Російський президент Володимир Путін - авторитарний керівник. Який ніколи, навіть щоб краще виглядати, не називав себе лібералом та демократом. Хоча милий його серцю старий добрий Радянський Союз мало не щодня вустами партійних та радянських керівників нагадував: у СРСР - демократія, тоді як на Заході капіталізм, порушення прав людини, все прогнило, а в Америці взагалі негрів лінчують.

Повністю повторюючи в своїй країні радянський цикл, Путін вирішив при цьому бути максимально чесним. І не оббріхувати себе, протиставляючи «російську демократію» іншим суспільним устроям. А те, що Володимир Володимирович - вірний ленінець, видно по тому, як російський президент засвоїв головні уроки радянської влади. Чи не найголовніший полягає ось у чому.

Спочатку більшовики розбили ідеологічних ворогів. Далі поклали чимало зусиль та матеріальних засобів, аби ліквідувати в Країні Рад неписьменність. Потім створили на власні ж гроші власну кіноіндустрію, видавництва. Запустили друковані засоби масової інформації. Нарешті, навчивши людей читати й довівши на практиці ленінську тезу про кіно як найважливіше з мистецтв для впливу на громадян, радянські керівники якось так непомітно для народу вирішили, які саме книжки повинні писати й читати радянські люди, які фільми дивитися, як правильно подавати людям потрібну владі інформацію. Аби позбавити людей альтернативи, більшовики закрили кордони по периметру та відгородилися від світу, котрий, на відміну від СРСР, динамічно розвивався, залізною завісою - в переносному значенні. А пізніше бетонною стіною - в прямому.

Тепер спробуйте посперечатися, що саме від початку правління Володимира Путіна та за активної підтримки його найвідданішого фаната Нікіти Михалкова у державі Росія почали активно відроджувати та недосяжними для нашої країни темпами розвивати власне виробництво кіно- й телефільмів та серіалів. Навряд чи буде перебільшенням сказати: своєму нинішньому стану російське кіно значною мірою зобов'язане панові Путіну. Саме Володимир Путін і запропонував упровадити в цій важливій для його країни сфері так званий кодекс Хейса. Балачки точаться вже не перший рік, але, здається, цей кодекс уже неофіційно почав діяти. Принаймні, з нового та актуального російського кіно, яке ми бачимо на українських широких екранах і по телевізору, поступово зникає все живе, контроверсійне, суперечливе, здатне спонукати людей думати та самим моделювати певні ситуації.

Отже, «кодекс Хейса» - це, якщо максимально спростити пояснення, низка правил, що вимагають від митців у своїй творчості максимально дотримуватися так званих моральних критеріїв.

На виході це призводить до самообмежень. Цензуру цнотливо замінено самоцензурою. А єдиний можливий конфлікт на екрані - це протистояння хорошого та прекрасного.

Серед іншого, «кодекс Хейса», котрий діяв у Голлівуді у 1930-1960 роках, забороняв виводити позитивний образ «поганого хлопця», визначав тривалість поцілунку перед камерою, у фільмі не мусило бути розлучених чоловіків та жінок, суспільних низів та соціальних проблем для сценаристів не існувало. Словом - стрічка, виробники якої дотримувалися «кодексу Хейса», випромінювала суцільний позитив та мусила бути життєствердною.

Радянське кіно того ж самого періоду дарувало глядачам без усяких кодексів «Секретаря райкому», «Члена уряду», «Світлий шлях», «Волгу-Волгу», «Джульбарса», а вершиною «морального» та «правильного» кіно стали «Ленін у Жовтні» та «Чапаєв». Проте у Голлівуді тотальна «моральність» не була складовою державної політики, хоч «аморальність» і пильно відстежувалася - але не державою, а голлівудською Асоціацією виробників та прокатників фільмів. Тим не менше, від початку 1960-х років Америка, далі лишаючись рівною мірою пуританською та демократичною країною, почала чимдалі менше рахуватися з цим кодексом. Володимир Путін вирішив адаптувати неактуальний для Голлівуду темник до сучасного російського кінотелевиробника.

Наполеглива спроба Путіна боротися за суспільну мораль у Росії засобами наймасовішого з мистецтв викликала неоднозначну реакцію в певних творчих колах. Але все одно останнє слово - за президентом. І якщо Путін сказав, що «Бандитський Петербург», «Бумер», а особливо «Бригада» завдають глядачам моральних травм та дезорієнтують російську людину в плані основ невідомо якої моралі, значить, так буде. Нічого подібного ніхто й ніде в Росії більше не зніме. Якщо захоче - отримати кошти буде проблема. А якщо знайдуться гроші - готові фільми не матимуть ані прокату, ані ефіру. Хоча лише радянський розум російського президента міг побачити в «Бригаді», суперечливому за змістом, проте одному з найякісніших російських серіалів нової доби, історії з трагічним та повчальним фіналом, замах на суспільну мораль.

Розводитися про те, що Путін готовий одноосібно взяти на себе функції головного доглядача питомо сімейних цінностей росіянина, можна до нескінченності та на численних прикладах. Проте варто пояснити, який зв'язок путінський «моральний джихад» має з Україною. Та, зокрема, зі світоглядом політичної партії «Свобода». Котра вустами своїх спікерів ніколи не заявить публічно про згоду з такими, як Путін.

Тим часом риторика «Свободи» майже один в один збігається з моралізаторством улюбленого кума Віктора Медведчука. Й буквально відтворює іншу риторику - керівника одіозної Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі (НЕК) Василя Костицького.

Зокрема, зовсім недавно свободівець та спортивний журналіст Ігор Мірошниченко пояснив, звідки в Україні беруться виродки. Виявляється, злочинців, ґвалтівників та серійних убивць мало не щодня виховує українське телебачення. Особливо дісталося - вкотре в Україні! - фільмові жахів «Пилка», який пан Мірошниченко, за його словами, не зміг дивитися і в якому, знову ж таки за його словами, культивується насильство та зводиться на пси цінність людського життя.

Мені хотілося б почути від пана Мірошниченка, товариша Костицького, інших публічних доглядачів моралі та навіть Володимира Путіна: як можна боротися за мир у всьому світі, не показуючи наочно жахливих, кривавих наслідків воєн? Як можна змусити людину замислитися над цінністю людського життя, коли цьому життю в оббитій поролоном барокамері нічого ззовні не загрожує? Чому ворог завжди повинен бути брудним смердючим недалеким ідіотом, котрого легко обкрутити довкола пальця та зупинити пафосним: «А ну, не смій!», а друг - лицарем на білому коні, у нашому ж випадку - ще й вбраним у вишиванку?

І чи довго ще треба доводити іншим те, що давно довели самі собі американці, відмовившись від «кодексу Хейса» як базового путівника для моралістів. А саме: кастрація мистецтва та обмеження свобод під виглядом боротьби невігласів за суспільну мораль частіше призводить до появи виродків, котрі не навчилися мислити критично та відділяти добро від зла, ніж спроба заборонити кіно з найменшим натяком на проблему. Зрештою, кастроване та вихолощене нічого й не народить...

Путіну та «Свободі» виявилося по дорозі. Адже це - брати-близнюки за способом мислення та відсутністю будь-якої естетичної платформи, крім авторитарної. Боротьба за мораль на екранах, книжкових полицях, газетних кіосках і особливо в інтернеті - ось єдине поле, на якому російські та українські націоналісти не воюватимуть. Всі вони виступають за єдиний та неділимий творчий метод: соціалістичний реалізм.

Отут переходимо до не менш важливої проблеми: заяви свободівців про засилля всякої аморальної гидоти в телевізорі якось не стикуються із заявами іншого порядку, і тут не лише з боку націонал-радикалів: про тотальне введення українського глядача в російський суспільний контекст через російські та російськомовні серіали. Які неодмінно супроводжують визначенням «низькопробні».

Згоден, значна частина того, що нам показують - не надто високої проби. Але хіба пан Мірошниченко та інші доглядачі моралі не цього домагалися? Адже останніми роками українцям, як і росіянам показують кіно та серіали, наповнені суцільним позитивом!

Це переважно солодко-сльозогінні мелодрами, де негласно заборонені подружні зради, розлучення, натяк на сексуальні стосунки та навіть легка еротика. Де герої давно не п'ють та не курять, а якщо роблять це - то лише в історіях, котрі повертають глядача в старі радянські часи, адже культивується мода на радянське ретро. Найактуальніший нині сюжет: подружня пара тимчасово розсталася. аби перевірити стосунки, і кожен із героїв є зразковим носієм моральних цінностей. Господи, вони навіть не лаються! Зникло з лексикону сакральне слово «жопа», кримінальники в детективних серіалах уже не бурчать спересердя «твою мать», підприємці - кругом благодійники, а правоохоронці - зразок людяності, професійності й толерантності.

Мене з огляду на це дивує, чому така низькопробність обурює націонал-патріотів. Адже на виході кожен такий фільм - зразок моральності, втілення всіх можливих чеснот та пропаганда сакральних родинних цінностей. Отже, вихолощене, кастроване та цензуроване все ж таки не надто задовольняє.

Свідчення тому - високі показники британського серіалу «Шерлок», котрі здобув показ в ефірі «1+1» цього актуального модерного продукту, наповненого ризикованими жартами, епізодами на грані фолу та абсолютно контроверсійною адаптацією класичних оповідань, написаних у Великій Британії часів консервативної королеві Вікторії.

Або - нещодавній шалений успіх нового фільму Квентіна Тарантіно «Джанго вільний». Зміст стрічки аж ніяк не в'яжеться з «кодексом Хейса», а пан Ігор Мірошниченко не засудив його, бо просто не пішов у кіно. А якби пішов - так само не висидів би трьох хвилин, у цьому я чомусь впевнений.

Оскільки українські виробники знімають кіно з прицілом на російський ринок, вони, тобто ми, тут, в Україні, змушені грати за «моральними правилами», котрі поки що негласно запровадив особисто Путін. Якщо, наприклад, на той вдячний ринок українські студії запропонують мелодраму із розлученням, а детектив із жорстоким убивством, у такого проекту нема шансів для реалізації.

Ні, брешу - є, якщо спробувати формувати власний, незалежний від основ комуністичної моралі ринок.

Правда, НЕК так і не ліквідували. Та й «Свобода» готова стояти на сторожі нашої з вами моралі на смерть. Втім, якщо ми будемо мати власне виробництво кіно- й телесеріалів, орієнтоване на внутрішнього виробника та спрямоване на Захід, «Свобода» навряд чи зможе впливати на контент. А Росія - у цьому я теж переконаний! - на той час нарешті втомиться від цнотливої сірості та почне не замовляти «кіно без проблем», а купуватиме справді актуальні та якісні продукти й формати.

Фото - www.mk.ru