До рекордного марафону в прямому ефірі, який проводив із нагоди двадцятої річниці Незалежності 5 канал, можна ставитися по-різному та давати йому, як будь-якому явищу, зовсім різні оцінки. Проте, як на мене, варто все ж таки сприймати цей більш як дводобовий ефір не цілісно - бо тоді в голові справді почне паморочитися, як, скажімо, в Михайла Бриниха, а тематичними блоками.

Мене особисто зацікавили складові, присвячені українській культурі. Не лише тому, що ваш автор брав участь в одній із таких розмов як запрошений гість у студії (зізнаюся - саме через те мене зацікавило, що будуть питати в колег, запрошених поговорити «про це» в інший час). Звісно, обговорювати питання вітчизняного культурного розвитку та байдужості до нього держави можна безкінечно, ця розмова почалася не тепер, і навряд чи їй буде колись край. Між іншим, коли до розмови у студії телефоном із Москви долучився Олександр Роднянський, відомий та успішний продюсер зробив ведучим деліктне зауваження: мовляв, питання «про культуру» ставляться не конкретно, обтічно, в стилі «а що ви можете сказати з цього приводу».

Але Роднянський несподівано для себе включився в розмову саме тоді, коли йому якраз було що сказати. Взагалі, вперше на моїй пам'яті обговорення проблем, наявних у нашій культурі, приблизно на десятій хвилині розмови перейшли до дуже конкретної теми - чому в Україні таке горе з вітчизняним кіно. Таким чином, Роднянський відразу опинився в знайомій йому темі, яку одразу ж осідлав та загнуздав.

Цей ефір відбувся 23 серпня з 23.00 до 24.00. Разом зі мною в студії були письменниця Лариса Денисенко та актор Богдан Бенюк. Наступна «культурна» студія відбулася 24 серпня з 15.00 до 16.00, участь брали рок-музикант Андрій Середа, літературний критик Ірина Славінська та письменник, кандидат - увага! - філософських наук Анатолій Дністровий. Але всі, не змовляючись, так само швидко перейшли з абстрактних проблем нашої культури до конкретного питання: де сучасне українське кіно? Пізніше, оцінюючи святковий ефір, журналіст Діана Дуцик теж обмовилася: може, до 25-ї річниці Незалежності нарешті не лише документальне, а й повноцінне художнє кіно знімуть...

Отже, саме це - недорозвиток нашого кіновиробництва - видається абсолютно різним культурним діячам головним недоліком українського культурного життя. Тобто, з усіх мистецтв для всіх нас, включаючи митців, найважливішим далі є кіно. І це досить прогнозовано.

По-перше, саме кіно об'єднує якщо не всі, то більшість творчих професій. Письменники пропонують ідеї та по можливості прописують сценарну основу. Композитори пишуть оригінальну музику, а музиканти всіх стилів та напрямків - від рокерів до попсовиків, діляться своїми композиціями для саундтреків, які потім не лише сприяють популярності самих музикантів (живий приклад - російській фільм «Брат-2»), а й здатні жити окремим життям (так було із саундтреком до «Штольні»). Театральні актори теж часто знімаються в кінострічках, а часом залишають театральну кар'єру заради кінематографічної, хоча в багатьох виходить поєднувати. Часом у кіно знімаються і музиканти з поетами - ті ж Андрій Середа та Володимир Цибулько брали участь у не надто вдалому, але все ж таки - українському повнометражному фільмі «Іван і кобила», пробував себе як кіноактор журналіст Микола Вересень, а, наприклад, покійний нині російський поет-концептуаліст Дмітрій Алєксандровіч Прігов знімався в «Таксі-блюз» Павла Лунгіна - призера Канн-1990. Художники так само не стоять осторонь процесу кіновиробництва.

Прикладів можна наводити безліч. Але важливіше те, що, по-друге, саме кіно своєю доступністю та універсальністю мови (Олександр Роднянський в ефірі 5-го каналу уточнив - масове, комерційно успішне кіно) здатне не лише об'єднати народ або народи, але й, вибачте за пафос, об'єднати та створити єдину націю. Кіно робить візуальним, доступним та зрозумілим те, у що ми готові, хочемо та будемо вірити, аби триматися купи.

Один із прикладів - Голлівуд: з розрізнених народів, котрі населяли територію Америки, спочатку через комікси про героїв Дикого Заходу, а потім - фільми, котрі цих героїв оживляли, створилася на основі Великої Американської Мрії та сама американська нація, котра тепер поважає себе та експортує ліберально-демократичні цінності всюди, де дивляться американське кіно. За цим же лекалом робилося кіно радянське - і половина України й досі ніяк не розпрощається з культивованим «Мосфільмом», «Ленфільмом», а також Одеською студією та студією Довженка міфом про те, що в Союзі всі жили дружно, країна була сильною і все було добре.

Те російське кіно, яке є тепер і яке активно експортується в Україну, викликає безліч нарікань у самій Росії. Проте воно в сусідній країні все ж таки знімається, і, що дуже важливо, ніде в світі, крім як в Україні та, можливо, Білорусі не сприймається не лише «нашим кіно», а й просто - як щось конкурентне. Звісно, відомі винятки, є режисер Тимур Бекмамбетов та актор Володимир Машков, котрі вже давно свої люди в Голлівуді. Та в російського кіно, навіть не найкращого ґатунку, є одна річ, яку важко не помітити. На це звернув увагу російський письменник Борис Акунін, відвідавши не так давно Львів: Росія культивує для внутрішнього вжитку «російську ідею» та намагається її експортувати.

Саме цієї ознаки - самоідентифікації через масову культуру (зокрема - кіно) Акунін в Україні та українцях не побачив. І, напевне, саме про це кажуть рок-музикант Середа, філософ Дністровий, журналістка Дуцик та ще цілий ряд людей різного способу життя та мислення, коли, починаючи про негаразди культури, так чи інакше згадують кіно та на ньому й зупиняються.

Але тоді ж, в ефірі 5-го каналу, ведучі Павло Кужеєв і Тетяна Даниленко і під час студії, в якій був присутній ваш автор, і в наступних студіях, де говорили про культуру та кіно, висловлювали та послідовно відстоювали таку тезу: якби в Україні були, так, як у Росії, нафтодолари (виділено мною. - А.К.), тоді б кіно в Україні почало розвиватися швидкими темпами. Бо, виявляється, російське кіно, котре культивує національну ідею навіть у такий провальний та недолугий спосіб, як це останнім часом робить Нікіта Михалков, тримається на нафтодоларах. І, за великим рахунком, не лише в кіно ці нафтодолари в Росії вливаються...

Я спробував нагадати: Україна і без нафтодоларів не бідна країна. Принаймні, на вертольоти для Януковича мільйони знаходяться, так само, як загалом на утримання голови держави, управлінського апарату, матеріальну допомогу народним депутатам тощо. Суми, яку витрачено лише на один вертоліт, цілком вистачить на кілька сучасних стрічок, або - на один блокбастер (хоча б такого масштабу, як «9-та рота» Федора Бондарчука). На що почув відповідь: таке можна сказати про кожного, хто їздить на дорогому джипі - за гроші, витрачені на купівлю престижного авто, так само можна кіно зняти.

Але я не претендую на автопарк Рината Ахметова чи Віктора Пінчука. Автомобілі, на яких їздять вітчизняні мільйонери, навряд чи куплені коштом платників податків, як усе, що має нині Віктор Янукович. А кіно, враховуючи його важливу роль, яку окреслено вище, - справа не менш, а навіть більш державна, ніж гелікоптер та посадочний майданчик для нього в Каневі.

Чомусь говорячи про розвинуте після тривалого застою кіновиробництво, в нас прийнято згадувати Росію та нафтодолари, яких ніхто з нас в очі на бачив. Гаразд, не будемо про Голлівуд, хоча «Аватар», фільми Вуді Алена або стрічки незалежних режисерів на кшталт Квентіна Тарантіно навряд чи знімаються із залученням нафтодоларового сегменту валютного ринку. Візьмемо індійський Боллівуд: більше сотні співочо-танцювальних стрічок на рік у бідній країні, які цілком задовольняють внутрішнього індійського споживача та навіть мають унікальне самовизначення - «індійський фільм». Коли вживається таке словосполучення, воно не потребує особливих пояснень. Або візьмімо країни, ближчі до нас: Францію чи ту ж Польщу. Кіно в цих країнах розвивається успішно, хоча мало експортується в наші кінотеатри і практично не йде в прайм-таймі на українських каналах. Проте нафтодолари, російські чи будь-які інші, в цьому процесі розвитку так само не задіяно. Між іншим, саме польський варіант розвитку кіно в Україні бачить Голова державної служби кінематографії України Катерина Копилова. Та й той-таки Михалков під час одного зі своїх візитів у нашу країну сказав про те, що немає чого чекати фінансової допомоги з-за кордону, маючи, очевидно, на увазі свою батьківщину. Розвиток кіно в Україні - справа виключно внутрішня, самої України та українців. У принципі, правильно сказав...

Таким чином, українського кіно хочуть діячі культури. Його чекає глядач, періодично запитуючи в акторів, де українське кіно і чому Богдан Ступка та Богдан Бенюк часто знімаються всюди, крім своєї країни. Я навіть переконаний, що є ті, хто готовий узяти в створенні вітчизняного блокбастеру свої мільйони, не конче нафтодолари. Справа за малим: добра воля влади.

За двадцять років жодна влада в Україні не визначилася, чим є моя країна, куди вона хоче рухатися і, зрештою, хто такі українці. Які наші мрії, цінності, ідеали, хто нам ворог, а хто - навпаки. Нами керували та керують або колишні комуністи, або нерішучі етнографи, або реваншисти та реакціонери. Проте навіть у таких недемократичних країнах, як комуністичний СРСР та фашистська Німеччина, кіновиробництво, хоча б як дієвий засіб ідеологічної пропаганди, було налагоджено. І тоді про примарні нафтодолари не йшлося. Бо влада мала нехай викривлені, але - цінності, навіть прописані на папері. Та хотіла навернути на свій бік якомога більше людей. Звідси - розвиток кіновиробництва, яке не лише працювало на імідж, а й давало прибуток.

Виглядає, що українській владі кіно як засіб популяризувати Україну хоча б в Україні не надто потрібне. Бо чіткого уявлення про країну, якою намагається керувати, влада, що приймає закони, очевидно, не має. А стосовно нафтодоларів - так у нас їх просто розкрадуть, навіть на кіно не спишуть...

Ілюстрація - varta.kharkov.ua

Фото - Павла Довганя