Джазова фотографія – найдавніший та найпотужніший інструмент просування музики, до якої тяжіє невелика порівняно з бритпопом аудиторія. З культурним розвитком людства  рівень техніки зростав, а самі фотографи ставали сміливішими щодо знарядь праці, експериментів і дистанцій. 

На даному витку еволюції, здавалося б, меж для ідей та імпровізацій не існує. Однак первісні інстинкти нікуди не поділися: як і свідки народження новоорлеанських ритмів на початку ХІХ сторіччя, ми досі реагуємо, здебільшого, на емоційні сигнали саксофона чи, скажімо, збиваємося докупи під трансові «погрози» ударних. Так само люди не змінилися і щодо фотографії. Досить глянути та добірку фіналістів одного з основних українських фотоконкурсів Jazz in Kiev, і ми зауважимо кілька портретів невтримних у своєму натхненні музикантів – ніби автором виступає одна людина.

«І в Польщі, й всюди редакторів цікавить джазова фотографія, яка би передавала всю суть події – від настрою публіки до кількості музикантів на сцені», – без зайвого оптимізму оповідає фотограф і письменник Хенрик Малеса із Польщі. Його ноу-хау – робити два репортажі з концерту – для журналу і для себе. Цей чоловік веде подвійне життя: у редакціях його знають як спеціального кореспондента, а в Польській асоціації арт-фотографії й правлінні фонду «Центр фотографії» – як художника, якого цікавить тема «людина і її середовище».

Його колега Аркадій Мітнік разом зі своїми неординарними світлинами з України переїхав до Нідерландів. Однак ситуація щодо джазової фотографії в тамтешніх ЗМІ теж не буржуйська: «Найчастіше редактори мені кажуть: "Менше сюру, будь ласка"».

Український фотограф Олександр Зубко розповідає, що для нього опублікувати фото з джазового концерту у пресі чи на сайті не питання. «Питання в тому, чи існує у фотографії тема, за ведення якої автори отримують ще менші гонорари», - каже він. Аби займатися улюбленою справою, після 14 років роботи у ділових ЗМІ Олександр Зубко залишив штатну посаду. Натомість заснував власний сайт для поціновувачів вина.

За словами піар-менеджера продюсерського центру Jazz in Kiev Юрія Руднєва, в Україні чимало фотографів, які цікавляться джазовою темою. В Києві таких професіоналів і любителів, щонайменше, кілька десятків. А от постійних джазових фотокорів лише кількаро.

«Джазових журналістів набагато менше – Віктор Віннер, який раніше писав для порталу UA Jazz, який зараз не функціонує, Вячек Кшиштофович-молодший, який пише для музичного додатку “Українського тижня” – “Контрапункту”, Анна Вовк, Ольга Кизлова, яка пише для “Дзеркала тижня. Україна”, Олександр Юдін, який друкується в “Українській правді. Життя”», – каже Юрій Руднєв.

З Олександром Зубком та його колегами автор познайомилася на Alfa Jazz Fest 2013 у Львові. Творчим куратором фестивалю є відомий журналіст Олексій Коган.

«Цього року увага з боку фотокорів до Alfa Jazz Fest була такою, що ми змушені були багатьом відмовити. Але що вдієш – місце для роботи не гумове», – каже Юрій Руднєв. Його ж колега з прес-служби Alfa Jazz Fest 2014 Юліанна Гуменецька додає, що завдяки географічному розташуванню та рівню учасників фестивалю до Львова охоче їдуть фотографи з Європи. Чому вони тут щороку, «Детектор медіа» розпитала в самих джазменів.

 

 

 

 

Фото Олега Маковського

– Я є фрілансером. І я майже штатний фотограф Jazz in Kiev. Статус «майже» дає мені можливість обирати для себе події й прогулювати окремі концерти – на відміну, наприклад, від піар-директора Jazz in Kiev, який зобов’язаний бути на всіх :)

– Взагалі, є «Контрапункт», де публікації про джаз виходять більш-менш системно, є журнал «Джаз», культурні рубрики в пресі. Але саме там я давно не публікуюся. Натомість постійно віддаю роботи до вітчизняних інформаційних агентств. 

До речі, все цікавішими для читача стають блогери з великою власною аудиторією. Наприклад, з Jazz in Kiev співпрацює Дмитро Тюляков на прізвисько Туйон, який представляє UA Jazz. Так от, його блог – це постійна стрічка про джаз. 

– А хто його знає – може, мої роботи фотоагенції й продавали за кордон. Наприклад, в «Укрінформу» джаз колись купували фіни. 

– Я навіть не знаю, за які роботи можна ще менший гонорар отримати. Почнімо з того, що видання, які пишуть про культуру на рівні, ніколи не мають грошей. Розплачуються вони з фотографами хіба запрошеннями на концерт. І це чудова можливість відвідувати такі заходи, яких в Україні, на щастя, багато. Стільки, що я навіть можу обирати найцікавіші для себе. 

– Гарна картинка, її відповідність матеріалу та смакам того, хто обирає. 

– Зустрічав одиниці таких фотографів, і вкрай рідко – фотокорів із іноземних агенцій. Це не продається, вони йдуть на концерт тільки якщо їм дуже подобається подія. 

Мені, наприклад, українські музиканти подобалися часто більше, ніж іноземні зірки. Може тому, що я їх розумію краще. Пам’ятаю, перед першим концертом Маркуса Міллера в переповненому Жовтневому палаці дали виступ проекту Ігоря Закуса з програмою українських коломийок. Так от, мегазірка бас-гітари вразив мене не так. Точніше, я мало не заснув. Найбільше сподобалася перша частина, де грали наші музиканти. В нас дуже багато цікавих джазових виконавців – більше, ніж фотографів, які постійно займаються цією темою. 

– На всіх цих конкурсах ця трійка жодного разу не потрапила в призери. Ми були вже в «трійках» найкращих. Перші два роки Ігор Снісаренко потрапляв у фінал, на третій рік у фінал потрапив я, у 2013-му я знову опинився у фіналі. Зараз я, як співорганізатор цього конкурсу, переформатував призові місяця: замість першого, другого й третього місць визначається переможець за результатами окремих голосувань музикантів, фотографів та музичних організаторів із журналістами. Тож тепер фінал ширший. Але й тут я не став призером, оскільки в категорії «Найкращий знімок за версією музикантів» поділив місце з Деннісом Аду.

І це наштовхує на думку про справді об’єктивний конкурс. Бо всі ми в Jazz in Kiev друзі, просунути когось свого у призери нам нібито нескладно. Однак ми цього не робимо. 

Здебільшого в цьому конкурсі перемагають любителі. Аматори виходять у переможці в рівних пропорціях із професіоналами – навпіл. Може тому, що для нашої трійки джаз – це вже серйозна робота? А для вдалого фото досвід часом не найголовніше. От Олексій Карпович зі Львова, приміром, геть не дружить із технікою, але дуже оригінально знімає. 

– Ненадовго… Про джаз завжди хтось щось писав, хтось щось знімав, і цього ніколи не було багато.

У джазовій журналістиці нічого не змінюється. Якщо є 13 років один і той самий ведучий, то він так і лишається. Якщо є три фотографи, які системно знімають джаз, їх ніхто не змінює. І це дуже дивно. Я коли починав, думав, що в мене з’являться конкуренти – немає нікого. Радий, що у Львові, Харкові та Одесі є хлопці, які системно знімають джаз.

 

 

 

 

 

 

– Думаю, тут немає нічого специфічного. Закони всюди однакові – що музику знімати, що прес-конференцію, що портрет студійний. Критерії всюди аналогічні: завжди має бути вибудуваний кадр, й решта чинників за підручниками. Теорія однакова для всього, а практика в кожного індивідуальна. 

Звісно, треба розуміти й музику, й хто за ким вступає, коли закінчується «квадрат», коли в кого завершується партія, коли хто пересяде... Загалом, зйомки джазового концерту найближчі до репортажу.

– Я вже не знаю, чим мене можна здивувати. 10 із 14 років роботи у діловій пресі я працював фотографом. Довелося знімати всіх майже Президентів України, більшість прем’єрі-міністрів. А до них же просто страшно наближатися! Я і Медвєдєва знімав, і мільярдерів, поправляючи їм краватки. 

– Неважко було навіть знайти шпарину в натовпі, та ще й з потрібного боку. Багато речей виявляються простішими, ніж здаються. Рідше – складнішими.

 

 

– У кріслі на сцені він сидів майже нерухомо. По-друге, виступав, втупившись у ноти. Це головна біда академічних музикантів: вони страшенно зайняті цими нотами. Виняток становлять хіба піаністи – час від часу вони закочують очі та закидають голови. 

 

 

 

 

Знімати виступ Ела ді Меоли було нелегко – тут не було динаміки, емоцій навіть для знімка, якого вимагає фоторедактор-початківець. Найвдаліші світлини були у другій частині програми – коли музикант уже відволікався (в тому числі, висловлював захоплення львівськими комарами. – ТК), виконував щось із незапланованого.

 

– Я погано ставлюся до поставлених шоу. А от будь-який прояв спонтанності цікавий, бо це частина обробки психікою отриманої інформації. Найпростіше його обробляти рухом, тому це найбільше вражає. 

 

 

– Джаз – це музика людей із межовою організацією психіки, між неврозом та психозом. Оскільки це музика свободи, то в музикантів проблеми з кордонами весь час, тому вони так люблять експериментувати з тактами, гармоніями, ритмами. Адже в них ці кордони плавають. Я дотримуюся рекомендації Станіслава Садальського: «Артиста лучше любить на расстоянии». Мене більше цікавить їхня робота на сцені. Хоча в мене є кілька друзів і серед музикантів. Ох, але і доросла дружба не така, як її малюють у дитинстві чи навіть юності.

– Можливо, такі знання корисні для постановочної зйомки. У своїй репортерській роботі, як правило, обходжуся першими враженнями.

– Погано ставлюся й сам клацаю. Мене роздирають протиріччя як засіб існування – як у Енгельса. Щоправда, в мене вже нова камера, яка має тихий затвор. Дуже тихий затвор. Дякувати Canon, навіть його напівпрофесійні нові моделі мають тихий режим, у них вийшли дві моделі камери, в яких затвора майже не чути. 

Моє завдання як джазового кореспондента – донести цю подію назовні. В ідеалі, щоби люди зацікавилися джазом і пошкодували, що не прийшли. 

Аби щоби зробити гарну картинку, треба мати умови й багато часу. А таке буває рідко. Коли ми працюємо в залі, ми так чи інакше комусь заважаємо – вже своєю присутністю поблизу сцени, навіть якщо нічого не робимо. Люди в залі отримали гроші й хочуть отримати задоволення. 

Але з іншого боку, є така соціальна складова, як пропагування джазу. І тут треба шукати компромісів. Дуже неприємно, коли в паузах, неголосних переходах чи тиші клацають затвори. Але дуже часто цікавий стан музиканта саме в ці моменти. І втримуватися дуже важко. І ще часто, обираючи хорошу точку, треба піднятися – і таким чином перекрити кисень оператору чи заступити сцену перед глядачем. 

Корективи вносять і організатори. Приміром, на Вінницькому фестивалі майже немає обмеження на зйомки. Тому там можна свою появу «рознести» в часі, не поспішати зі зйомкою. 

 

 

 

На Alfa Jazz Fest обмежень щодо зйомок на денній сцені зовсім немає. Щодо вечірньої програми на головній сцені, організатори зазвичай оголошують, у якій частині концерту можна знімати. 

Найцікавіше, коли, як робить Jazz in Kyiv, визначають трьох-чотирьох найцікавіших фотографів, які знімають весь час. В такій ситуації й мені ніхто не заважає, і я нікому не заважаю – тим більше, що я знаю, де в якій точці знімаю. 

Щодо всього іншого, нерідко джазові фотографи домовляються, розподіляючи між собою час. На щастя, це люди, з якими можна домовитися.

– В мене такого не траплялося. Хіба Наталя Лєбєдєва одного разу попросила не підлазити так близько й не знімати в тихі моменти. І йшлося про невеликий концерт у київському «Майстер-класі». 

З досвіду інших фотографів, дуже часто зважає спалах. Особливо якщо йдеться про якийсь клуб, де освітлення не передбачено взагалі. Ми знаємо, що спалахи збивають музикантів. Але до редакції треба принести картинку.

– Добре, що ці правила є. Це краще, ніж заходи, на яких знімати заборонено взагалі. Крім того, чув, що деякі організатори вимагають за можливість акредитуватися на концерт віддавати їм або всю зйомку, або значну її частину. 

Цього року була окрема угода з менеджментом Еліані Еліаш (бразильська джазова співачка, піаністка, композиторка, брала участь у цьогорічному Alfa Jazz Fest. – ТК). Фотографії можна було публікувати лише після узгодження з ними. Загальні плани вони схвалили, а от крупняки піддали ретуші. Для журналу то не дуже страшно, але для репортажу неприпустимо. Довелося в агенції давати «вид здаля». Виходить, я дарма готувався: діставав та віз великий об’єктив. Ну, вона зірка й жінка, вона уявляє себе іншою. Повторюся: так краще, ніж би ми зовсім нічого не знімали.

Найчастіше організатори виходять із вимог артистів і людей, які сидять у першому ряду. 

 

– Зміни найкращі. Навіть напівпрофесійна техніка має дуже високу якість. 

Я би не займався зараз фотографією, якби вона не була цифровою. За останні 10 років прогрес такий, якого не було за всю історію фотографії. Окрім зручності, все краще й краще вдосконалюється, наприклад, опція автофокусу. Мені довелося знімати ще камерами, в яких це треба було робити вручну. І на сьогодні виробниками фототехніки значно посилено чутливість світлоприймача: 4000 ISO – це реальність. Для концертів, коли світла може катастрофічно не вистачати, це часто єдиний порятунок. Бо «блимання» ніколи не вітається. 

– Будь-яка дзеркалка непогано пише звук, а комп’ютерна техніка все більше пристосована до обробки таких записів. Відео в Full HD сьогодні може зробити кожен. Інша справа, що я, наприклад, знаю небагато журналістів, які би й писали тексти, і знімали однаково вдало. Василь Пєсков та Юрій Рост гарно і фотографували, й писали. Ідеальний мультимедійний журналіст має опанувати кілька спеціальностей, витративши на кожну хоча би кілька років.

Найбільша складність при підготовці таких відеозаписів – звук. Найкраще його писати із пульту звукорежисера. Якщо ж користуватися мікрофоном камери, може вийти що завгодно. Аудіо цікаве якістю музики, а джазова музика потребує високих стандартів: дуже часто бувають нарікання на звук навіть у залі. 

І ще – в самому інтернет-просторі не з’явилося вдалого формату для публікації таких записів. Бо сайти дублюють або телеканали, або друковані ЗМІ. В одній фотографії може бути зафіксовано всю подію. Щодо відеозапису – я не певен. 

В мене на фейсбуку та на ютьюбі є вже кілька відеозаписів. Половина – це зустрічі з фотографами, половина – музика. Роблю їх просто для історії. 

А щоби інтернет-сайт цікавило відео з джазового концерту – такого не чув. Виняток становлять такі портали, як Jazz in Kiev, де всі концерти є в запису. Так само музичний портал RockYou, з яким я співпрацюю, намагається супроводжувати публікації відео й вітають такі матеріали.

Щодо зиску, я не знаю, хто купуватиме джазове відео взагалі. Бо й фотографію таку не дуже купують. 

Серед фотографів давно ходить припущення, що музиканти й виконавці зацікавлені в публікації їхнього відео в інтернеті. Бо для них це реклама, тизер, який спонукає слухача придбати квиток на їхній концерт. Наприклад, Вінницький джазовий фестиваль обов’язково записується на відео. Також виступи артистів транслює телебачення. Досить багато джазових концертів фрагментами чи цілком бувають на каналі «Культура». 

 

 

 

 

Аркадий Митник: Мы познакомились на Гаагском джазовом фестивале, который, к сожалению, умер. Приглядывались к друг другу, но еще не разговаривали. Вместе оказались на саундчеке – музыканты задерживались, и мы снимали происходящее на сцене. Я снимал больше, Хенрык меньше. 

Ну, Хенрык – мужчина солидный, это во Львове он в футболке ходит. А я в Гааге был в джинсах, как шантрапа. Наверное, поэтому ко мне подошёл голландец такой важный, менеджер сцены, и заявил: «Снимать нельзя». Я говорю: «Почему? Я аккредитован». Он в ответ: «Я вам сказал – снимать нельзя. Вы откуда вообще?» – и берёт у меня бейдж. Я тут же объяснил, что представляю Индийскую джазовую ассоциацию. Он на меня странно посмотрел и ушёл.

 

 

 

Хенрык, узнав, в чём дело, возмутился: «Как это?». Достал свой Canon и начал прямо расстреливать этого менеджера сцены. Тот поворачивается, а Хенрык – солидный мужчина, как я сказал – продолжает в него целиться. Тот возвращается и повторяет: «Я же сказал, снимать нельзя. А вы откуда?» – и смотрит на бейдж Хенрыка. А тот говорит «А я из Китайской джазовой ассоциации». Менеджер совершенно потерялся, посмотрел на нас и ушёл.

 

 

 

 

 

Аркадий Митник: Как сказал один из джазових музыкантов: «Ребята, вы, когда слушаете нашу музыку, не стройте сложных конструкций, это наш язык, и мы просто так говорим». Я занимаюсь не только фото, но и пишу. Для меня это способ самовыражения. Поэтому назови это художественным. Если я делаю репортаж, всё равно делаю его о себе. Я снимаю музыкантов, в которых вижу что-то своё, и поэтому они мне интересны. То же самое и зрители – в последнее время я делаю больше фото зала.

А как это назвать и какой стикер наклеить, я просто не знаю. 

Аркадий Митник: Кроме русского, знаю ещё украинский, английский, иврит и немного голландский. Но писать о джазе могу только на русском, иначе надо прилагать очень большие усилия. Сотрудничаю с несколькими СМИ. А фотографии чаще всего музыканты публикуют где-то в интернете. 

Аркадий Митник: И Jazz In Kiev, и Alfa Jazz Fest очень пропагандируют Украину. У музыкантов, задействованных на фестивалях, прекрасные впечатления об этой стране. Вот Хенрык – один из организаторов польского джазового фестиваля. Так и в Польше, и в других странах мои коллеги-фотографы приветствовали меня фразой: «Ты откуда-откуда? Из Киева? Jazz in Kiev? А музыканты ваши где?». Кроме пары бэндов, некого называть, многие уехали.

 

 

 

Хенрык Малеса: Я рад снимать джаз на фестивале в Украине. Вот у вас все знают, что есть Польша, что есть польский джаз. А я на протяжении длительного времени и не подозревал, что в Украине есть джаз. Однажды зашёл в ваш музыкальный магазин, долго искал диски с украинскими исполнителями. Наконец подошёл спросить девушку-продавщицу. Она крепко задумалась и ответила: «А в Украине джаза нет!».

Хенрык Малеса: Нет, это было в большом магазине крупного города. Возможно, поэтому я не знал ни одного джазового музыканта. С первым украинским саксофонистом познакомился в Кракове на Академджазе. 

Аркадий Митник: Главное различие между Западом и Востоком – там работают профессионалы. Они знают заранее, на каких инструментах кто из музыкантов будет играть и где кто будут стоять. Подошли, отстреляли свои пять минут, потому что им нужно бежать дальше. 80 процентов в Европе таких и 20 – таких сумасшедших, как я. 

В Украине ровно наоборот. Здесь джаз приходят снимать те, кто его очень любит. И мы все уважаем друг друга, работаем вместе. Мне сюда приятно приезжать еще и потому, что я чувствую локоть, понимание коллег и друзей, которые это любят точно также, как и я. В этом принципиальная разница. 

Еще одна особенность – зеркальные фотоаппараты, издающие много шума. Фотографы суетятся, а люди, которые покупают билеты, наше «движение» ненавидят. Мы всё это понимаем. На Западе толерантность к фотографам намного ниже: «Я заплатил свои 40 евро, я пришёл на концерт, пшёл вон». И они к съёмкам очень агрессивно относятся. У меня доходило несколько раз до драк на Западе, хотя я был аккредитован, и у меня был и пропуск, и всё было. 

В Украине зрители намного более толерантны. И когда я со своим рюкзаком пропихиваюсь в каком-нибудь клубе на джем сейшн, меня всегда пропустят. А на Западе возмутятся: «Мы заплатили деньги». 

Хенрык Малеса: Разница в том, что на Востоке аккредитованный фотограф – это важная персона. На Западе это рабочий. 

Как журналист-спецкорр, могу сказать, что в Польше в тренде такая же фотография, как и в мире – редакторы любят, чтобы в одном снимке было всё – и музыканты, и суть события. Поэтому одну фотографию я всегда снимаю для редактора – как журналист. Вторую же делаю для себя. 

– Не думаю, что здесь есть что-то сложное, если ты делаешь хорошие фотографии. Технологии идут вперёд. Сегодня невозможно представить, что человек произносит фразу: «Нет возможности сфотографировать». Сегодня у каждого есть мобильный телефон с камерой. 

Сейчас джазовые концерты снимает много фрилансеров. Но некоторые события можно фотографировать только если есть аккредитация, это такой эксклюзив. В этом случае фрилансерам намного сложнее. На некоторые фестивалях фотографам, у которых нет аккредитации, вход с камерой запрещён.

Аркадий Митник: Я думаю, вопрос, ещё и в том, каковы критерии оценки, и что значит для фотографов добиться успеха. Хотя в каком смысле – финансовом? Популярности? Известности?

Аркадий Митник: Здесь не обойтись без настойчивости, любви к искусству, джазу. И ещё ты должен долбить в направлении networking, как говорят на Западе, – обзаводиться связями, контактами с организаторами. Потому что если тебя никто не знает и ты никого не знаешь, получить аккредитацию довольно сложно. Как правило, организаторы аккредитовывают только известных профессиональных фотографов. 

Хорошие контакты в профессиональной среде – отличный способ стать известным. 

Конечно, я намеренно забыл сказать о таланте. Но талант – это штука такая… Кому-то дано, у кого-то он наработан. У кого-то его нет и близко, но сегодняшними техническими средствами это можно компенсировать. 

Хенрык Малеса: Я бы ещё одну фишку добавил. Тот, кто делает снимки на тему джаза, должен сам быть в душе джазменом – понимать музыкантов с одного взгляда и очень любить эту музыку. И чувствовать, как джазмен. 

Аркадий Митник: Но это не обязательно принесёт известность! Известность могут принести и более прагматичные вещи!

А в остальном я, конечно, согласен. Ведь понятие «джазмен» относится не только к музыкантам. Вот я, к примеру, не владею никаким инструментом, кроме фотокамеры. Но я себя считаю джазменом по духу, по настроению…

Хенрык Малеса: Очень часто случается: музыканты, у которых очень дорогая техника высокого класса, начинают играть джаз. И ничего у них не получается. Потому что джаз состоит из души. Точно так же и в фотографии – есть люди, которые делают безукоризненные технические снимки. Лишь в фотографиях, которые они приносят с концерта, нет музыки, нет духа джаза.

Аркадий Митник: И вот это, наверное, один из ответов на твой вопрос: «Что нужно редактору?». Даже серьёзные, неглянцевые издания, в основном, предпочитают красивую картинку. Редко какое СМИ оценит серьёзную работу. Чаще замечают: «В твоих фотографиях слишком много сюрра», а об отзывах о концерте говорят: «Нам не нужны твои наблюдения, нам нужна информация о событии».

Аркадий Митник: Очень хорошо. Ребятам, с точки зрения искусства и джаза в душе, стесняться нечего. У вас очень хорошая команда профессиональных джазовых фотографов.

Когда после 18-летнего отсутствия я впервые приехал в Украину несколько лет назад, Алексей Коган мне сказал: «Мы немножко боялись, а примут ли тебя наши. У нас команда слаженная, все друг друга знают. А тут приезжает какой-то непонятный иностранец». 

А приняли меня очень хорошо. После западных стандартов работы меня вот что поразило: у кого- то закончилась батерея – все побежали за батареей. Кто-то потерял объектив, тут же всей командой начинают его искать. Такое есть разве что в Польше, которая между Украиной и Западом. Но и там можно найти пару фотографов, с которыми неприятно общаться. На Западе каждый фотограф в своей нише. Ты поговоришь, но спросят у тебя разве что о размере гонорара, технике.

Хенрик Малеса: Alfa Jazz Fest – всё-таки крупный международный фестиваль, на который музыканты приехали целенаправленно и готовы отдаваться концерту полностью. У нас тоже есть такие музыкальные события. Но выступление на фестивале, о котором вы говорите, - одно из событий дня, график музыкантов тщательно расписан. Так что они отыграли и спешат в другое место.

Аркадий Митник: В Украине на Alfa Jazz Fest и Jazz in Kiev, музыкантов и принимают по-другому. В Европе всё холодно и стандартно. Поэтому зачастую бэнды так привыкли – «отработали и поехали». 

Хенрык Малеса: Я думаю, джазовая фотография как началась, так до сегодняшнего дня она не изменилась. Техника поменялась, фестивали поменялись. А фотография всё та же же, единственный критерий – она должна показывать музыку.

Аркадий Митник: А я с тобой не соглашусь, извини. Мне кажется, что эта массовая фотография, которая появилась из-за доступной автоматизированной техники и развития соцсетей, влияет на профессию. Появилась целая армия фотографов, которые всё упрощают в кадре. Снимают по принципу ломографии – авось что-то выйдет. И на этой фишке паразитируют многие, выдавая случайные «кривые фото» за оригинальные композиции.

Хенрык Малеса: Я думаю, нет. Мне случалось видеть работы, где авторы экспериментировали с резкостью, акцентировали на движениях музыкантов. Главное, самому понимать, что ты хочешь выразить.

В этой связи мне вспоминается комичный случай из жизни моего друга-фотографа. Однажды он пришёл совсем расстроенный: «Снимал джазовый концерт по контракту. Отсмотрел работы и понимаю – что-то случилось с объективом, ни одного чёткого снимка. Что же делать? Надо найти этих музыкантов и всё отснять заново». А второй друг говорит: «Не волнуйся. Бери эти снимки и говори, что это – арт-фотография».

Хенрык Малеса: Я бы сравнил его с гитарными струнами. Я думаю, что у меня есть удачный снимок Эла – струны, немножко гитары, его лицо и руки. Вот и всё, что нужно, он великий музыкант.

Аркадий Митник: Ты спрашиваешь о фотографии, музыке или о нём? Когда ты сидишь перед человеком, произведения которого слушаешь 386 лет, как музыкант он уже неинтересен. Пожалуй, только как личность. 

Я был на мастерклассе Эла ди Меолы. И для меня мастеркласс был важнее, чем сам концерт. Потому что там я видел настоящего Меолу, который говорил о своём детстве. 

А что касается музыка, я не понял, почему Меола играл The Beatles. Он уже многих переиграл. Но The Beatles – зачем?