Журналістика — професія безстрокова. Так сміливо завершує свою книгу Тетяна Вергелес, львівська журналістка, заступниця головного редактора інформаційної агенції ZIK. «Моя грішна журналістика» побачила світ улітку, але презентували її на Форумі видавців у середині вересня. У книзі — історії про журналістів, портрети тих, хто вирішував долю країни у 90-х, безліч особистих історій про Львів і його сприйняття, про розвінчання стереотипів і про професію, яка розкриває перед тим, хто її обрав, цілий світ.

Тетяна Вергелес не раз чула від колег і друзів щось на кшталт: «та напиши вже нарешті книгу!». Й написала. Сконструювавши при цьому свою розповідь на зразок багатоповерхового будинку. В ній і про Львів та його корінних мешканців, і про роботу в газеті «Високий замок», і про безліч інтерв'ю зі знаковими людьми — наприклад, Ліною Костенко... А головне — жива журналістика. Досвід, який не має вигляду сухої інструкції для молодого покоління. Особисті історії, які будуть корисні старшим — тим, хто пам'ятає, як ставала на ноги держава, а з нею й журналістика, в 90-х. І молодшим, які можуть багато дізнатися про імена, чуті в дитинстві, й про ті, яких не чули ніколи.

До «Моєї грішної журналістики» ввійшли кілька цікавих інтерв'ю, переважно з початку 2000-х, із вагомими на той час політичними діячами. Наприклад, у Юлії Тимошенко авторка питає про стосунки з чоловіком та строгий стиль одягу, а Юлія Володимирівна відповідає на запитання геть незвично. «Може, це прозвучить занадто емоційно, але я відчуваю любов до людей, до їхніх дітей, навіть до їхніх домашніх улюбленців», - відповіла Тимошенко авторці на запитання про сенс поняття «люблю». Тетяна Вергелес аналізує свою поведінку в інтерв'ю — як вона була зачарована Юлею (що не є припустимим для журналіста) і як потім, сівши розшифровувати матеріал, зрозуміла, що в кожній відповіді політика — суцільний пафос. Тоді матеріал було розкритиковано редактором за надмірну прихильність до Тимошенко; за іронією долі, згодом цей редактор — Степан Курпіль — став народним депутатом від «Батьківщини», а «Високий Замок» — протимошенківським.

Окремим есеєм у книзі йде історія про Тараса Чорновола, знайомство з ним та еволюцію образу від «спочатку він здавався мені ніяким» до поваги й розуміння. Розповідає Тетяна Вергелес також про свій досвід спілкування з Іваном Плющем. Спогади й інтерв'ю допомагають простежити витоки теперішніх і колишніх героїв української політики, зрозуміти, що вони не взялися нізвідки, й краще розібратись у теперішніх негараздах.

Про журналістську місію, про те, що журналіст повинен передовсім правдиво інформувати людей, і про його громадянську позицію Тетяна Вергелес пише в контексті Майдану. За її словами, тоді журналісти іноді ставали поширювачами неправди й пропаганди. Майдан і став поштовхом для написання «Моєї грішної журналістики» — самоаналізу і сповіді водночас. Авторка жартує: «Журналіст залишається журналістом доти, доки не впаде в маразм, доки його не перестає цікавити життя».

На окремому «поверсі» багатоповерхової книги Тетяни Вергелес — відчуття та сприйняття Львова. Місто в різних іпостасях — як живий організм, як хранитель пам'яті й атмосфери. Водночас авторка критикує «вузьколобість» і провінційність деяких своїх земляків, згадує історії з дитинства й відзначає, як змінилося місто за роки. Львів у книзі — то повноцінний герой, то тло, на якому кипить журналістська робота.

«Моя грішна журналістика» могла би сміливо претендувати на статус посібника для студентів. У ній не розмиті журналістикознавчі концепції, не теоретизування, а жива журналістська практика: як виживати, бути дотепним і начитаним, як не боятися запитувати й отримувати достойні відповіді. У багатьох молодих людей після прочитання цієї книги зникне й романтичне сприйняття журналістської професії, й бажання вступати на журфак. Інших, натомість, вона ще більше мотивує.

Цікавий хід: кожна історія книги розпочинається постом у фейсбуку, що слугує своєрідним епіграфом і вводить читача в контекст. «Я обрала імпресіоністичний підхід — ішла за певним спогадом, асоціацією, враженням, а не за хронологією. Спочатку присвятила книгу фейсбучному другу, бо зрозуміла, що люди на фейсбуку знають мене більше за тих, із ким я вітаюся щодня на вулиці. Отже, я писала, орієнтуючись на узагальнений образ френда», — розповідає Тетяна Вергелес. Цей підхід допомагає фотографічно уявити кожну історію та скласти пазл із окремих шматочків. А «Моя грішна журналістика», вчасно потрапивши до рук майбутнього журналіста, може допомогти зрости й переступити через відсталість, провінційність і відірваність від життя, що характеризує наші ЗМІ.