«Особиста справа»: без розслідувань, але з гумором

10 Листопада 2010
22871
10 Листопада 2010
12:48

«Особиста справа»: без розслідувань, але з гумором

22871
Проект журналістських розслідувань «Особиста справа» на телеканалі «1+1» – це салат із лайфових історій, шоу «Усміхніться, вас знімає прихована камера!», приколів ведучого та нечисленних елементів розслідування
«Особиста справа»: без розслідувань, але з гумором

Про прем'єрний випуск «Особистої справи» «Детектор медіа» вже писала. Наступні, як на мене, були кращими, а їх перегляд дозволяє зробити попередні висновки про проект.

 

По-перше, зрозуміло, що «Особиста справа» на момент запуску не мала сталої концепції. В деяких випусках нам показують низку не пов'язаних між собою історій, натомість інші повністю присвячено одній темі. Останній підхід мені більш імпонує, бо він, принаймні, не викликає дивного відчуття «що це було?».

 

По-друге, журналісти ніяк не можуть знайти баланс між стьобом і трагізмом. Тривожні нотки в закадровому голосі чергуються з комічними ситуаціями й веселенькою музикою.

 

По-третє, творців проекту заносить у лайфові історії, ніяк не пов'язані з розслідуваннями. То шеф-кухар столичного ресторану розповідає, як вибирати заморожену морську рибу, то раптом починається розповідь про діда, який копає собі могилу у свої дні народження.

 

По-четверте, в «Особистій справі» вдало використовують інфографіку й уміють нестандартно оживити синхрон журналіста.

 

Й останнє: з розслідуваннями, власне, ніяк не клеїться. На приховану камеру не вдається записати момент давання хабара чи хоча б вимогу чиновника принести його. Герої на камеру кажуть загальні речі, жодної конкретики - так само, як і ті, чиї обличчя приховано, а голос змінено. Та й теми особливо свіжими не назвеш: було про смітники й кладовища, варто очікувати про бомжів і проституток.

 

Так, у другому випуску програми журналісти під керівництвом Жана Новосельцева підняли не нову, скажімо прямо, тему нелегальних смітників. Репортери показують нелегальний смітник, домовляються про завезення сміття, знаходять офіс фірми, яка його створила, привозять екологічного інспектора, йдуть додому до власника. Є люди, які живуть біля смітника, бездомні, які щось там шукають. Є все, навіть шоу з прихованою камерою: знімальна група в спеціальних костюмах везе на смітник діжку з наклеєним знаком радіаційної небезпеки, й переконує сторожа, знімаючи його при цьому, за 150 гривень дозволити закопати небезпечний вантаж.

 

Я весь час чекав, коли мені скажуть, хто все це прикриває, чому міліція не помічає нелегального сміттєзвалища, хто на цьому заробляє. Але журналісти були більше зайняті креативом - розмальовуванням діжки й переодяганням. А з сюжету можна зробити висновок: варто сплатити 800 гривень штрафу, й можна організовувати нелегальне звалище.

 

Далі - також теми з метровими бородами: інститут, де лежать шкідливі відходи, та завод «Радикал», де 2004 року збирали розлиту ртуть. Герой сюжету розповідає, що йому погрожували, коли він почав розкручувати скандал зі ртуттю, але так і не зрозуміло - чи то про стару історію йдеться, чи там і зараз розлито небезпечну речовину.

 

Варто зауважити хороший сюжет про забруднення озер відходами ТЕЦ на Позняках. Але це скоріше не розслідування, а проблемний репортаж, його цілком можна було б побачити й у випуску ТСН.

 

Друга половина програми значно цікавіша: історія справді схожа на «особисту справу» журналістів. У Гідропарку ведеться незаконне будівництво, скоріш за все, елітного котеджного містечка. Журналісти - а автором сюжету є Олексій Кутєпов, для якого тема незаконного будівництва в заповідних зонах є вистражданою, - чудово розкручують тему: навіть приятелі, які швендяли кімнатою й заважали мені конспектувати програму, відволікаються від своїх справ та переключаються на екран. Є напруга. Але кінець розчаровує. Звучить фраза: «Кашу завалили високі люди», потім показують сторожа, який каже: «Хазяєва на уровнє міністерств», згадується Міністерство агропромислової політики. Чекаєш, що ось-ось вріжуть правду-матку, видадуть адреси, паролі, явки, але на цьому розслідування обривається. Чиновник із комунального підприємства «Плесо», яке відповідає за дніпровські острови в межах Києва, прогнозовано каже, що нічого не знає. Мало того, один із представників забудовника в кінці історії телефонує босам і каже приблизно таке: «Все нормально, це журналістам робити нічого». Після цього нам показують, як автор сюжету й головний негативний персонаж (юрист фірми-забудовника) тиснуть одне одному руки: нічого особистого, це тільки робота...

 

Відчуття, що тебе обманули: пообіцяли вистояне вино, а подали шмурдяк. Принаймні, можна було спробувати довідатись, кому належить фірма-забудовник, перевірити номери машини, на якій їздив юрист цієї фірми. Між іншим, у Британії час від часу арештовують журналістів, які в пошуках інформації для таблоїдів прослуховують телефони самої королеви!

 

У третьому випуску команда «Особистої справи» організовує в глухому селі виборчу кампанію кандидата на прізвище Гречка, роль якого грає професійний актор. Історію розбито на сім днів, є дід, який наприкінці кожного дня розповідає, що кажуть люди про дії команди «кандидата», в кадрі постійно щось відбувається. Соціологічний експеримент, що мав продемонструвати механізми, за допомогою яких політики маніпулюють виборами, перебивався коментарями професійних політтехнологів. Дратував надмірний драматизм закадрового голосу ведучого Олексія Душки в поєднанні з веселою музикою. Іноді картинка не відповідала тексту. Наприклад, прийшли з десяток бабусь на зустріч із «кандидатом», стоять собі мирно, чекають, а журналіст коментує: «Вони схожі на мирян в очікуванні месії».

 

Досить скоро я впіймав себе на думці, що автори не досліджують явище, а створюють штучну картинку, яка ілюструє їхні власні стереотипи. Тут і роздавання з агітаційного намету тушонки та гречки (хоча на практиці ця технологія організовується інакше), й спічрайтер, який начебто знає секрети написання промови, якій люди автоматично віритимуть (хоча насправді кандидати в регіонах рідко коли можуть дозволити собі послуги таких фахівців, а з народом мусять спілкуватися місцевою говіркою), і фото кандидата з модної столичної фотостудії. Банальний, але пафосно вимовлений висновок: «Граються вами, як ляльками!», «Потім захочуть відбити гроші»... Не обійшлося й без клоунади: плакати з Гречкою ліпили на корів, свиней, на портфелі школярів тощо.

 

Приблизно одночасно з виходом в ефір цього розслідування у Львові до дільничних комісій майже не потрапили представники опозиційної партії, у відповідь на що опозиція ввірвалась у приміщення територіальної виборчої комісії; у Сумах журналісти виявили агітаційну мережу, організовану місцевим штабом Партії регіонів за принципом мережевого маркетингу; в Маріуполі влада знімала з виборів прохідних кандидатів. На цьому інформаційному тлі «гречковий» виїзд у село виглядав як студентський прикол, не більше.

 

Останній випуск було присвячено зловживанням на кладовищах. Починався випуск класно. Глядача одразу беруть за горло. Заплакана вдова розповідає, як помер її чоловік і як вона потім спілкувалася з працівниками моргу. Олексій Душка їде в морг влаштовуватися на роботу й там йому випадкові відвідувачі пояснюють, що на такі жирні місця беруть тільки своїх. Розібравшись із моргом, журналісти прямують у лікарню. Душка під виглядом бізнесмена їде домовлятися про контакти родичів нещодавно померлих. Якась медсестра погоджується за 10% від суми контракту, все це знімає прихована камера. Вона перша ланка в «харчовому ланцюжку» медичної корупційної екосистеми. Уявляю, як її розпікає начальник - значно більший організм цього ланцюжка, який не потрапив в об'єктив камери.

 

З цього моменту програма втрачає цілісну сюжетну лінію. Але подекуди журналістам удалося розкопати цікаву інформацію. Змістовна розмова з брокером, який продає місця на Байковому цвинтарі; спроба журналістів домовитися про хабар із начальником цього кладовища під приховану камеру... Домовитись, однак, так і не вдалося, начальник навіть не натякнув на таку можливість, тож навіщо було включати цей фрагмент у програму, не зрозуміло. Не врятували ситуацію й пояснення журналіста, що хтось про щось натякнув уже за межами кабінету. «Так цей дядько все по закону зробив», - прокоментували родичі і знову відвернулися від телевізора.

 

Після цього цілком несподівано було показано лайфову історію про діда на прізвисько Верблюд, який риє по десять сантиметрів власної могили на кожен свій день народження. Історія перетекла в репортаж із підприємства, де роблять елітарні труни. Після озвучення купи непотрібних фактів автор сюжету Душка залазить в одну з таких трун. Потім - давня історія про хабарництво на кременчуцькому кладовищі, спроба про щось домовитись із місцевим цвинтарним корупціонером по телефону, яка також не увінчалась успіхом. Із Кременчука нас повертають до Києва, показують якихось начальників, які розповідають про перерозподіл «сфер впливу» на кладовищах у 2007 році. Знов жодних прізвищ, і навіть люди, які ховають обличчя, обмежуються фразою «очень громкие фамилии». З їхніх одкровень стає зрозуміло, що нові начальники створили приватні фірми, які не тільки монополізували ринок ритуальних послуг, але й дурять клієнтів: «Ціну копачі визначають за вашим зовнішнім виглядом». Кому доводилось організовувати похорон, той це й так знає, та й про те, що чиновники люблять обліплювати хлібні посади приватними фірмами, відомо навіть школярам.

 

Авжеж, така програма має право на існування, є й аудиторія, яка дивитиметься її, хапаючись за голову чи сміючись із витівок ведучого. Команда вміє вигадувати нестандартні ходи та способи подання інформації. Однак зі справжніми розслідуваннями це не має нічого спільного - побешкетували й розійшлися...

 

Насамкінець, рекомендую всім зацікавленим переглянути документальний фільм «Скажене життя» французького журналіста Кристіана Поведи про міжнародну банду «Мара-18». За тиждень такого не зробиш, однак мріяти про такий рівень варто. Ця робота була справді особистою справою журналіста.

 

Від редакції

 

Автори «Детектор медіа» періодично звертаються до теми програм журналістських розслідувань, і вже не раз відзначали, що сама технологія виробництва щотижневої програми - конвеєр - часто унеможливлює створення повноцінного розслідування, в якому автор докопується до суті події чи проблеми. Не кажучи вже про можливість тиску та загрози, що виникає, коли журналіст лізе «не в свою справу». Враження поверховості, яке залишають по собі практично всі наявні на нашому телебаченні «розслідувальні» (а насправді дедалі частіше - інфотейнментні) програми, відчуває й глядач. Змінити цю ситуацію можуть лише медіаменеджери, якщо наважаться побачити серед своїх потенційних глядачів тих, хто дедалі менше дивиться телевізор. Той, хто почне робити справжні журналістські розслідування для якісної аудиторії, неодмінно виграє; яскравим прикладом цьому є хоча б тенденції у телесеріальному виробництві.

 

 

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
22871
Коментарі
4
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
ТВшница
4916 дн. тому
"навіть приятелі, які швендяли кімнатою й заважали мені конспектувати програму" - уважаемый критик, после этой фразы ничего, что вы сказали о программе далее нельзя назвать профессиональным.
рівень
4917 дн. тому
Насамкінець, рекомендую всім зацікавленим переглянути документальний фільм «Скажене життя» французького журналіста Кристіана Поведи про міжнародну банду «Мара-18». За тиждень такого не зробиш, однак мріяти про такий рівень варто. Но, дружба с бандитами закончилась для журналиста весьма печально - 2 сентября 2008 года его нашли в своей машине с простреленной головой.
И еще....
4917 дн. тому
" Британії час від часу арештовують журналістів, які в пошуках інформації для таблоїдів прослуховують телефони самої королеви! ". У нас обычно подобные попытки заканчиваются банальным заламыванием рук, как это было с Андрушко
Солодовникова
4917 дн. тому
Не трогайте их -- они святые! Почему, когда люди делают что-то интересное, их забрасывают неуместной критикой?
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду