Після того, як реаліті-шоу «Міняю жінку» одноголосно стало фаворитом телепреси, випередивши - Бог буває, і він - за нас! - політичні ток-шоу, ваш автор уже перестав відповідати в усній та письмовій формі на запитання: «Як вам це може подобатись?» або «Для чого ти це дивишся?». Результат перевищив очікування команди проекту, а другий сезон, який стартував в ефірі «1+1» з 6 вересня, підвищив частку каналу. Отже, неполітичні, розважальні (але без кастингів талантів усіх мастей) і навіть до певної міри соціально орієнтовані телевізійні програми - це те, що більшість із нас хоче бачити по телевізору. Шоу «Міняю жінку», як колись «Танці з зірками», мало щастя вийти саме там і саме тоді, де і коли на все це чекали.

У другому сезоні «Міняю жінку» сталося те, що, в принципі, повинно було статися, - над виробниками продукту впевнено тяжіє успіх попереднього сезону і вони всіма надлюдськими силами (мій син у таких випадках застосовує незрозумілі мені бакугани) намагаються зробити не гірше, ніж було. Тобто, не зіпсувати рецепта й не міняти кухарів. Що хотіли - те мають: «Міняю жінку - 2» поки що лише не гірше за первістка.

Але й по всьому.

Хоча одну відмінність все ж таки прокладено червоною ниткою: другий сезон заявлено як міжнародний, і всі працюють над розширенням кордонів обміну жінками на один тиждень. З чотирьох побачених епізодів один родинний обмін відбувся між українцями з України і, відповідно, частковими українцями з Італії та Болгарії. Причому в родинах із Риму та Софії українська частка - жіноча. Ставку на видовище зроблено відразу, соціальні мотиви притлумлено максимально. Хоча італійська українка Алла і починає ячати про своє принизливе становище, а разом із нею та її мамою Людмилою Миколаївною в такому становищі перебуває ще маса наших співгромадянок, вертатися назад, додому, вони вперто не хочуть. Хіба за обміном, на тиждень, по контракту.

У тому, що видовище перемагає все і не дозволяє мимоволі виводити назовні ті серйозні соціальні та суспільні, передусім - комунікативні проблеми, як це було в першому сезоні, «італійська» програма демонструє дуже яскраво. З одного боку - зразково-показовий виховний екшен із непусканням у хату, влаштований тимчасовим італійським чоловіком Ірині з Дніпродзержинська за те, що та пізно прийшла з гулянки, не поставивши його до відома. З іншого боку - Алла з Італії, котра починає виховувати свого дніпродзержинця: «Ой, ну не так ви тут живете!». Третя сила постійно стогне: «Ми тут ніхто, ми тут - слуги!» - це мама Людмила Миколаївна, яку рідні онучки називають дебілкою, поводяться брутально навіть з точки зору київських «золотих діток» і готові сісти на голову навіть рідному італійському татові.

Словом, отакий, як писали колись, вінегрет із перцем. Проте страва по ходу є лише красиво приготованою та справді приперченою. Її треба подавати, а не споживати. Адже, як говорилося вже вище, сотні українок хочуть вирватися в італійське пекло з українського раю, а ті, хто дивиться цей епізод в Україні, ніколи не поставлять себе на місце героїнь. Немає ефекту впізнаваності, який був самим цимесом у першому сезоні і за який - за оце саме дзеркало нашого тутешнього життя - його і полюбили.

В Болгарії побутового екстриму практично не відбувалося, хіба болгарська українка Євгенія нарвалася у Володимирі-Волинському на порівняння з пилкою - «болгаркою», яка довго і дражливо дзижчить, коли її вмикаєш. Загалом же логічно було запустити автентичну італійку, скажімо, в Шепетівку, справжню болгарку - в Хоружівку, а волинянку без знання мов - у французьку родину. Отоді сиквел показав би щось більше, крім якісного видовища і спецефектів у вигляді рахунку 2 800 грн. без чайових у київському ресторані, де пацан запивав устриць шампанським. Але, за законами жанру, сиквел повинен бути сиквелом: все те саме, тільки яскравіша картинка і більший бюджет.

Натомість два інших епізоди, географія яких обмежується Україною, грішать, як на мене, певною однобокістю у вирішенні проблем кастингу дружин на обмін. Прем'єра (6 вересня), як на мій смак, удалася найкраще: в Ялті черкащанка Алла, яка звикла строїти всіх довкола себе вдома, потрапила на кримчан, котрі строїтися рядами абсолютно не бажають. Проте її колега Саша в Черкасах мала повний релакс і ні про що не думала. Чесно кажучи, епізоди з життєрадісною Сашею, в якої завжди все окей, виглядали нудно і якось неформатно для тону, заданого проектом у першій частині, на фоні курсу молодого солдата Джейн, влаштованого Аллі в Ялті запійним офіціантом та його родичами. Труднощі першої родини не було врівноважено аналогічними складнощами другої - проте, знову ж таки, на користь загального видовища.

Тоді як епізод №3 (13 вересня) зовсім не задався. Нам показали дві благополучні самодостатні родини - податківця з Верховини та київського власника мережі магазинів - які на фіг одна одній не потрібні, нічого одна від одної не могли б узяти, а дивись ти - хепі-енд, тиждень жили нарізно без сварок, а нині дружать родинами по скайпу. Здається, Василину з Верховини здивувала не сума ресторанного рахунку, а та обставина, що ресторанні рахунки взагалі бувають і їх треба сплачувати, лишаючи чайові: податківці, та ще й начальство, ніколи ні за що не платять, хіба за здобуття освіти - потім платять їм. А київським мільйонерам по барабану, може собі жінка податківця купити річ у магазині або чи дозволяє вона собі ходити в спа-салон. Василина та Ірина, здається, просто відтягнулися - а ми побачили зовсім не повчальне видовище, яке не псував капризний хлопчик.

Зате є одна загальна позитивна риса для абсолютно всіх епізодів «Міняю жінку» - повна відсутність мовних проблем та мовного бар'єру. Кияни, волиняки, гуцули, поліщуки, галичани, слобожани, де б вони не були, давно вирішили між собою таке болюче товаришам на кшталт Табачника мовне питання в Україні та за її межами. А саме - не зникає, не принижується та не притлумлюється жодна з мов, якими володіють та спілкуються українці. А часом на державну навіть переходять із міркувань коректності та елементарної поваги до співбесідника. Це я до того, що відсутність мовних бар'єрів слід би розглядати на прикладі цього проекту.

Підсумовуючи сказане, зовсім не хочу шукати недоліків. Навпаки, помічені мною зміни - не вади, а саме зміни. Не на краще, але й не на гірше - отак. Із нетерпінням чекатиму далі понеділкового вечора.