Опинитися у трійці лідерів прокату за перший вікенд — маленька перемога українського фільму. У даному випадку йдеться про комедію Валентина Шпакова та Владислава Климчука «Інфоголік», але навіть у титрах першими згадуються продюсери. Фахівці одразу вкажуть на неприховано телевізійний формат розрахованої на кінотеатральний показ стрічки й назвуть це вадою, проте інакше тепер бути не може. Фільм створено на замовлення каналу «НЛО TV», в ролях — телевізійні шоумени Євген Янович, Олег Маслюк та інші резиденти «Мамахохотала», і заявлений бюджет у 100 тисяч доларів дозволяє реалізувати дев'яносто хвилин телевізійного фільму, а не «правильного» великого кіно. Але якщо не брати до уваги телевізійну «картинку», маємо досить цікавий, навіть знаковий прецедент.

Мова не тільки про лідерство в прокаті (хоча більше 4 млн зібраних гривень є в даному випадку хорошим результатом). Адже «Інфоголік» має стати першою ластівкою, й надалі канал планує випускати на великий екран бодай по одній комедії на рік. Отут починається те, на чому варто наголосити окремо: після нехай невеличкого, проте все одно помітного успіху «Інфоголіка» є шанс, що «Студія Квартал 95» поволі втрачатиме монополію на виробництво комедійного контенту.

Це помітно тим більше, що «Інфоголік» — третя від лютого 2016 року українська стрічка, позиційована авторами не як просто комедія, а саме як молодіжна комедія. Мова про «Ніч Святого Валентина» Володимира Лерта і Selfieparty Любомира Левицького. Причому остання стрічка теж знімалася телевізійниками — на замовлення каналу «Сонце» й при бюджеті приблизно в 400 тисяч доларів, кажуть, за рік окупилася. Натомість перший із двох згаданих фільмів провалився, і причина навіть не в тому, що майже одночасно на екрани вийшли «Вісім кращих побачень», важковаговик від «Кварталу». Просто автори «Ночі…» свою аудиторію не уявляли, на відміну від кварталівців. А досвід Selfieparty, закріплений успіхом «Інфоголіка», показав, наскільки важлива ця обставина.

Заточений на пряме, навіть без найменшої спроби адаптацій наслідування голлівудських лекал в Україні, Левицький у Selfiepart намацав реперні точки, здатні привабити саме молодіжну аудиторію, й натиснув на них, заморочившись не так сценарієм, як візуалізацією. Автори «Інфоголіка» краще вивчили потреби не широкого, а саме свого глядача, котрий упізнає артистів шоу «Мамахохотала», й запропонували при цьому не гармидер на окремо взятій гулянці з карликом, що як персонаж не несе жодного навантаження, окрім того, що карликом є й це «типу прикольно». Їхня історія — не просто набір скетчів, змонтованих у певній послідовності та об'єднаних приблизним сюжетом. Пропонується сюжет не без моралі, здатний за певних обставин зацікавити не лише тих, кому до тридцяти, а й тих, кому 45+.

Менеджер Макс (Євген Янович) не уявляє свого щоденного життя без інформації. Він, як сотні тисяч українців різного віку, починає день із перегляду стрічок новин, а смартфон давно й упевнено витіснив із його особистого життя дружину Машу (Олена Борзенець). Він навіть не реагує на її вагітність, точніше, вона ніяк не може повідомити про щасливу новину — чоловік не звертає уваги. Тримати руку на пульсі й створювати стартапи на основі тих чи інших повідомлень — заробіток Макса, й на своєму місці він поза конкуренцією. Якось Маші це набридає — й вона бажає чоловікові, щоб усі новини якось торкалися його. Це стає Максовим прокляттям, бо навіть невинна на перший погляд новина псує кар’єру. А далі — стосунки з кращим другом Сенею (Олег Маслюк) і стрімко руйнує особисте життя.

Виправити все можна, лише радикально відмовившись від щоденного бездумного поглинання новин, а за великим рахунком — почати крок за кроком позбавлятися інтернет-залежності. Погодьтеся, окреслена проблема виходить далеко за рамки суто молодіжної комедії. «Інфоголік» продовжує тему виховання критичного ставлення до медіа, яку намітив Олександр Беляка у детективі «Конкурсант. Смертельне шоу» — теж малобюджетному жанровому кіно, але про інше прокляття нашого часу: талант-шоу. Нічого дивного в цьому немає, адже кіно беруться знімати телевізійники, тож чудово розуміють, у кого що болить. Ризикну назвати ще один фільм із цієї обойми — трилер Максима Бернадського «Повзе змія» (2009), створений за сценарієм вашого автора, в якому порушено аналогічну тематику: вплив на масову свідомість телебачення, тут — кримінальних програм, які саме на крові з розрізаних частин тіл роблять шалені рейтинги.

Усі ці приклади доводять і підкреслюють: нині, в часи, коли інтернет конкурує з телебаченням, а кіно, за спостереженнями голови Держкіно Пилипа Іллєнка, поки не стало для українців аналогічною розвагою, привернути глядачів українське кіно може швидше, якщо залучатиме як телевізійних, так і просто медійних персонажів. Різниця між ними є. Той же Володимир Зеленський — медійний, а Євген Яневич із компанією — телевізійні, бо за межами «НЛО ТV» їх не так упізнають. Даша Астаф'єва присутня в «Ночі Святого Валентина» і «Конкурсанті». Вона — медійна, як і Олександр Пономарьов, що зіграв у згаданому фільмі самого себе. Причому підкреслено позитивного.

А ось Павло Зібров — приємний сюрприз «Інфоголіка», можна сказати, його окраса. Не через те, що його впізнають і всіляко кепкують при цьому, мовляв, вийшов чоловік у тираж. Тут Зібров виконує не просто камео, як його колега Пономарьов у «Конкурсанті» — він являє приклад самоіронії, вартої поваги. Граючи точно такого персонажа, якого собі уявляє молодіжна аудиторія: колись популярного кумира старших жіночок, який тепер відчайдушно намагається звести кінці з кінцями.

У сухому залишку маємо одноразову, натомість досить добре продуману й прописану саме кінокомедію. Тобто стрічку, призначену для показу в кінотеатрах, де дотепер слово «комедія» означало «Квартал 95». Звісно, в найближчий перспективі ці «монстри» ще робитимуть конкурентів однією лівою. Та глядачі вже розумітимуть, що конкуренти є, й матимуть вибір. А якщо свою кінокомедію захоче зняти Сергій Притула з «Вар'ятами», зможемо сміливо говорити про початкову заповненість одного із сегментів жанрового кіно в Україні.

Фото: кадр із фільму «Інфоголік»