Фільм «Свінгери» — добротне телевізійне кіно. Для України. Зняте в двох квартирах і на балконі, з однією сюжетною лінією, із поганим звуком і Олею Поляковою по центру. Не вистачає лишень Винника, російської мови й тупих жартів про сало, аби все було по стандарту «1+1», який, власне, і є одним із продюсерів фільму. Втім, «Свінгери» роблять сміливий крок убік і, високо задираючи ніс, зухвало крокують на зустріч невідомому, бо тут експериментально поєднано в одному келиху всі можливі інгредієнти задля приваблення масової, м’яко кажучи — не вибагливої аудиторії.

За інформацією власних джерел «Детектора медіа», бюджет фільму не перевищує жалюгідних і неможливих для зйомок повнометражного прокатного кіно 2,5 мільйонів гривен (100 тисяч доларів за курсом середини 2017 року), і це, певно, не від цілковитої бідності інвесторів, а від дивовижно проникливої інтуїції, адже тепер всім відомо — найкасовіший український фільм (Господи прости!) «Dzidzio Контрабас» тому окупився й почав приносити прибуток, що коштував близько 200 тисяч доларів. У цьому сенсі «Свінгери» є одним із найцікавіших проектів нашої нещасної кіноіндустрії — якщо він збере касу хоча би в 7,5 мільйонів гривень (а то й більше), це дасть продюсерам «підказку» про поріг окупності та правильність бюджету. Ну, принаймні, деяким продюсерам. Інші продюсери все ж пропонують звернути увагу на те, які інгредієнти були намішані у «Свінгерах».

Отже: доброго телевізійного (і вже після «Кіборгів» кіно-) актора В’ячеслава Довженка додали до Михайла Кукуюка (телеведучого «Віджеїв» на каналі ТЕТ), голу дупу Даші Астаф’євої — до одягнутої (чому?) Олі Полякової, лисину Олексія Вертинського — до красунчика Любомира Валівоця і театральної Анни Саліванчук, й, після достатнього поливання гострим соусом під назвою «секс» отримали... комедію сумнівної якості, але зрозумілих намірів. Тут усякої тварі по парі, і, за розмірковуваннями творців фільму, кожен глядач знайде щось своє. Я, наприклад, ішов подивитися на спокусливу фігуру (оголеної!!!) Астаф’євої, і отримав те, що хотів. Хтось інший, знаючи медійне обличчя Кукуюка та Полякової, теж мав би отримати своє (що б він чи вона там не хотіли). А Вертинський — це просто для поціновувачів артистичного таланту… Та більшість мала би кайфонути від сполучення пікантних жартів про секс і дражливого питання обміну партнерами, що, власне, і відбувається за сюжетом, за яким дві пари під примусом своїх сексуально невдоволених благовірних влаштовують спільну зустріч для нарешті реалізації фізіологічно-психологічних потреб.

Кайф від такого, звісно, отримати було важко, бо сексу у фільмі — як у зайця хвоста, а жарти так часто падали нижче плінтуса, що вже голова втомилася низько опускатися. Попри це більшість глядачів доволі часто й задоволено реготали, чим виражали одночасно дві протилежні реакції на фільм — втому відчувати себе незручно, коли перед тобою погано грають на дуже слизькому підґрунті, і одночасно радість розслабитися в очікувано-бажаних конвульсіях сміху. Жарти «Свінгірів», незважаючи на їхню приземленість, потрапляли в ціль саме через їхню невибагливість — примітивне починає прослизати у свідомість у той момент, коли втомлений мозок виключається, віддаючись на поталу підкірки. Крім того, більшість ситуацій у фільмі (окрім центральних, тобто переповзання з одного балкону на інший прекрасної Астаф'євої та обміну партнерами) цілком є буденними і зрозумілими як чоловіками, так і жінками. Це і є основа комедії положень — іронізувати з себе самих і в ідеалі ставати простішими, та не в сенсі розуму, а в сенсі сприйняття світу й людей навколо.

Ще однією важливою ознакою «Свінгерів» є його форма, знята з плеча прибалтійського фільму, який 2016 року в Латвії подивився кожний 5-й мешканець країни. Український варіант, трохи перероблений для тутешніх реалій, мав би повторити латвійський успіх. І річної давнини шалений провал іншого подібного проекту — так само перезнятої нами прибалтійської «Ночі Святого Валентина» — не мусив стати палкою в колесі, адже «…Валентина» знімав Володимир Лерт, ну, отже, ви зрозуміли...

«Свінгери» не створюють відторгнення, і це вже плюс. Не один і не два, і більше жартів є дотепними, і повеселити можуть. Астаф'єва робить свою справу так, як і прогнозувалося (хоча можна було б і додати полунички). І назагал глядач отримує коктейль, придатний для вжитку. Не всіма, очевидно, але тими, хто може подібним зацікавитися.

Яку касу фільм збере у прокаті — залишається найцікавішим питанням, відповідь на котре здатне породити низку однотипних, чимдалі кращих фільмів. Або навпаки — закрити черговий варіант для розвитку українського кіно, яке, мов той сексуально невтішений хлопець чи дівчина, перебуває в постійних пошуках втілення своїх природних бажань.

Фото: зі сторінки фільму у Facebook