11:30
Середа, 23 Березня 2016

«Хазяйка» як приклад неросійського серіалу

Жінкам сподобалося — такою могла б бути вичерпна рецензія на серіал «Хазяйка» (режисер Бата Недич)
«Хазяйка» як приклад неросійського серіалу
«Хазяйка» як приклад неросійського серіалу

Його показ завершився нещодавно на «1+1». Це продукт власного виробництва каналу, і творцям є чим пишатися: прем’єра дала дуже високі показники. Показове також мовчання Фейсбуку. Не порівняти з виливом там концентрованого негативу після прем'єри «Останнього москаля», яким мешканці популярної соціальної мережі досі тицяють «Плюсам» як зразком несмаку й махрової українофобії. При тому, що «крамольний» серіал теж дав чималий рейтинг — навряд чи менший, аніж «Хазяйка».

Річ у тім, що фейсбук-активісти насправді дивляться по телевізору або футбол, або «Вечірній квартал», або політичні ток-шоу. Далі ваш автор наголошує: російська мова як робоча для політичних шоуменів та гегменів із «Кварталу» зовсім не переймає борців за чистоту ефіру. Претензії є до змісту почутого й побаченого. Якби злощасний серіал називався не «Останній москаль», а якось інакше, без слова «москаль», публіцисти з Фейсбуку на нього б не реагували.

Це стосується також жанру: аби про «останнього москаля» показали драму, автори шоу не стали б улюбленими фейсбучною публікою хлопчиками для биття. Бо комедія — жанр ризикований. Завжди комусь не смішно. А якщо в комедії бачать зазіхання на сталі українські національні комплекси та питання ідентичності, таке шоу приречене на віртуальне аутодафе. З драмою ж завжди можна, як то кажуть, пропетляти.

Отже, поки меншість писала у Фейсбуку, більшість дивилася телевізор, у нашому випадку — «Хазяйку». Мене зовсім не дивує ігнор тих, хто моніторить український ефір на предмет виявлення там російського продукту. Адже «Хазяйка», попри російську мову виконання, продукт на виході питомо, навіть категорично український за змістом. Чому — побачите далі. Але правильність цих тверджень насамперед підтвердило першоджерело — мексиканська теленовела La Patrona. Це її адаптувала до українських реалій сценарна група, за якою стоїть вказана в титрах єдиним сценаристом Ірина Чернова.

Про те, що над текстом працювала команда, вона обмовилася в ефірі «Сніданку з 1+1», представляючи фільм. Але важливий не перелік прізвищ у титрах. Навпаки, дуже добре, коли люди не мають дурних амбіцій, бо титри все одно мало хто читає. Значно важливіше, як оцінює пані Чернова загальну ідею проекту: найважливіше для людини — це її гідність. За добре ім'я треба боротися. Його легко втратити й дуже складно відновити. Будь-хто може стати жертвою обставин непереборної сили. Але обставини не вдасться змінити, якщо людина вважатиме себе жертвою й наполягатиме на такому самовизначенні.

Для мексиканського, латиноамериканського, американського, загалом будь-якого західного серіалу тема боротьби особистості за власну гідність та виклик несприятливим обставинам є наріжною. І цим ідеологія масової культури вільного, хай не завжди економічно благополучного світу, кардинально, радикально, принципово відрізняється від принципів творення масової культури в державі Росія. Саме тому я підтримую зачистку українського ефіру від усього, зробленого в Росії, насамперед — у царині шоу-бізнесу. Бо навіть невинна на перший погляд російська мелодрама являє українцям світогляд, від якого нашій країні треба відходити. Хоча б через те, що героїню серіалу, аналогічного «Хазяйці», російські сценаристи зробили б доброю баринею, хоч і не без недоліків. Але варто знайти їй «мужика хорошего», як усе налагодиться й буде в неї «бабье счастье».

Ось як виглядає оригінал — La Patrona («Господиня»). Габріела Суарез, матір-одиначка, працює на шахті маленького містечка і всі її принижують. Містом заправляє власниця шахти — синьйора Бельтран. Закохавшись у її сина Алехандро, дівчина стає особистим ворогом господині. Та застосовує весь свій вплив, аби знищити небажану невістку. Ледь залишившись живою, Габріела вирішує мститися та боротися за своє щастя. І, заодно розбагатівши, повертається в містечко під іменем Вероніки Дантес. Що прямо відсилає втаємничених глядачів до Едмона Дантеса, графа Монте-Крісто. Зі ста двадцяти серій Ірина Чернова зробила двадцять чотири, перетворивши Габріелу Суарез на Наташу Суворову (Катерина Варченко), Алехандро — на Сашу (Сергій Радченко), а синьйору Бельтран — на Аліну Хмелевську (Олена Стефанська). Закони жанру вимагали залишити історію про скарби (діаманти в старій шахті), позашлюбних дітей і таємниці їхнього походження. Але стрижень мексиканської історії українська команда зробила соціальним.

Акцент на соціальній драмі — творча манера письменниці Люко Дашвар: під таким прізвищем сценаристку Ірину Чернову знають вдячні читачі. Нині Люко Дашвар — один із небагатьох літературних брендів, який справді продається й купується. За що, власне, естетський сегмент Фейсбуку книжки, написані Іриною Черновою, критикує. А Оксана Забужко свого часу обурилася, побачивши свої книжки на одній полиці з «низькими» творами Люко Дашвар. З-поміж україномовних авторів Дашвар — найтиражніша в Україні, а роман «Молоко з кров’ю», до речі — другий її твір, назвали «Книгою року ВВС», що тоді обурило згадану вище естетську публіку. Але готовий припустити: глядачі «Хазяйки» — напевне читачі Люко Дашвар, хоча не всі знають, що Ірина Чернова та Люко Дашвар — це одна й та сама особа.

Драматургиня не раз згадувала: на сюжет однієї з перших книжок її наштовхнула справа депутата-убивці Віктора Лозінського. Надалі Чернова як авторка уважно стежить за резонансними повідомленнями в ЗМІ, трансформує реальне життя в художній твір, і з-під клавіатури виходять типові для українських реалій історії. Де багаті знущаються з бідних, соціальна нерівність — разюча й неприхована, сильним світу цього закони не писані, а Бог із машини у вигляді доброго царя чи президента не прийде в фіналі, аби всіх врятувати. Влада та носії цієї влади для Ірини Чернової не сакральні. В «Хазяйці» це показано наочно.

Наталя Суворова на шляху до щастя проходить усі пекельні кола — від насильного замкнення в психушку з волі хазяйки шахтарського містечка до випробування мідними трубами. Коли їй разом із новими друзями, такими самими жертвами панського свавілля, вдається втекти й Суворова повертається в свій Аніканов уже багатою, готовою до бою, вона ризикує стати такою, як Хмелевська. Ще трохи — й сама почне ламати людські долі. Тому вчасно міняє іпостась, але тепер під загрозою друзі: Аліна цькує їх поліцією й прокурорами.

Якби серіал знімали росіяни або для Росії, наші «хороші люди» вже давно би шукали справедливості в Москві і, що характерно, знайшли б. Українці розуміють: у столиці захисту не буде, все треба брати в свої руки й вирішувати самим. Тому вчорашні парії, вигнанці з соціального узбіччя, об’єднують зусилля та йдуть проти феодальної Системи, яку створила і якою заправляє місцева Салтичіха — пані Хазяйка. Натомість російський глядач бачив би в Аліні Хмелевській лише погану бояриню, до якої не дійшли руки в доброго царя. Ось чим питомо український серіал різниться від продукту російського виробництва.

За всім цим лишається питання, яке не давало спокою весь час перегляду: де розташоване містечко Аніканов. «Господиня» вийшла 2013 року, тому робота над українською версією могла розпочатися не раніше 2014-го. Тобто, збіглася з наближенням війни на Донбасі. Хочу сказати: відчуття часу таки не вистачає. Звісно, проблеми феодалізму в українських промислових містечках не подолані. Та все ж бракує поправки на нинішні реалії. Адже історія не може відбуватися поза часом і простором. Хоча… шахти є не лише на Донбасі. Та й події можуть розвиватися ще до війни…

Фото - скріншот з сайту каналу «1+1»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2363
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop