Українські кінокритики пояснюють, для чого треба дивитися цю стрічку, яку вперше показали широкій аудиторії цьогоріч на Берлінале. Та попри всі важливі мотивації, які прозвучали, слід згадати факт, що лишається за кадром і поза контекстом, у який вводить нас фільм.

Як зазначає авторка опитування Олена Коркодим, більшість українців ніколи не зможуть переглянути «Процес» так, як глядачі з Берліна чи Детройта. І це, на превеликий жаль, стосується не лише документальних, а й художніх стрічок, котрі щонайменше останній рік репрезентують пробудження українського кіновиробництва в усіх його сегментах — від жанрового до артхаусного, від короткого метру до анімації. Причому, що найбільш прикро, широкий український глядач не побачить і стрічок, номінованих на першу Національну кінопремію «Золота дзиґа». Це ваш автор зазначав із сумом, але є й такі, хто з такого факту з незрозумілих причин тішиться, про що свідчить хоча би недавня публікація «Лівого берега» авторства Сергія Ксаверова. І тут фільм про Олега Сенцова потрапив у печальний тренд.

Але навіть якби «Процес» спромоглися незабаром показати в ефірі, наприклад, «Еспресо ТБ» чи навіть «UA: Першого», усе одно яскравіше окреслився ще сумніший тренд. Адже, як не крути, Олега Сенцова в Україні чимдалі рідше згадують у ЗМІ. Не кажучи вже про його товариша по нещастю Олександра Кольченка. А про інших українських бранців у російських тюрмах узагалі коли-не-коли скажуть суспільству узагальнено, «в пакеті».

Фільм називають таким, що запізнився. Також зазначають — фінал історії відомий, хоча сама історія українського режисера, якого російські спецслужби зробили ватажком терористів (цей процес ясно показано у стрічці) не втрачає від того драматизму. Культуролог Олексій Радинський вважає «Процес» зразком гостросюжетної документалістики, хоча фільми, створені від 2014 року за матеріалами Революції гідності, мають не менш, а навіть більш гострі — окрім «Майдану» Сергія Лозниці — сюжети. Проте ваш автор, беззаперечний поціновувач саме гострих сюжетів і динамічної дії, готовий сперечатися: пропонований фільм цінний не так майстерно, із дотриманням відповідної напруги змонтованими кадрами, як черговим способом нагадати нам — Олега Сенцова забувати не можна. Так само як і Олександра Кольченка та інших наших заручників у Мордорі. Коли йдеться про постійну присутність в інформаційному просторі, сюжет може й відступити на другий план.

Однією з беззаперечних цінностей фільму пана Курова є сцени, відзняті в Криму, вдома в Олега. Камера чекає, поки бранець подзвонить додому з тюрми. Мама лиш встигає сказати: «Як ти, мій рідний?» — і розмова обривається. «В нього є три дзвінки!» — тут же вигукує сестра, даючи надію, і справді, Олег дзвонить удруге, по черзі говорячи з донькою та сином. А мамине: «Як ти там?» звучить так, ніби син не за ґратами, а в далекому відрядженні. Власне, віру в те, що він вийде на волю значно раніше, ніж 2034 року, дає дуже проста, позбавлена надмірного трагізму материнська фраза.

Натомість хочеться, щоби нарешті позбавилися ілюзій ті українські культурні діячі, котрі час від часу цитують у соцмережах заклики російського режисера Олександра Сокурова звільнити Сенцова. Він апелює безпосередньо до Путіна, й один із таких діалогів бачимо у фільмі. Враження, прямо сказати, неприємні. Відомо, що 28 червня 2014 року кінознавець, на той час — голова Національної спілки кінематографістів Сергій Тримбач зі сцени Московського міжнародного кінофестивалю під час церемонії закриття закликав російську владу звільнити Олега Сенцова. І чомусь маю впевненість, що прозвучало це різкіше та сміливіше, ніж буквально плямкання іменитого російського режисера про християнські традиції милосердя.

Для Путіна немає авторитетів. Навіть патріарху Кирилу він би в такому проханні відмовив. Проте навряд чи російський президент знайомий із творчістю Сокурова. З нею взагалі знайома невелика кількість людей, навіть якщо брати західного фестивального глядача. Через те пан Сокуров — справді останній, хто здатен видряпати Сенцова з-за російських ґрат. Про Олегову долю сильним світу цього мають нагадувати передусім українці з усіх можливих майданчиків.

І в зв’язку з цим варто згадати Надію Савченко. Не даючи їй оцінок, зазначимо: про неї говорили всюди, де тільки можна. Її прізвище згадували всує навіть російські маргінали, як це показав у своєму фільмі-репортажі «Донецьк, GoodBye» український журналіст Богдан Кутєпов. Складається прикре й водночас упевнене враження про гендерну нерівність у ставленні до наших бранців у Росії: за Савченко стали горою, бо вона мужня жінка й жертва путінського режиму, натомість на Сенцова чимдалі менше звертають увагу, бо він — та інші наші полонені, — чоловіки. Та ще не політики, до когорти яких Юлія Тимошенко оперативно внесла Савченко, а діячі культури.

Тут, нарешті, переходимо до головного, на чому побудований «Процес». Хочемо ми того чи ні, але основну ідею фільму проклав Путін. Російський президент, апелюючи, зокрема, до Сокурова, зазначає: Олег Сенцов, можливо, хороший, перспективний режисер. Та своє майбутнє сам перекреслив, бо став на шлях тероризму. Сокуров теж сплескує руками: ох, мовляв, де ж молодій людині розібратися в плетиві геополітики, він справді поліз не туди, так пробачте дитя нерозумне.

Отже, як диктатор, так і митець, котрий виставляє себе лібералом і гуманістом, не готові зрозуміти, чому в Україні в найбільш драматичні моменти нашої новітньої історії відповідальність за країну взяли на себе не політики, яким не довіряли на Майдані, а громадяни. Звичайні, як Сенцов, вихідці зовсім із далеких від політики сфер. Причому своє бажання творити Олег реалізував без державної допомоги, про що у фільмі нагадали — продав бізнес, зняв фільм, показав на фестивалях.

У потрібний момент Сенцов та інші стали на захист своєї країни й робили для того все можливе й навіть неможливе (але, звісно, не терористичні акти!). Через те забувати про нього не слід. Так, «Процес» попри представлення в двох десятках кінотеатрів має досить обмежені прокатні можливості. Тим не менше, згадувати про Олега та інших бранців щодня й уголос потрібно, не шукаючи для того приводів.

Фото: kinowar.com