«Топаз, дай команду!» - крутилося в голові, коли в черговий раз на черговому телеканалі ведучі новин із трагічними нотками в голосі повідомляли - українські війська в Криму втратили ще одну бойову одиницю. Або ж - наші війська мужньо опираються окупантам, але це все відбувається всупереч волі головнокомандувача та міністра оборони України, які покинули своїх бійців напризволяще.

Слухати все це, а тим паче дивитися, для патріотично налаштованого глядача було нестерпно. Бо й справді складалося враження: якщо вже народний герой Юлій Мамчур записує відеозвернення до батьків-командирів дати хоч якийсь наказ, то справи наші геть безнадійні. І хоча його було оприлюднено ще 13 березня, ця історія отримала продовження ввечері в суботу, 22 березня. Коли 5 канал повідомив про викрадення полковника Мамчура з військової частини при аеродромі «Бельбек».

До речі, 23 березня, коментуючи цей факт, на каналі «112» самовпевнено заявили - мовляв, коли пан Турчинов твердить про викрадення полковника Мамчура й вимагає його звільнення, ми вже достеменно знаємо, що його звільнили. Тим часом, «Подробности недели» («Інтер»), до ведення яких цього тижня повернувся Дмитро Анопченко, зв'язалися з дружиною Юлія Мамчура Ларисою. Яка й повідомила: інформація про звільнення чоловіка - неправда. Отож, приклад студії «112» показав, наскільки інформаційне поле вразливе під час війни й як складно перевіряти інформацію в умовах блокади.

Упродовж цілого тижня, починаючи від інформації про часткову мобілізацію, ухвалену в понеділок, 17 березня, Верховною Радою, загальнонаціональні канали, продовживши нагнітання паніки в середу, коли ВР визнала Крим окупованою територією, й закінчуючи недільним педалюванням деякими інформаційними тижневиками теми місцевих референдумів, глядача ніби готували до неминучої поразки України у її війні з Росією. Як сказали б політичні ідеологи СРСР у часи Другої світової війни, - «налицо пораженческие настроения».

У цей, вибачте на слові, інформаційний тренд тижня, вписалося й відверте цькування найвищого військового керівництва країни. Дійшло до того, що вимогу віддати українським частинам у Криму наказ озвучили в прямому ефірі «Шустер live» на Першому національному. Коли сюди додзвонився (!) командир десантного корабля «Кіровоград». Який, до речі, пізніше таки здався на милість переможців.

Тим часом пізніше того ж дня, теж у прямому ефірі, цього разу - «ТСН. Марафону» на «1+1», прикликали до відповіді самого Ігоря Тенюха, на той час іще чинного міністра оборони. А зі студії зв'язалися з мотористом саме того «Кіровограда», командир якого перед тим телефонував до Савіка Шустера на Перший національний.

Наказ, підкреслив адмірал Тенюх, отримали всі військові частини в Криму - стояти й не відповідати на провокації.

Також до розмови Наталії Мосейчук із адміралом Тенюхом долучився скайпом Олексій Нікіфоров, заступник командира частини морської піхоти з Керчі. Останній звинуватив свого командира фактично в бездіяльності, але міністр відбився, наголосивши - коли людина йде в армію, вона повинна бути готовою до злигоднів і військового часу. В тому числі - й жертвувати собою. На це все (практично пряме звинувачення в державній зраді!) Олексій Никифоров навіть слів не знайшов, але спробував іще раз пояснити адміралові: за три тижні в його частині побувала неймовірна кількість російських генералів, але жодного - українського. Відтак на боці України залишилося 49 військовослужбовців. І він не гарантує, що колеги, з огляду на думку пана Тенюха про низький моральний дух  морських піхотинців, не ухвалять рішення перейти під прапор ВМС Росії.

Не хотілося б тут думати, що українські телевізійники ллють воду на млин російських пропагандистів, але враження складається саме таке. На мою думку, прокурорські інтонації Наталії Мосейчук, хай навіть зумовлені праведним гнівом, у розмові з будь-яким гостем недоречні.

Виявилося, що в нашій державі на військовій справі розуміються всі, окрім нинішніх військовослужбовців. Тим часом учасник «ТСН. Марафону» Ігор Семиволос, директор Інституту досліджень Сходу, озвучив досить тверезу й адекватну позицію людини, яка розуміє, що таке інформаційна політика під час війни. Аналітик висловився в тому сенсі, що цивільному населенню не можна розкривати всі плани військових. А паніка цього самого населення з приводу покинутості нашої армії напризволяще й бездіяльності її командування має причиною страх через відсутність безпеки.

У такому самому ключі висловився й народний депутат від УДАРу кримчанин Андрій Сенченко у прямому ефірі ранкової програми ТРК «Ера» в четвер, 20 березня. Відповідаючи на запитання ведучої, чому українська влада допустила захоплення Криму й «референдум» 16 березня, він підкреслив: 27 лютого, коли російські вояки заблокували Кримський парламент, місцева СБУ навіть у разі наказу з Києва знешкодити чужаків його б не виконала. Адже на той момент вона відверто саботувала новопризначене керівництво в Києві. Тож ситуація могла звалитися в непередбачуваний і кривавий сценарій.

Тим часом свою воду на млин окупантів продовжив лити Анатолій Гриценко. Не полінуюся нагадати - саме цей полковник 7 березня хвалився «Новой газете» стратегією «наш выстрел - второй». Але він благополучно забув про цю вистраждану безсонними ночами концепцію якось дуже швидко й, починаючи приблизно з 15 березня (принаймні саме того дня Анатолій Степанович виступав у марафоні на «Плюсах») почав виконувати роль апологета войовничого підходу до Кримської війни.

У неділю, 23 березня, в цій самій ролі пан полковник перебував і в студії  «Подробностей недели», куди його запросив Дмитро Анопченко. Нічого нового порівняно з марафоном на «1+1» Анатолій Гриценко не сказав, хіба що на додачу до всього сумлінно перелічив бойову техніку та авіацію, розказавши, що військові гелікоптери нині виконують бойові завдання на території Африки.

У четвер, 20 березня, всі загальнонаціональні канали обійшло відео з Youtube, де близько двох десятків курсантів Військово-морської академії імені Нахімова, що перейшла на бік ВМС Росії, після того, як на флагштоку замінили прапори України та ВМСУ на російські штандарти, заспівали гімн України.

Наступного дня, 21 березня, Савік Шустер, нагадавши про цей патріотичний вчинок українських курсантів, звернувся в прямому ефірі до воєначальників із вимогою зберегти цих людей. «Это наша золотая молодежь!» - сказав ведучий ток-шоу, і в цьому контексті ідіома «золота молодь» геть змінила значення.

Того ж дня на сайті МО було опубліковано звернення Міністерства до цих курсантів, які не зрадили присягу Україні, з твердими обіцянками дати змогу довчитися в тому військовому закладі, який вони самі оберуть.

«Факти» ICTV в понеділок, 24 березня, зробили сюжет про те, як ставляться до патріотів у рідному місті одного з них - Коломиї. Їхній керівник заспокоїв батьків курсантів і запевнив: щойно надійде наказ із Києва, ліцеїсти поїдуть до Житомира або Одеси.

Історії, як здавалися чи не здавалися військові частини на милість російських вояків і, головне, під яким моральним тиском та загрозою фізичного знищення їхніх родин цей перехід відбувався, кочували з каналу на канал. І, коли паніка з цього приводу сягла апогею, увечері в неділю, коли хоробрий тральщик «Черкаси» відбивав атаку за атакою російських спецназівців, прийшло розуміння: саме окупація зробила з українським військом неможливу досі річ. Ця річ називається велемудрим словом «люстрація». Якщо в нас залишилася хай навіть третина суден та особового складу ВМСУ, погодьтеся - щоб переконатися в вірності присязі, таки варто було пережити путінську навалу в Криму. І всіх, хто зберіг цю вірність, ухвалено рішення передислокувати найближчим часом. Такий от несподіваний результат «дивної» війни - вона насправді виявила, хто є хто в українському війську.

На завершення теми війни в телепросторі хочеться зауважити цікавий із погляду взаємодії чи відсутність такої момент у програмах ТСН та «ТСН. Тиждень». Якщо ведучі ТСН зазвичай нагнітали, всіляко підкреслюючи небоєздатність української армії та некомпетентність її очільників, то в «ТСН. Тижні» зробили вельми оптимістичний сюжет про буденні клопоти наших військовиків у Чонгарі, на кордоні з АРК.

Олександр Моторний, не розкриваючи військової таємниці, все-таки зумів показати, як і чим готові наші вояки відбивати будь-які атаки противника.

Ще один сюжет у тижневику присвятили тому, як проходять вишкіл у польових умовах мобілізовані офіцери та рядові. Отож, цим самим «ТСН. Тиждень» дав своїм глядачам привід до оптимізму й навіть гордості за свою армію.

18 березня автора цих рядків, як і всіх без винятку громадян, до глибини душі вразила промова Володимира Путіна в Георгіївському залі Кремля. У прямому ефірі її, власне підписання акту про приєднання Криму до РФ та патріотичне збіговисько на Красній площі, яке ревло, обіймалося, танцювало й співало в нападі ейфорії, транслювали канали «112» та Перший національний.

Якщо чесно, то на початку факт цієї трансляції на державному телеканалі викликав великі запитання й сумніви. Адже як промова Путіна, так і власне приєднання Криму до Росії - це очевидна стаття за сепаратизм за українським Кримінальним кодексом.

Але в процесі перегляду цього безумовного хіта сезону першу думку довелося змінити. Коли пан Путін дедалі більше входив у творчий екстаз неоімперіаліста, на обличчях експертів у студії марафону «Единая страна», які теж стежили за дійством, дедалі виразніше проступали вирази, ні, аж ніяк не захвату чи піднесення, і не страху, як можна було очікувати від явно ворожої щодо України риторики Путіна. Обличчя експертів кам'яніли в гніві, ненависті, відразі...

Один із них, Андрій Новак, настільки вразився видовищем із Кремля, що визначив - Україна вже кілька хвилин живе в стані війни, й треба відтепер оперувати категоріями воєнного стану.

Не знаю, чому кадри з Красної площі, показані на Громадському саме тоді, коли в кабінет до пана Пантелеймонова зайшли свободівці, так їх обурили. Як на мене, ця трансляція аж ніяк не може розцінюватися як підрив конституційного ладу чи заклики до сепаратизму. Адже вона стала щонайпотужнішим щепленням проти російського імперіалізму, незалежно від того, хотіли цього чи ні організатори трансляції.

Відтак Олександра Пантелеймонова варто нагородити не лише за те, що його побили депутати-недоумки, а й за те, що він без жодної ретуші показав справжнє агресивне обличчя російської влади. Жарт, якщо хтось не зрозумів.

20 березня, в четвер, канал «Україна» підготував і видав в ефір випуск ток-шоу «Говорить Україна» про загублених на Майдані. Це стало своєрідним проміжним підсумком соціального проекту каналу «Україна шукає». У цих міжпрограмках щодня давали фото людей, зниклих на Майдані, чи то біля нього, чи просто під час революційних подій у Києві, й давали координати контактних осіб.

«Говорить Україна» змусила присутніх знову зануритися в атмосферу Майдану, згадавши неймовірні приклади жертовності. Перша героїня програми, Оксана Топій, виявилася дочкою того самого Володимира Топія, обгоріле тіло якого з Будинку профспілок упізнав син. Мужність, із якою дівчина говорила про загиблого такою страшною смертю батька, свідчить про одне - всі смерті рядових Небесної сотні сприймаються їхніми близькими як необхідна жертва, як героїзм.

Потрапив до студії «Говорить Україна» й майданівський «спайдермен» Андрій Гуцов. Він, побачивши, як на балкончику палаючого Будинку профспілок сидить людина, заліз на 5-й поверх будівлі й зняв хлопця з верхотури за допомогою альпіністського оснащення.

Була тут і романтична історія про те, як дівчина, познайомившись із хлопцем на майданівській кухні, після перемоги його загубила й звернулася в проект «Україна шукає». Фінал історії - закохані, міцно сплівши руки, йдуть по Майдану Незалежності.

На тлі зовнішньої агресії з боку Росії Майдан як явище відступив на задній план, але волонтери, які досі шукають людей, вважають - ми не маємо права забути нікого й нічого. Цифра зниклих безвісти за три революційні місяці вражає - три сотні. Це без тих, кого вже знайшли й повернули додому. Відтак перед людьми, які не покинуть пошуки, доки не знайдуть останнього зниклого, мимоволі хочеться зняти капелюх.

Як і перед тим 15-річним хлопчаком, Сашком Татарчуком, якого шукав і нарешті знайшов батько. Головне - цілим і неушкодженим. Та ще й у самообороні, що охороняла перші дні Межигір'я. Тепер романтик, який утік на революцію в одному черевикові й без телефону, бо його забрав батько, щоб той нікуди не їхав, у рідному Корчуватому - справжній герой. Дівчата обклеюють його світлинами паркани і шлють есемески з освідченнями. Сам же герой їхати на програму разом із батьком відмовився, отож Сергій Татарчук мусив розповідати цю історію виключно з власного погляду.

Насамкінець слово дали івано-франківській волонтерці Оксані Зоновій-Тищенко. Вона самотужки знайшла 25 людей із 29-ти, не маючи навіть їхніх фото чи, бувало, й прізвищ. Сама дівчина пояснити цей факт не може, дивуючись, чому в неї все виходило. Може, тому, що вірила в свою місію?

19 березня всі випуски новин повідомили: «Вона повернулася!». Юлія Тимошенко після лікування в клініці «Шаріте» вже 20 березня прибула на засідання фракції «Батьківщина», а 21-го провела чотиригодинний марафон у студії Савіка Шустера.

Про бенефіс, без перебільшення, пані Тимошенко вже написано досить, у тому числі й на «Детектор медіа» та нашій «Дусі». Додати до здебільшого саркастичних думок авторів цих текстів, може, й нічого, але спробую окреслити ще й власні враження, які де в чому не збігаються з поглядами колег.

Головне з них - в Україну повернулася не просто політик, яку нарешті випустили з тюрми, а людина, яка претендує на роль арбітра нації. Особливо помітною ця роль всеукраїнської «матусі» (тут уже одразу виникає аналогія з Ангелою Меркель, яку німці називають «мутті», матуся по-нашому) була, коли Тимошенко ставили запитання, на які наразі відповіді бути не може. Приміром, хто зупинить путінську агресію щодо України. Такі великі очікування були написані на обличчях присутніх політологів, учених і невчених (цікава обмовка Савіка Шустера, який усіх гостей-політологів називав просто політологами, а одного чомусь - ученим-політологом), що мимоволі подумалося: Юля прийде - порядок наведе?

Втім, Юлія Володимирівна продемонструвала передусім те, що їй завжди вдавалося найкраще - роль неймовірно цинічного популіста. Ви незадоволені парламентом? Та цей гадюшник давно пора розігнати! «Забувши», на хвилиночку, що в цьому «гадюшнику» сидить її партія, яка нині при владі.

Ви вважаєте злочинним олігархічний устрій у державі? Та я ж завжди з тими олігархами боролася, за що двічі й відсиділа! А нічого, що в списку «Батьківщини» були ці самі злочинні олігархи?

Одне слово, буквально на всі запитання в Юлії Володимирівни були готові відповіді. Саме ті, які від неї й сподівалися почути.

І це показало - політичним трупом, як уже заявляють деякі персональні вороги пані Тимошенко, вона ще довго не стане. Тим паче, маючи установку не міняти обличчя в політиці на нові, а зберігати давно знайомі, посилаючись при цьому (ну, а що б ви думали!) не більше й не менше, аніж на Нельсона Манделу. Аналогія більш ніж прозора - Мандела сидів, і Юлія Володимирівна сиділа. Далі можна додумати. Отже, якщо Нельсон Мандела приніс рідній країні свободу, то й за пані Тимошенко не заржавіє...

У неділю, 23 березня, уряд Арсенія Яценюка показав чудеса оперативності щодо вимог Майдану. 5 канал транслював у прямому ефірі Віче єдності, зі сцени якого Володимир В'ятрович виголосив до колишньої опозиції вимогу - ухвалити нарешті закон про державні закупівлі, розроблений трьома опозиційними фракціями ще до революції. Адже саме держзакупівлі стали тим механізмом, який дозволив усяким курченкам та януковичам стати мільярдерами.

І що ви думаєте? Буквально за півгодини, на позачерговому засіданні Кабміну, що його транслював теж 5 канал, Арсеній Яценюк озвучив ту саму думку! І нехай тепер хтось скаже, що уряд не прислухається до Майдану!

Тижневик на каналі «Україна» «События недели», що його нині веде Олег Панюта, справив подвійне, щоб не сказати, роздвоєне враження. З одного боку, видали в ефір глибокий сюжет Антоніни Маровді про те, що нині коїться в Криму, які настрої переважають у середовищі обивателя, котрий стоїть у черзі по російський паспорт - із синхронами цих самих обивателів. Чомусь вони вважають, що, ставши громадянами Росії, почнуть отримувати набагато більшу пенсію.

Так само докладно кореспондент вималювала ситуацію з тими, хто не хоче залишатися в Криму, бо їх із приходом «нової влади» почали цькувати за «націоналізм». Який виявляється в спробах спілкуватися українською мовою.

Проте інший сюжет, про настрої у Донецьку, про пропозиції місцевих еліт референдум щодо федералізації України, справив враження, що власник каналу намагається шантажувати Київ. Мітинг за федералізацію (дякувати богові, приєднання до Росії вже в минулому!) було показано не просто некритично, а, сказати б, навіть апологетично. Тобто - синхрони учасників цього зібрання були одностайними, як під копірку. Усі в Донецьку, виявляється, сплять і бачать себе в окремій землі (чи як вони там хочуть назвати федеративну одиницю?), але в складі України, зате з неміряними правами й без жодних, як видається, обов'язків щодо самої України.

Цілковита відсутність протилежних думок на користь унітарної держави наштовхує на банальну думку - цей сюжет є спробою власника каналу натиснути на київську владу, аби остання взагалі не втручалася в життя Донбасу. Інакше, як бачите, влаштуємо референдум - та й по всьому! До речі, учасники мітингу за федералізацію досить підкуті в юридичному плані: вони не просто собі референдуму вимагали, а ухвалити закон про місцевий референдум у Верховної Ради просили! І Хто б таке міг підказати?

Звісно, що за такого підходу жодних експертів із питання до студії не запросили. А дарма. Бо цей експерт із демократії прямої дії міг би розповісти чимало повчального зі швейцарської чи іншої практики, де місцеві референдуми аж ніяк не визначають державного устрою країни. А вирішують ці плебісцити зазвичай проблеми територіальної громади на кшталт, кого обрати головою місцевого жеку, або ж коли й куди вивозити сміття й скільки за це платити.

Отож, журналісти «України» ніяк не можуть відмовитися від задоволення побажань свого власника. Хай навіть нині це відбувається спорадично, але тим більше такі казуси впадають в око.

Фото - www.1tv.ru