Свій репресований злою волею Сталіна народ Ахтем Сеітаблаєв ушановує вже другою художньою стрічкою. Історична драма «Чужа молитва» вийшла в широкий прокат 18 травня. Серед присутніх на прем'єрі були Мустафа Джемілєв і Джамала, чия тріумфальна пісня «1944» очікувано стала саундтреком стрічки. Раніше героїзм і трагедію свого народу Сеітаблаєв показав у «Хайтармі», відкривши і водночас закривши тему депортації кримських татар як основу для художнього кіно. Принаймні, так здавалося до виходу «Чужої молитви».

У фіналі героїню, Саіде Арифову, котра врятувала єврейських дітей від нацистів в окупованому Бахчисараї, примусово виселяють разом із іншими як зрадницю й колаборантку. Хоча актуальна історична довідка свідчить: рятівниця підтримувала зв'язок із радянськими партизанами, а порятунок дітей — партизанський наказ. Час показав: це не полегшило долю Саіде, як не допомогло й заступництво єврейських сімей, котрі писали до НКВС, у прокуратуру та військові частини. Але в стрічці цього не показано.

Ба більше: автори взагалі обійшли тему зв'язків Арифової з партизанами. І складається враження, що двадцятисемирічна вихователька першого в Бахчисараї сиротинця сама прийняла небезпечне для життя, але героїчне рішення. Хоча подібні кроки завжди продумані й люди зазвичай сумніваються. Проте екранну Саіде поставили в ситуацію, коли вона майже не думала й не зважувала всіх ризиків. Із проблемою морального вибору впоралися, давши молодій жінці залізну мотивацію видати євреїв за киримли — на її очах німецький офіцер убиває пострілом у голову єврейську дитину, в такий спосіб безуспішно змушуючи рабина сказати, де інші.

Подібних запитань «Чужа молитва» може викликати ще багато. Але хай це сприймається саме як бажання більше говорити на досі незнайомі широкій українській громадськості теми. У жодному разі не слід бачити тут вад, бо автори фільму переслідують, серед інших благородних і важливих, також просвітницьку мету. Погодьтеся: до «Хайтарми» лише фахові історики знали про героя Другої світової, льотчика-винищувача Ахмет-Хана Султана. Він був одним із дуже небагатьох киримли, кому пощастило уникнути репресій або чий статус дозволяв сміливо самовизначатися як кримському татарину. Тепер завдяки Ахтему Сеітаблаєву та його команді дізнаємося також про одну з тисяч праведниць світу Саіде Арифову.

Є підозра, що історія кримських татар багата подібними постатями. Тож «Хайтарма» не закрила, а лише відкрила досі маловідому українцям тему. Слід було би раніше й ретельніше цікавитися народом, представники якого мають одне з нами громадянство й тепер укотре позбавлені Батьківщини тепер уже іншим російським диктатором. Власне, на цій патетичній ноті можна було би завершити. Але «Чужа молитва», хоче того режисер чи ні, має ще одну особливість. На яку пересічний глядач навряд чи зважить, зосередившись на драматичних подіях фільму, в якому присутні всі елементи жанрового кіно.

Маємо добре Добро, зле Зло, чітко видно, хто друг, а хто ворог, немає подвійного дна, недомовок, персонажів-перевертнів із подвійним дном та інших, придатних для інтелектуальних, точніше — снобістських рефлексій. Вашому автору імпонує такий простий метод розмови на складні теми, тим більше, повторюся, тут мова не про високе мистецтво, а про максимально доступне кожному просвітництво. Та суть «Чужої молитви» все одно в іншому.

А саме — якщо глянути на стрічку ширше, бачимо: вона чітко відповідає актуальному західному тренду в сучасному кіно, як прокатному, так і телевізійному (хоча там меншою мірою, бо біографічний серіал «Корона» все ж присвячений відомій на весь світ персоні — нинішній англійській королеві). Йдеться, як ви зрозуміли, про стрічки, не лише засновані на реальних подіях, а й присвячені людям, чиє життя варте того, щоби про нього розказати.

Звісно, в контексті «Чужої молитви» згадується епічний оскароносний «Список Шиндлера» Стівена Спілберга. Про Оскара Шиндлера, котрий у нацистському концтаборі рятував від смерті євреїв, цивілізований світ знав і до того, як автор касових хітів зняв про нього кіно. Проте інший світ, наш, пострадянський, виявився в цьому плані неофітським. Це було двадцять років тому, й тепер — «Нескорений» Анжеліни Джолі про олімпійського чемпіона Луї Замперіні, який під час Другої світової став льотчиком, потрапив у полон до японців та не зламався. Або Г'ю Глас, американський мисливець-провідник, який на початку ХІХ століття проповз триста кілометрів, страждаючи від ран — його зіграв ді Капріо у «Тому, що вижив» Олександра Іньярриту. Німецька стрічка «Ельзер» Олівера Хиршбигеля розповідає про Георга Ельзера — людину, яка вчинила замах на Гітлера за кілька років до більше відомого полковника Клауса фон Штауффенберга, героя стрічки «Операція “Валькірія”» Браяна Сінгера та ще дванадцяти фільмів. Перелік можна продовжити, але він буде ілюстрацією згаданого раніше тренду: створювати не звичні вже байопики про тих, хто вплинув на світ та змінив його, а згадувати біографії не надто відомих та розтиражованих, але від того — не менш важливих для історії своїх країн особистостей.

Лише за чотири останні роки на українські екрани вийшли стрічки на цю ж тему. Тут — і «Тойхтопройшовкрізьвогонь» Михайла Іллєнка, який, можна сказати, започаткував тренд в Україні, витягнувши Бог знає з якої скарбниці історію українського льотчика Івана Додоки, котрий став вождем індіанського племені. За ним — «Іван Сила» Віктора Андрієнка, дитяче кіно про одного з найсильніших українців світу Івана Фріцака. А після фільму виникла навіть невеличка індустрія: про нього почали видавати книжки, знімати документальні стрічки, згадувати в пантеоні національних героїв. Слід згадати й «Незламну» Сергія Мокрицького — про українку Людмилу Павлюченко, котра в роки Другої світової була снайпером; про російського Василя Зайцева, зіграного колись Джудом Лоу, ми теж якось так відразу забули.

Із останнього — «Жива» Тараса Химича, дещо суперечлива, десь недотягнута, але все одно — нашуміла стрічка про Анну Попович, повстанську зв'язкову, котра, маючи серйозне поранення й будучи фактично однорукою, змогла вирватися з лабетів НКВС і продовжувати боротьбу. Виявляється, кадр, котрий увіковічнив справжню Попович і яким завершується фільм, переважній більшості глядачів нічого не сказав. Бо про цю жінку знаємо дуже мало. Тому «Чужа молитва» з історією Саіде Арифової чудово лягає у згаданий контекст. Визначити який, хочеш не хочеш, а доведеться фразою російського радянського класика Сергія Михалкова: «Розповідь про невідомого героя». Уточнення: невідомого широкому загалу. Але ж кіно робиться для найширшої аудиторії — якщо це правильне кіно.

Фото: kinoafisha.ua