Фільм, про який піде мова нижче, було показано в ефірі Першого національного наприкінці минулого року. А саме 20 грудня. Причому не в найкращий час: о 12.00. Уточню - це був вівторок, повноцінний початок робочого, та ще й передноворічного тижня. Ризикну припустити, що після Миколая, з наближенням новорічних свят навіть містечкові пенсіонери, яких традиційно вважають цільовою аудиторію Першого національного, опівдні перед телевізорами теж не дуже-то й сидять.

Між тим саме документальну стрічку «Любі хлопчики й дівчатка, або Казка про "Вечірню казку"», точніше - ставлення до неї (прем'єра фільму власного виробництва на власному каналі в незручний для перегляду більшості час), може стати яскравим прикладом ставлення телевізійників до дитячого мовлення як такого. З одного боку, нібито «треба», і проект схвалюють для виробництва. З іншого боку - «а нащо?», і готовий продукт спускають на гальмах. Причому найцікавіше: злого умислу тут немає.

Змови поганих дядьків із телевізора проти хороших, але обділених розумним, добрим та вічним телепродуктом дітей, не існує. Ніхто насправді не проти мовлення для дітей. Я навіть хотів би заради інтересу почути виступ якось телевізійного керівника, котрий чесно та відверто пояснив би, чому дитяче мовлення - неформат. Це все одно що публічно оскаржувати права дітей, а цього не дозволить собі ніхто. Просто в ті часи, про які розповідає фільм, ніша дитячого телебачення була до певної міри ексклюзивною. А своїм розвитком завдячувала, якщо можна так сказати, практичній недоступності іноземних дитячих телевізійних розваг та форматів.

Фільм «Любі хлопчики й дівчатка...» починається з того, про що ваш автор не здогадувався. Хоча стараюся вивчати не лише сучасні тренди масової культури, а й історії її розвитку. Отже, якщо ви думаєте, що українське радянське дитяче мовлення почало свій розвиток із «відмашки» з російського радянського Останкіно, то глибоко помиляєтесь. Навпаки, спочатку в Україні почали мовити для дітей, а вже потім цю корисну ініціативу перехопили москвичі. З того часу дитяче телебачення розвивалося паралельно в Києві та Москві.

Причому час показав: російському креативу, яскравими зразками якого є Хрюша, Філя та Степашка, українські телевізійники протиставляли більшу кількість ефірів. Під час перегляду згаданого фільму я зрозумів: мусив виростати на українських «Вечірніх казках», бо вони були щовечора та, головне, різні. Переконаний: пересічний глядач, учорашня радянська дитина, згадає лише діда Панаса та тьотю Катю з Катрусею. І це при тому, що казки на ніч розповідали також актори театру ім. Франка на чолі з молодим Казкарем Богданом Бенюком, актриса Надія Батурина зі своїм мовчазним Буратіно, дядя Володя в солом'яному брилі та Світлана Білоножко зі своїм Колобком.

Зізнаюся - тільки тепер із глибин пам'яті сплили всі ці персонажі. Та погодьтеся: якщо діти запам'ятовують одних, практично випускаючи з пам'яті інших, це означає не лише харизматичність діда Панаса або ляльки Катрусі. Ця обставина непрямо підтверджує істину: аби зробити свій смаковий вибір, треба мати, з чого, тобто з кого, обирати.

Плюс до всього чималу роль відіграє агресія подачі та час появи в ефірі. Бадьорі російські «Будильник» та «Єралаш» показували зранку чи вдень. А Хрюшу серед решти героїв «Спокойной ночи, малыши!» вирізняла своєрідна «бикуватість»: таких хрюш мешканці міських спальних районів щодня бачили у своїх класах, школах та дворах. Тоді як українські дитячі програми, передусім «Вечірня казка» в будь-чийому виконанні, намагалася коли явно, а коли приховано демонструвати маленьким глядачам приклади насамперед освіченості та інтелігентності.

Фрагменти російських та українських радянських дитячих програм дають можливість дійти інших порівняльних висновків. Наприклад, щоразу після перевиховання Хрюші йшов мультик на задану тему. Так було збережено принцип подачі матеріалу від Маяковського: що таке «добре», що таке «погано», і загалом - типовий дидактизм, котрий, за великим рахунком, дозволяв тим, хто не мав належної інтелектуальної підготовки для внутрішнього опору, ставати піонерськими та комсомольськими активістами, без коливань віддавати накази в Афганістані, ламати через коліно «інакших» на посаді інструктора де-небудь у партійній організації. Мені здається, українське дитяче телебачення, попри підсвідому відсутність динаміки в подачі матеріалу, все ж таки зіграло свою роль у тому, що українські громадяни здатні до хай частіше пасивного, але все ж таки протесту. Коли йдеться про попрання їхніх прав.

Бо базові світоглядні основи закладаються з дитинства. З тих книжок, фільмів, мультиків та програм, на яких ми виростаємо. Через те сучасний українець дедалі частіше бачить для себе різницю між «правильним» та «потрібним», здебільшого обираючи на користь останнього. А дитяче мовлення в радянській Україні було не завжди ідеологічно «правильним», зате завжди потрібним, тут уже без лапок.

Звісно, автори фільму «Любі хлопчики й дівчатка...» не пропонують аж таких глобальних висновків. До подібного доходиш сам. Це стає зрозумілішим, коли з другої половини стрічки оповідь збивається на сумні нотки: «Вечірня казка» починає плавати в ефірі. Навіть сучасний тривимірний ведмедик Дрімка, за яким підспівував мій маленький тоді син, не протримався на Першому національному й року! Зник навіть останній форпост - «Вечірній мультик» на ТЕТі, нехай там показували іноземні мультсеріали про Гидке Каченя, Гарфілда чи Бетмена.

У цьому контексті лише зітхаєш, коли головний герой фільму, він же - ведучий, він же - унікальний актор-імітатор, Доктор Звук Юрій Коваленко демонструє, як саме робилося колись яскраве дитяче телебачення. Сьогодні малюнки, які ілюструють казку та міняються перед камерою рукою, дерев'яні барабани, що імітують довколишній світ та виконують роль спецефектів, театральний грим та патлаті ляльки, як історія, котра не повертається. Сучасних дітей, як і сучасне телебачення, дедалі важче привабити таким ось нехитрим креативом, а роботу професійних акторів нині все одно сприйматимуть за художню самодіяльність.

Діти нині усе ж таки потребують інших казок на ніч - але ключове слово тут «потребують». Та повторюся: для чого задовольняти ці потреби спеціально, закладаючи їх у бюджет, коли мультик тепер - не щастя, не годину на тиждень у «Катрусиному кінозалі», а цілодобово? Нехай навіть «Пінгвінів Мадагаскару», «Спанч Боба» або «Роги та копита» якісно дублюють українською: все одно іноземні мультики, як і мультфільми взагалі, вже не є сюрпризом для дітей. Чи засобом заохочення: мовляв, пропустиш сьогодні - не побачиш завтра.

Звісно, можна спробувати пошукати альтернативу таким мультикам, які ми, виховані дідом Панасом, дядьком Володею, тьотею Катею та навіть російською свинею Хрюшею, звично називаємо «дурними», «тупими», «бездушними», «дебільними» тощо. Проблема в тому, що такої альтернативи шукати ніхто не хоче. Спроби зробити дитячі програми, зокрема на ТРК «Україна», або згорталися, або відбувалися в форматах ток-шоу чи квест-шоу з обов'язковим призом на кону. Та, зрештою, навіть такого вже не знайдеш. Панування ідеологій змінилося пануванням видовищ.

Отже, простіше наповнити ефір або цілий канал старими радянськими та новими й не дуже іноземними мультиками. Розбавити їх художніми фільмами, знятими в кращому випадку чверть століття тому. Вищий пілотаж - озвучити або переозвучити все це українською. Ну, і відзвітувати про наявність на телебаченні мовлення для дітей. Ще туди можна ставити рекламні ролики...

Але якщо вже новітні часи справді вимагають видовищ, можна стиснути зуби і згадати, як півстоліття тому саме українське телебачення стало піонером дитячого телевізійного мовлення. І вирішити, наскільки потрібен дітям такій продукт сьогодні. Та почати, як колись, із малого - з «Вечірньої казки».

Фото - provolyn.com