Прем'єра чотирисерійного детективу «Картина крейдою» («Картина мелом»), знятого Київською студією телевізійних фільмів, відбулася на каналі IСTV ще минулого року. Про цей продюсерський проект Костянтина Стогнія більше говорили, точніше - пліткували до його виходу на екран. Але жодної серйозної реакції на прем'єру чомусь не було. Мабуть, критикам, котрі справедливо вважають, що український серіал про міліцію - це суцільна брехня й невиправдані дифірамби корупціонерам та садистам у погонах, таки справді не було, до чого присікатися. Але тепер, коли 29 липня IСTV показав «Картину крейдою» ще раз, цього разу - в денному слоті (13.25), несподівано з'ясувалося - кіно насправді актуальне, і, як непоганий коньяк, просто мусило досягнути певної витримки.

Аби зняти всі підозри в нічим не обґрунтованій симпатії до української міліції, котра точно вже не з народом, скажу: мене обурюють її дії. Зокрема, зухвале побиття адвоката Олега Веремеєнка в Дніпровському райвідділі міліції. Або резонансна смерть студента Ігоря Індила в іншому міліційному відділенні. Або зґвалтування, яке донецькі міліціонери вчинили з громадянином, що пив пиво на вулиці. Люди бояться міліції, причому не ті люди, які скоюють реальні злочини, а подібні до мене законослухняні громадяни, котрі просто йдуть вулицею. Уздрівши патрульних у формі, українці нині намагаються швиденько перейти на інший бік вулиці або принаймні втягують голову в плечі, поки правоохоронці не пройдуть повз них.

Міліція розганяє мітинги, катує та вбиває людей, «кришує» проституцію та наркобізнес, і навіть поверхова спроба скласти хроніку злочинних дій, скоєних нашими правоохоронцями, вражає. Але лякають навіть не міліцейський садизм та разюча некомпетентність - лякає безкарність людей у погонах. Здається, правоохоронці навіть не особливо вже приховують свої схильності до безпричинного насильства.

Тим не менше, коли проти кожного з нас чиняться злочинні дії, ми все ж таки викликаємо міліцію, а не оплачуємо приватну охорону. Щоразу є надія: саме до нас приїдуть нормальні люди, яких показують у кіно. Вони втомлені, цинічні, але - чесні та міцні професіонали. Котрим болить наше персональне горе і яким не байдуже те, що з нами трапилося.

Саме про таку міліцію зроблено «Картину крейдою». За першої ліпшої нагоди стаючи прокурором для катів та вбивць у погонах, ваш автор так само готовий будь-якої миті стати адвокатом цього серіалу. Якщо на те, звісно, виникне потреба. Хоча б тому, що «Картина крейдою» - художній фільм, зроблений за всіма вимогами актуальної масової культури, зокрема детективного жанру.

Британський дослідник детективу Джон Л. Брін зазначав: «Від самого свого зародку детектив був дуже повчальним жанром або хоча б прагнув цього. Якщо злочин порушує сталий порядок, той мусить бути відновлено. Але не силою примусу, а лише розумом та здоровим глуздом». На вірі в здоровий глузд та переконанні в тому, що злочинця неодмінно мусить бути справедливо покарано, популярність детективу як художнього твору, не важливо, книга це чи кіно, тримається ось уже півтора століття. Моє ж особисте переконання як автора таких творів - у тому, що злочин мусить розкривати працівник міліції, нинішній або колишній. Мене як скептика не влаштовує обставина, коли бандитів, убивць та крадіїв шукають філологи, вчителі фізики, бібліотекарі, лікарі та інші громадяни, котрі не мають навіть найменшого досвіду оперативно-розшукової роботи та доступу до закритої інформації. В цьому плані фільм, про який ідеться, витримано в правильному ключі, він є зразком так званого поліцейського детективу - коли читачу-глядачу демонструють не пригоди мудрого одинака, а приклад командної роботи.

Постановник стрічки Валерій Ібрагімов - російський режисер та актор. Тим не менше, «Картина крейдою» вийшов суто українським фільмом попри звичне вже домінування російської мови. Власне, мовне питання, котре актуалізувалося тепер, є однією з самостійних горизонтальних сюжетних ліній. Мовні суперечки виникають між сищиком-українофоном Шевчуком (Костянтин Корецький), переведеним до Києва зі Львова, та дещо агресивним носієм російської мови Нестеренком (Ярослав Гуревич, як на мій суб'єктивний погляд - краща чоловіча роль серіалу), котрого перевели до столиці з Донецька. Сценарний хід, побудований на ментальних протиріччях сходу та заходу України, не новий, але завжди доречний і, головне, зрозумілий лише для українців. Погодьтеся, важко уявити російській поліцейський фільм чи серіал, де б вихідці з Кубані мали якісь мовні чи світоглядні претензії до вродженців Уралу.

Ще одна риса, котра гарантує «Картині крейдою» суто українську прописку - місце дії. Коли йдеться про Київ, нам показують знайомі картинки з Михайлівської площі або центральних міських вулиць. Не обмежуючись столицею, автори фільму в кожній серії відкривають для міліцейської команди відповідно Херсонщину, Крим та Львівщину, і якщо серіал матиме продовження, географія напевне буде розширюватися. Таким чином, ефект присутності, коли глядач розуміє - події відбуваються не десь у російському місті N, а саме в Україні, тут і тепер, уже мимоволі втягує в історію і точно не залишить байдужим.

Нарешті - самі історії. Безперечно, Костянтин Стогній як натхненник проекту знає багато реальних справ, і кожна з них може стати сюжетом художнього твору. Власне, попередження: «Засновано на реальних подіях» теж не ноу-хау. Воно присутнє в іншому серіалі, зробленому на українському матеріалі. Йдеться про стрічку «СБУ: Спецоперація», ще одну «ластівку» суто українського теледетективу. Але, відштовхуючись від реальних історій, автори «Картини крейдою» вирішили дружити з логікою та відтворювати не лише події, а й реальні ситуації.

Саме тому в першій серії ми бачимо корумпованих працівників УБОЗу та прокуратури, котрі фабрикують справи та катують незаконно ув'язнених. Інша деталь - невидиме, але відчутне протистояння «київських» та «місцевих»: міліцейській команді доводиться розкручувати справи в умовах певного спротиву з боку місцевих колег, ображених недовірою столичного начальства. Ще одна деталь - слабке забезпечення міліції: в одній із серій у міліцейській машині банально закінчується бензин, і опери запросто трусять довколишніх бариг, аби ті заправили їх пальним. Торкаються в фільмі проблеми незабезпечення міліціонерів належним житлом. Нарешті, має місце безуспішна боротьба керівника групи, правильного й тому нецікавого майора Нестеренка, з розпиттям алкоголю в робочий час. Ці та інші деталі роблять героїв людянішими, а атмосферу - наближеною до життєвих реалій.

Тим не менше, четверо головних героїв та їхній суворий, але справедливий начальник - все ж таки персонажі, створені уявою сценариста. На жаль, міліція, якій хочеться довіряти і яку показують у кіно - поки що міліція майбутнього. Так, і авторам «Картини крейдою», і творцям «СБУ: Спецоперації» вдалося не збитися на пропаганду. Зрештою, будь-яка нормальна країна хоче бачити кіно про те, які професіонали працюють у рідних правоохоронних органах. І тут у мене виникло два побажання до всіх, хто так чи інакше розвиватиме цю тему в кіно й на телебаченні. Вони, ці побажання, стосуються того, що, як на мене, може вплинути на ставлення суспільства до міліції та, чим чорт не жартує, на покращення якості самої міліції.

Перше: треба знімати більше фільмів на українському матеріалі. Якщо глядач буде часто бачити художні фільми про будні своїх же правоохоронців, він поступово, поволі, але все ж таки почне вимагати від реальних міліціонерів відповідності до екранних образів. Своєю чергою, сама міліція під впливом чарівної сили мистецтва теж може й повинна змінюватися на краще. Бо не може бути так, коли опер у кіно - культурна людина і профі, а в житті - сільське брутальне мурло. Бо не хам змінює мистецтво, а мистецтво змінює хама.

Друге: якщо кіно про хороших міліціонерів, у сюжетах повинні бути й погані менти, котрі чинять постійний опір об'єктивному розслідуванню та є продуктом цілої Системи. Позитивні герої серіалів про українську міліцію повинні битися на два фронти - протистояти злочинності та воювати зі своєю ж Системою, щоразу доводячи переваги професійного підходу над громіздкою бюрократією та корупцією. В цьому плані я би брав за зразок чи не останній достойний російський міліцейський серіал - «Ментівські війни» («Ментовские войны»). Витриманий у стилістиці, близькій до нуару, цей серіал показує групу професіоналів із «убійного» відділу під керівництвом майора-нонконформіста Шилова, котра розкриває злочини попри шалений тиск корумпованих колег та головного Зла - вищого начальства. Подібне в «Картині крейдою» проскакує, але поки що досить невпевнено.

Переможцем стає той, хто перемагає Систему. На цій домінанті ґрунтувався детектив від самого свого заснування. І якщо автори «Картини крейдою» зробили перший крок до того, аби в наших непростих суспільних умовах показати вітчизняну міліцію без пафосу та в тій реальності, в якій би всім хотілося її бачити, наступні кроки однозначно потрібні.

Фото - www.facenews.ua