Серед неофіційних ікон масової культури другої половини ХХ століття є дві монарші особи. Мертва і жива. Принцеса Діана та королева З'єднаного Королівства Великобританії та Північної Ірландії Єлизавета Друга.

Скандальна невістка Єлизавети королівського роду не була, та хоч і ставала героїнею пікантних світських хронік, поводилася часто краще, ніж старший син Єлизавети, чоловік Діани, принц Чарльз. Проте сама королева Єлизавета Друга, котрій цього року виповнюється 86 і з дня коронації якої щойно минула 60-та річниця, не ставала героїнею скандальних хронік. Тим не менше, вона досі лишається популярною серед своїх підданих та за межами Англії. Не в останню чергу завдяки тому, що першою з британських монархів, як і монархів узагалі, почала активно використовувати телебачення як корисний для себе засіб масової інформації. Точніше, інформування мас про себе.

Роман Єлизавети Другої з телебаченням почався, власне, з самого дня її сходження на престол - 2 червня 1953 року. Церемонія відбувалася в живому телеефірі - перша (і поки що остання) коронація британського монарха стала рейтинговим телевидовищем для своєї країни ще тоді, коли поняття «рейтинг» у телевізійному контексті не існувало. Минулорічне весілля принца Вільяма, онука Єлизавети, та його нареченої Кейт Міддлтон теж порвало не лише британський, а й світовий телеефір: за щастям молодих у прямому ефірі та через інтернет стежила половина населення земної кулі. Звісно, тепер цю трансляцію можна називати рейтинговою.

Загалом усе, що пов'язано з появою англійської королеви на телебаченні, автоматично стає рейтинговим на її батьківщині. Проте український глядач документальну стрічку Євгенія Кисельова та Дмитра Харитонова «Невідома королева» (4 червня, «Інтер», 22.40) дивився, згідно отриманій інформації, не дуже. Хоча фільм насправді вийшов досить цікавим та зробленим саме в контексті сприйняття королеви очима телеглядачів. По суті, маємо не традиційну біографічну стрічку, а такий собі погляд на Єлизавету Другу не просто збоку, а очима пересічного глядача.

Ідея авторів полягала не в тому, щоби розказати про велич англійської королеви - саме слово «королева» нині асоціюється насамперед із Її Величністю. Важливіше й, безперечно, цікавіше було розказати про Єлизавету Другу те, що зазвичай навіть той обиватель, якому всі королівські доми світу глибоко по цимбалах, воліє знати про августійшу особу. Український обиватель - не виняток, хоча в українців історично склалося до монархії інше, скажімо так - агресивніше ставлення. Приблизно таке, як в ірландців - до британської корони.

Проте авторам «Невідомої королеви» вдалося наблизитися до неупередженої оцінки феномену Єлизавети Другої насамперед через деталі, котрі показують значення королеви для Британії та світу не як політичної чи навіть історичної постаті. Зрештою, яке політичне значення, якщо вона царює, та не керує. Разом із авторами фільму ми дізнаємося про улюблених королівських котів, про те, кому дозволено малювати її портрети та писати про неї книжки, як і чому монарх попрощалася з улюбленою яхтою, чи є насправді королем її чоловік, принц Філіп, що королева носить у сумочці, як ставиться до своїх образів у кіно тощо.

Між іншим, Єлизаветі Другій неймовірним чином вдалося й досі вдається уникати скандалів та псування власної репутації. При тому, що вона разом із королівською родиною перебуває під прицілом телекамер двадцять чотири години на добу ось уже кілька десятиліть. Чому так відбувається, автори «Невідомої королеви» не пояснюють спеціально. Хоча наводять кілька фактів, із яких це може стати ясно. Так, Пол МакКартні співав про неї фривольні рядки, що не завадило королеві надати йому лицарський статус. Панк-група «Секс Пістолз» познущалася з її портрету, що в Британії дорівнює нарузі над національним прапором. Проте жодних репресій із боку королівського дому хулігани не зазнали. Їм напевне заздрять нинішні автори карикатур на пророка Магомета, частівок про Лукашенка й телепародій на Тимошенко і Януковича. Нарешті, батько поп-арту Енді Воргол намалював королеву не так, як це роблять придворні художники - і жодних «ай-ай-ай» з боку оригіналу.

Британці люблять свою королеву саме за такі речі. Не втручаючись прямо в державні справи, навіть читаючи звернення до парламенту з папірця, Її Величність усе одно лишається однією з найвпливовіших осіб своєї країни. Перебуваючи на утриманні платників податків, Єлизавета Друга зовсім не боїться звинувачень у тому, що купається в розкошах та має десь там у заміській резиденції золотий унітаз. А платники податків, у свою чергу, горді з того, що утримують королівську родину. Маючи право на приватне життя, королева користується ним рівно настільки, наскільки це саме життя може бути приватним для принципово публічної особи. Лишаючись відкритою в епоху панування телебачення, королева таким чином не дає нікому підстав та спокус підглядати за собою в замкову шпарку. Першою оцінивши можливості медіа, вона свідомо перетворила життя королівської родини на таке собі реаліті-шоу, і це шоу чомусь британців не надто втомлює.

Нарешті, автори фільму дають зрозуміти: консервативна англійська королева може демонструвати зразки демократичного стилю в усьому. Одязі, манері спілкування, адекватній реакції на довколишній світ, відстоюванні національних інтересів своєї країни. Королеві Єлизаветі на очах у мільйонів глядачів удалося, на перший погляд, неможливе - модернізувати такий сталий інститут, як багатовікова британська монархія. А «Невідома королева» намагається проілюструвати за допомогою окремих фактів із розряду типових цікавинок, як саме їй це вдалося. Хто б в Україні з тих, хто претендує на царювання, взяв із неї приклад...