на тлі загального нерозуміння того, що в Україні триває справжня війна, й люди гинуть щодня, і щодня залишаються каліками, а могло би гинути ще більше, якби не було волонтерів і тієї дивовижної есенції життя, що тримає українців на цій землі й на цьому світі.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
823
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop