Кілька років поспіль, власне, від того часу, як формат «розслідування» став надзвичайно модним на вітчизняному телебаченні, ваш автор послідовно переконував себе й оточуючих: ніякої користі від оприлюднення в ефірі кричущих фактів не буде. Кілька місяців тому моєму скептицизму дав аналітичне підтвердження та обґрунтування Отар Довженко. До цього часу воду в склянці того сегменту медіапростору, який називається «телевізійними журналістськими розслідуваннями», було збурено два з половиною рази.

Вперше - коли ваш автор насмілився поставити під сумнів реальну користь від скандального запису прихованою камерою, зробленого журналісткою СТБ Лесею Штогрин у програмі «За вікнами». Тоді я не просто мав офіційну відповідь у стилі «сам такий, а ми працюємо», а й неофіційну - у вигляді сюжету в одному з наступних випусків програми, де журналісти відповіли, як адміністрація психіатричної лікарні враховує оприлюднені на всю країну факти порушень людської гідності. До речі, більше подібних «звітів про виконану роботу» не було. А потім і проект закрився, бо вичерпав себе.

Другий раз - коли ТСН і особисто журналіст Жан Новосельцев мали проблеми з правоохоронцями через цикл сюжетів «Жесть мундира». У процесі з'ясування стосунків якось не звертали увагу на той дивний факт, що журналіст у сюжетах використовував оперативне міліцейське відео для справедливих звинувачень правоохоронців. Тоді як формат розслідування не передбачає користування міліцейськими оперативками. Але корупції в міліції та катувань, аж до летального кінця, у застінках РВВС та міліцейських опорних пунктів усе одно не поменшало.

Нарешті, половина разу: негативна реакція команди програми «Знак оклику» на ТВі на мій сумнів стосовно вдячності їхньої праці, проявлена в коментарях до загалом беззлобного тексту. Добре, що люди хоч підписувалися своїми прізвищами. Проте від бажання порвати мене на шматки та навіть успішної реалізації цієї ідеї суть справи не змінюється. Реальної користі від програм розслідувань на перший погляд нема, тоді як потреба у них є, про що свідчить черговий проект ТСН.

Але не варто заперечувати й той факт, що, попри відсутність наслідків, програми про розслідування злочинів проти людини та людства усе одно продовжують виходити. Слід задуматися, а чи так уже ми з Отаром Довженком праві, коли говоримо про відсутність реакції на подібні програми з боку фігурантів викривальних сюжетів? Справді, проблема полягає в тому, що жоден телевізійний канал не має ефірного часу для того, щоби хоча б раз на місяць робити глядачам відеозвіт про позитивні зрушення в боротьбі за справедливість засобами телекамери та стендапу.

Тому «Детектор медіа» запитала у самих виробників проектів журналістських розслідувань: як у вас справи? Чим можете похвалитися? Є якась реальна користь від роботи, чи все це - здебільшого видовище з соціальним підтекстом?

Журналіст кримінально-аналітичного тижневика «Особливо небезпечно» (5 канал) Ірина Пугач наводить приклад, коли в програмі від 29 серпня поточного року вона розповіла про молодого чоловіка, якого жорстоко вбила група боксерів. «Спочатку міліція неохоче шукала винуватців трагедії, - коментує Ірина. - Як нам стало відомо, серед них були діти місцевих бізнесменів, депутата та небідних громадян Хмельницького. Наша програма була не єдиною, хто висвітлив цю тему. В результаті до правоохоронних органів почали надходити численні свідчення інших постраждалих від цієї ж групи спортсменів. Усіх винуватців трагедії затримали, ведеться слідство, справа під особистим контролем керівництва». Також Ірина Пугач повідомляє про ще кілька справ, порушених після виходу в ефір сюжетів. Зокрема про свавілля браконьєрів на Буковині, яких прикривають правоохоронці, та загибель молодого міліціонера, яку колеги списували на нещасний випадок.

Автор та ведуча проекту соціальних розслідувань «На межі» (5 канал) Христина Бондаренко згадала, як в одній із вересневих програм ішлося про знущання над дітьми-сиротами. «Показували хлопця, якого в 19 років помістили у геріатричний пансіонат до старих бабусь та дідусів, бо в інших закладах місць не було, - каже вона. - Наступного ж дня нам зателефонувала співробітник одного з міжнародних фондів і попросила координати нашого героя. Знаю, що наразі це питання у стадії вирішення». 

Від ТРК «Україна» вдалося отримати інформацію відразу щодо кількох соціально орієнтованих проектів (між іншим, тут їх найбільше, як і дитячих, і всі - власного виробництва). Зокрема, нас цікавила «Критична точка», яка виходить із 2007 року щодня по буднях. Але крім того, що ця програма має професійні нагороди, про результати роботи команди з 50 чоловік нічого конкретного не повідомлялося. Натомість маємо пояснення щодо інших рубрик, які до розслідувань не належать: «Четверта влада», «Щаслива родина», «Люди для людей». Тут розповідають про нещасні родини та сиріт, яким після виходу сюжетів у ефір пропонують допомогу. В мене склалося стійке враження, що допомогу пропонують також і тим, хто дає подібні оголошення в соціальних мережах, по радіо та на білбордах у метро.

Більш докладний «список добрих справ» надав на запит «Детектор медіа» Кирило Лукеренко, ведучий програми «Агенти впливу» (НТН). «Серед останніх корисних справ, які зробили "Агенти", - історія зі звільненням із-під варти хворого чоловіка, якого утримували в Київському СІЗО, незважаючи на серйозний діагноз, - розповідає Кирило. - Я не знаю, винний він чи не винний, але до зали суду його просто заносили. Він слухав засідання лежачи. Коли мій колега Руслан Тарасов узявся за цю справу, підозрюваного відпустили додому прямо з залу суду». Ще одна історія - літній чоловік на Чернігівщині згорів після короткого замикання трансформатора поруч зі своєю хатою. І це незважаючи на те, що він викликав електриків! Вони не приїхали, і людина загинула. Тільки після втручання журналістки «Агентів впливу» Тетяни Бобришевої цією справою зацікавились у міліції.

На НТН виходить одна з моїх улюблених (без жартів!) програм - випуск кримінальної хроніки «Свідок», яку я дивлюся переважно зранку. І хоча вона є суто інформаційною, виявляється, її сюжети часом мають практичну користь. Так, за словами Лукеренка, яскравим прикладом ефективності роботи журналістів є спільний сюжет-розслідування Андрія Герка та Євгена Соломіна про ДТП в Луганській області. Ще в 2008 році під колесами автомобіля загинула 17-літня дівчина. Однак до суду ця справа не могла дійти протягом року. «Винуватець аварії, випускник юридичної академії, майбутній прокурор, у повній мірі відчував власну безкарність, - пояснює Кирило. - Журналісти "Свідка" зацікавились цією справою, у вересні 2009 року був підготовлений до ефіру сюжет. Це посприяло тому, що тяганина у розгляді справи припинилась, і в листопаді 2009 року вона була доведена до логічного фіналу. Відбувся суд, винуватець трагедії отримав три роки позбавлення волі».

Нарешті, Артем Шевченко, автор і ведучий програми «Знак оклику», наводить свіжу історію. Один хлопчина, відпочиваючи у Туреччині, потрапив в аварію на водному мотоциклі. У нього був серйозно пошкоджений хребет. Перебуваючи на лікуванні в турецькому шпиталі, він вів переговори зі своєю страховою компанією про надання допомоги, компенсації і таке інше. «Поскаржився нам, що страхова не надто активно допомагає - по суті, намагається усіляко уникнути виплат, - каже Артем. - Ми зняли цю історію в режимі онлайн: записували інтерв'ю із хворим по Skype - він безпосередньо з лікарняного ліжка розповідав, як страхова водить його за ніс. Хворий передав нам копії усіх документів та аудіофайлів своїх переговорів зі страховою компанію, яка поставала у не зовсім привабливому світлі». Історія стала сюжетом програми «Знак оклику» - і справи пішли на краще. Тільки так - поставивши під загрозу репутацію страхової компанії, - хлопцеві вдалося врятувати здоров'я. Його перевезли в Україну і доліковували вже тут.

То виходить, ваш автор - погано інформований сноб, а факти порушень закону, оприлюднені журналістами в програмах розслідувань, таки комусь потрібні? І журналістів, які кажуть, що готують розслідування, все ж таки бояться? Я б не радив поспішати з позитивними висновками, оскільки є кілька моментів, які стримують мою віру у всемогутність журналіста-інвестигейтора в Україні.

Почати з того, що сюжет про чийсь дірявий дах та латання даху після цього сюжету скрипучими зусиллями комунальників - загалом позитивний, результативний та вартий компліментів. Але, вже вибачте, аж ніяк не відповідає поняттю «журналістське розслідування». Натомість саме подібних історій, які більше тягнуть на соціально спрямований сюжет у новинах, програми розслідувань пропонують найбільше. І, до речі, чим дірявий дах пенсіонера Петровича відрізняється від такого самого даху будинку багатодітної родини Петренків? Уявіть собі ці та подібні одноманітні сюжети в щоденних випусках новин - вам тоскно стане. Бо це - не новини, а наше з вами повсякдення: мокрі стелі, смітники посеред вулиць, каналізаційні люки без кришок, побиті тротуари, прорвані каналізаційні труби. Винна в цьому, на жаль, не Партія регіонів та окремі її члени. І тим більше не журналістам розслідувати, який саме ЖЕК не ремонтує певну трубу.

Далі - сам режим виходу подібних програм у ефір. Розслідування міліцією банальної крадіжки часто тягнеться не менше місяця - і не факт, що викрадені речі знайдуть. Тоді як журналісти чомусь повинні проводити повноцінне та результативне розслідування за кілька днів, аби ще мати час написати сюжет та змонтувати його для ефіру. Не кажучи вже про щоденну «Критичну точку»... Так, керівники каналів хочуть бачити проект розслідувань у горизонтальній сітці. Але це означає повне нерозуміння цими самими керівниками специфіки справжнього, дбайливого та клопіткого розслідування. Це не талант-шоу, відзняте в павільйоні або виведене в живий ефір. І не новини, які сьогодні - одні, завтра - інші.

Нарешті - обмежені можливості самих журналістів, про що обмовився Кирило Лукеренко. Говорячи про випадок, коли на Львівщині двоє патрульних ДАІ затримали водія та намагалися сфальсифікувати його непокору міліції, для чого один інспектор зірвав із себе погон, Лукеренко каже: «Вони не помітили, що все це знімалося на камеру. Після нашого матеріалу міліціонерам оголошено сувору догану. "Агенти" з цим не згодні, бо намагання фальсифікувати речовий доказ передбачає кримінальну відповідальність, або принаймні звільнення зі служби. Але в ДАІ нам відмовилися навіть назвати імена фальсифікаторів». Фактів, коли журналістів м'яко або жорстко посилають, порушуючи право на отримання інформації, або філонять із офіційним коментарем щодо певної події, тьма.

Враховуючи це, Артем Шевченко не поспішає висловлювати повний оптимізм стосовно результатів роботи своєї команди та колег. Він уточнює, що телевізійними розслідуваннями іноді вдається досягати якихось тактичних перемог для невинно звинувачених у кримінальних злочинах. «Скажімо, через оприлюднення певних кричущих фактів у кримінальній справі домогтися її скерування на додаткове слідство, - каже він. - Суд, відчуваючи, що резонанс від справи великий, доказів вини не вистачає, бо все шито білими нитками, подекуди боїться приймати неправосудне рішення - відправляє на додаткове розслідування. Невелика, але перемога, яка іноді реально допомагає героям. Але загалом я би не перебільшував впливу телерозслідувань на перебіг реальних речей. Надто ще слабке громадянське суспільство, і надто вже потужна бюрократична машина».

До двох останніх речень ваш автор цілком приєднується. І схильний вважати саме ці висновки Артема Шевченка поясненням, чому на загал телевізійні розслідування не лякають тих, проти кого спрямовані, й не допомагають жертвам.

Андрій Кокотюха, для «Детектор медіа», Тетяна Веремчук, «Детектор медіа»

Ілюстрація - multfilmi.at.ua