Дозволю собі, погодившись із основним змістом, не погодитися як з назвою, так і з висновком статті Андрія Кокотюхи «Бойкот - лише перший крок до свого кіно для своїх». Чому? Для цього потрібен невеликий історико-політичний екскурс.

Проте спершу про сьогодення.

Це вже банальщина - зайвий раз нагадувати, що 9 Травня - осібне радянське і пострадянське свято, яке не поєднує, а роз'єднує українців з абсолютною більшістю інших народів, що воювали з нацизмом та фашизмом. Так само банальщиною є нагадування, що у Європі День перемоги над нацизмом і миру відзначають 8 травня, а 9 травня - це День Європи. І про ухвалену десятиліття тому резолюцію Генеральної асамблеї ООН, яка рекомендує відзначати 8 і 9 травня як Дні Пам'яті і Примирення, - теж банальщина.

Але тільки-но вмикаєш телевізор - будь-який канал! - 7, 8 чи 9 травня - і розумієш, що навіть зараз, коли в Україні постала начебто позбавлена радянських комплексів влада, ефірний простір залишається радянським. Чи, якщо комусь це більше до вподоби, неорадянсько-малоросійським. Тому що зняті за роки путінізму російські теле- і кінофільми, які заполоняють наші телеекрани, у своїй більшості куди більш ідейно густопсові, ніж найкращі воєнні стрічки часів хрущовської «відлиги» і горбачовської перебудови. Але ці стрічки зазвичай не показують 9 травня, а даремно. Скажімо, цього року завдяки інтернету я відкрив для себе прийнятний для українського глядача демократичних переконань - і за ідейним рядом, і за акторською грою, і за сюжетом - знятий на Свердловській кіностудії у 1989 році фільм «Перед світанком» (режисер Ярополк Лапшин, в одній із головних ролей - молодий Євгеній Миронов). Утім, переконаний: назва «Перед світанком» в обізнаної аудиторії асоціюється з американською стрічкою Ричарда Лінклейтера...

І тут знову наражаєшся на банальщину: ну, добре, два десятки справді гарних радянських і російських кінофільмів минулих часів плюс зарубіжні стрічки плюс «Хайтарма» і «ТойЩоПройшовКрізьВогонь» плюс документально-публіцистичні фільми українського виробництва зможуть так-сяк заповнити телеефір наступного 9 травня - але ж, по-перше, російські продакшн-студії ювілейного року завалять телепростір свіжоспеченими воєнними стрічками, витриманими в дусі ідеології «русского мира», і вони так чи інакше прийдуть до масового українського глядача, по-друге, треба ж чимось заповнювати ефір «чоловічих» телеканалів, і не лише їх, упродовж року. Тож справді - бойкот - це лише перший крок до свого кіно. Але далеко не лише для своїх, в якому б сенсі не розуміти останнє слово - етнополітичному, ідеологічному чи громадянсько-територіальному. Це перше, в чому не випадає погодитися з Андрієм Кокотюхою, бо він веде мову про «своє кіно для своїх». І друге: цілком слушною є ідея «почати власне виробництво такого потрібного чоловічого, вже без лапок, контенту. Те ж саме, що було, навіть можна з російськими акторами. Але: суто на українському матеріалі. Де представлена передусім українська точка зору хоча б на війну 1941-1945 років». А от далі... «Адже і в нас були свої герої. Нема? Придумаємо, все в наших руках».

А навіщо придумувати? Добре, те, що з п'яти радянських маршалів станом на 22 червня 1941 року четверо були за походженням українцями, героїв нам не дуже додає - бо ж нічим ці маршали позитивним не уславилися, навпаки. А от один із трьох генералів армії, котрі першими одержали це звання, - Йосип Апанасенко - постать неординарна; він був командувачем Далекосхідним фронтом у 1941-43 роках. Як згадував знаний дисидент радянських часів генерал (тоді - підполковник) Петро Григоренко, який служив тоді у штабі цього фронту, з червня 1941 по червень 1942 року з Далекого Сходу на радянсько-німецький фронт були перекинуті 22 повністю укомплектовані й озброєні дивізії. Сталін фактично кинув напризволяще цей регіон СРСР, залишивши там із кадрових військ одну дивізію. Відправлені дивізії командувач фронтом компенсував формуванням нових з'єднань із призовників старшого віку (до 55 років), із молоді з «неблагонадійних» сімей «зрадників батьківщини» і з висмикнутих з ҐУЛАҐу зеків (підпорядкувати собі НКВД у регіоні - це було нечуваним нахабством, і саме його вчинив генерал Апанасенко). Зброю для цих формувань виробляли переважно на місці. Отож коли закінчилися кадрові дивізії, Сталін почав забирати на фронт й «апанасенківців». На загал, до травня 1945 року з Далекого Сходу на Захід були перекинуті повністю оснащені 25 стрілецьких, 5 танкових, 3 кавалерійські й 1 моторизована дивізії, 19 окремих бригад та 8 окремих полків, загалом майже 350 000 особового складу. Саме ці дивізії, бригади та полки, чомусь звані у радянській історіографії «сибірськими», стали вирішальною силою у битві за Москву в листопаді-грудні 1941 року. Саме вони (їхня друга хвиля) зіграли вагому роль під Сталінградом. А нові військові з'єднання стримували японців від нападу на СРСР. І як би не ставитися критично до тоталітарного більшовицького ладу, але слід визнати: рішучі дії генерала Апанасенка скоротили тривалість світової війни та кількість її жертв. Адже, скажімо, у разі загарбання Японією радянського Далекого Сходу владні кола цієї держави одержали б багатющі природні ресурси, які дали б їй змогу вести війну на Тихому океані щонайменше до 1947 року. Затим Апанасенко загинув під час Курської битви у 1943 році від «випадкового осколку» (мавр зробив свою справу, мавр став небезпечним?).

І ще два імені, якщо мова зайшла про війну на Далекому Сході. Одна з ключових битв на Тихому океані розгорілася на острові Іводзіма наприкінці зими 1945 року. Американські війська прагнули здобути цей острів, бо він давав можливість створити на ньому авіабазу, літаки якої контролювали б повітряний простір над Японськими островами. Ясна річ, японське командування прагнуло цього не допустити. Проте американська морська піхота билася самовіддано, і невдовзі на найвищій горі острова був встановлений прапор США. Одним із морських піхотинців, котрі цей прапор підняли, був син емігрантів-лемків сержант Михайло Стренк. А 2 вересня 1945 року акт про капітуляцію Японії від імені СРСР підписав генерал-лейтенант Кузьма Дерев'янко - один зі справді бойових командирів Другої світової війни. І хоча свободу Україні закінчення цієї війни не принесло, все ж у світі стало менше тоталітарних та деспотичних режимів, які щедро проливали українську кров в ім'я своїх геополітичних інтересів.

Якщо перенестися з Далекого Сходу на українські терени, то були генерали Червоної армії, за яких і сьогодні не соромно. Скажімо, генерал-лейтенант Василь Герасименко, котрий став у березні 1944 році першим і єдиним наркомом оборони УРСР. Він серйозно поставився до своїх обов'язків і розробив проект створення Червоної армії УРСР, яка матиме всі основні роди військ і види зброї. Було заплановано створити Генеральний штаб Червоної армії УРСР, мали бути призначені українські командувачі піхотою, артилерією, протиповітряною обороною, авіацією, танковими силами, кавалерією. Мали з'явитися й політуправління Червоної армії УРСР, своя контррозвідка, військова прокуратура і трибунал. Нарешті, йшлося і про особливо форму українських військовиків - вона була тоді ж розроблена. На нинішньому Майдані Незалежності мала бути споруджена будівля цього наркомату. Одне слово - йшлося фактично про армію суверенної держави. Але Москва не дозволила реалізацію проектів Василя Герасименка. Йому дали санкцію тільки на створення... роти почесного караулу. І після закінчення війни його не тільки усувають з посади, а й забороняють згадувати про саме існування наркомату оборони УРСР - аж до 1990 року...

Інший генерал-українець, який гідно воював і за якого нині не соромно - танкіст Микола Попель. Я писав у статті «Війна. Україна. Iсторія. Cюжети для небайдужих телевізійників», що його спогади - це практично готовий сценарій воєнного серіалу. Адже перший ворожий танк генерал підбив 25 червня 1941 року, останній - у квітні 1945 року. А ще генерал задовго до Віктора Суворова розповів, до якої війни у 1941 році готувалася Червона армія: «У квітні 1941 року в Рівному, в штабі армії ми, як кажуть штабники, "програвали" на картах початок війни. Висхідним пунктом гри була ймовірність, що ворог не перешкодить нам відмобілізуватися, зосередитися й розгорнутися для бойових дій... Не передбачали ми й оборонного варіанта прикордонних боїв, не говорячи вже про відхід. Тільки вперед, тільки на чужій землі! У нас не було плану взаємодії з прикордонними військами, плану висадження в повітря мостів, мінування бродів тощо. У нас не було навіть задовільних карт своєї території, лише карти району на захід від кордону...». Цей фрагмент спогадів Попеля після 1968 року був вилучений...

І це далеко не все. А блискучий льотчик-винищувач, уродженець Нікопольщини Іван Бабак, якого у Люфтваффе добре знали і звали «летючим демоном»? А герої штурму Райхстагу сумчанин Олексій Берест, донеччанин Віктор Правоторов і чернігівець Степан Орешко? А старший лейтенант Григорій Голобородько - у мирному житті слюсар-механік із Полтавщини - розвідувальна група якого першою зустрілася з американцями на Ельбі? А жінки-танкісти - механік-водій Тамара Охрименко, командир танку Катерина Петлюк, командир танкової роти Ірина Левченко? Я навмисно поки що називаю тільки реальних персонажів, дійсних героїв, за кожним із яких стоїть сюжет карколомного фільму або серіалу. І - за винятком американського вояка - тільки тих, хто служив у Червоній армії. Але ж українці воювали з нацизмом не тільки під червоним прапором...

Адже Україна була одним із головних театрів воєнних дій Другої світової й одним із ключових її «призів». Так, вона не була суб'єктом геополітики на рівні держави - але і не була пасивним об'єктом. Для України Друга світова війна тривала аж шість років - з 1 вересня 1939 року (думаю, для багатьох глядачів стане неабияким відкриттям, що Львів, Луцьк, Тернопіль літаки з чорними хрестами бомбили вранці саме цього дня, задовго до 22 червня 1941 року...) - і завершилася 2 вересня 1945 року, коли згаданий уже генерал-лейтенант Кузьма Дерев'янко підписав від імені СРСР акт про капітуляцію Японії на борту американського лінкора «Міссурі». Весь цей час українці безперервно воювали з нацистами, фашистами і японськими мілітаристами - і не лише на території Європи чи в Тихоокеанському регіоні, а і в Північній Африці, на Близькому Сході та на теренах Атлантики й Індійського океану. Інакше кажучи, ареал участі українців у Другій світовій війні куди ширший, ніж у росіян. А це відкриває величезні можливості для авторів художніх фільмів - про які епізоди війни в якому регіоні не розповідай, всюди там будуть українці, бо вони там справді були - хоч в Абіссінії (партизанський рух проти італійських окупантів там очолили, до речі, місцеві учні Нестора Махна, які слухали його лекції про партизанку в Парижі), хоч в Індокитаї (у французькому Іноземному легіоні з 1940 року служило чимало добровольців-українців), хоч у Нормандії під час висадки союзників (загалом із мільйона військ, які там висадилися, було понад 40 тисяч американців і канадців українського походження). Відтак у всьому цьому потенційно міститься стільки карколомних сюжетів, стільки можливостей для телевізійників, скільки ніколи не дасть російська матриця «Великої Вітчизняної». Причому все це охоче дивитимуться і на сході та півдні України - адже йдеться про війну з нацистами, ніякої «апології бандерівщини»...

От, скажімо, живуть наприкінці 1930-х три брата-галичанина. Така собі націонал-ліберальна родина. І всі вони в силу своїх переконань не люблять нацистів і взагалі - всіх прихильників тоталітарних ідеологій. Старший воює з самого початку - з 1 вересня 1939 року в польській армії; навіть у Донбасі охоче дивитимуться, як він стріляє у «фріців», співчутливо спостерігатимуть його воєнні пригоди; аж тут - 17 вересня... І знов-таки, є речі, які і в Донбасі зрозумілі: коли дітям забороняють ходити до церкви, коли їх учать доносити на батьків, як Павлік Морозов... Далі - показати поневіряння старшого брата в Сибіру, куди він потрапив як «поляк», бо не хотів зраджувати бойових друзів (зробимо його сержантом, не офіцером, бо інакше ж - Катинь, де насправді серед вбитих НКВД офіцерів були українці...). Є й інший варіант для нього або, скажімо, їхнього дядька - Франція, 1940-й, польські частини або Іноземний легіон. Далі - евакуація до Британії чи втеча до вояків де Голля в Африці... А той, що в Сибіру, йде потім як «поляк» до війська генерала Андерса, воює в Італії в 1943-44 (славетна битва за Монте-Кассіно) - і так далі. Другий брат мобілізований 23 червня 1941 року до Червоної армії - і з нею відступає через усю Україну, поранений потрапляє до Середньої Азії, потім - на фінський фронт, потім - до Східної Пруссії... Ну, а найменший брат стає активним учасником націоналістичного підпілля, потрапляє до гестапо, тікає, його товаришів вішають, він іде до лісу в УПА... У загальному контексті масовий глядач, навіть «антибандерівський», співчутливо або щонайменше нейтрально сприйме й цей поворот сюжету - ну, занесло хлопця, буває... Ну, а потім - радянський полон, ҐУЛАҐ, розправа в таборах «хлопців з лісу» з «соціально близьким» до вертухаїв криміналом (що знов-таки викличе симпатії у практично всіх глядачів), Норильське чи Кенґірське повстання... І ХХ партз'їзд... От така сімейна сага від 1939 до 1956 року...

Тобто - з одного боку, наче і знайомі у значній частині сюжети з радянсько-російського кіно, з іншого боку - ширша значно панорама, багато нового, але лейтмотив знайомий - боротьба з нацизмом. Зрештою, в такій боротьбі фальшу немає, якщо вона на особистісному (а не «особістському») рівні: режим Гітлера був одним із найстрахітливіших режимів ХХ століття. Ну, а те, що Гітлера та Сталіна варто було повісити на одній гілляці, говорять навіть деякі позитивні персонажі сучасних російських фільмів...

І що найцікавіше тут - такі серіали дивитимуться і в Росії. Навіщо ж існує інтернет? Тим більше, якщо добре продумати мовний режим - нехай той, хто в реальності говорив російською, і на телеекрані говорить російською, а якщо розмовляють польською чи англійською - накласти україномовний голосовий переклад і російськомовні субтитри. Так, офіційний російський ринок для української продукції «про війну» певний час іще буде закритий. І сьогодні закритий, і завтра... А післязавтра, коли «русский мир» імені Путіна зазнає неминучої катастрофи?

Інакше кажучи, якщо мислити справді стратегічно, то «своє кіно» потенційно має робитися не тільки для своїх. І навіть не тільки для «своїх» росіян, тобто людей більш чи менш демократичних поглядів (хоча їх - кілька мільйонів). Можна і потрібно привчити тих «нейтралів» і навіть «путіністів», хто дивитиметься в Росії українські стрічки по інтернету, до наших акторів, режисерів, стилістики. І до нашого ракурсу бачення Другої світової війни...

Крім того, слід забрати собі ті тематичні сегменти, які за Путіна не буде використовувати російське кіно й телебачення або використовуватиме їх у кастрованому вигляді. Найперше - про власовців. У Росії чесних фільмів про них не буде - а тим часом феномен Власова і Російської визвольної армії (РОА) - це дуже неоднозначна річ. Не випадково у першій половині квітня 1945-го, коли Червона армія вже стояла на Одері і готувалася йти на Берлін, кількасот червоноармійців перебігло на німецьку сторону - щоб, як казали вони, померти зі зброєю в руках, воюючи проти Сталіна. А 20 (за іншими даними - 40) тисяч хіві, російських добровольців Вермахту, які загинули під Сталінградом? А Локотьська республіка? А є й власовсько-українська лінія: кубанські козаки, які воювали в РОА... Їх було чимало, і спіткала їх страшна трагедія: разом із сім'ями їх у 1945 році американці й британці видали Сталіну - на гарантовану смерть. Про це зняти нікому, крім нас, чи не так? І про реальні дії радянської розвідки, про її провали через ідіотизм керівництва, і про «граків», вони ж «чорносвитки», вони ж «сірі піджаки»...

А екранізація спогадів Лева Копелєва і «Бабиного Яру» Анатолія Кузнєцова? Ці твори написані на стику двох культур - української та російської (власне, їхні автори так себе і визначали - для них українська культура була своєю) - тож хто, як не ми? Тобто, слід, образно кажучи, забрати у росіян, точніше, у російського офіціозу, історію Другої світової війни, і робити фільми не тільки про суто українських героїв, а воєнне антиімперське кіно. З тим, щоб ідеологічно наступати на путінський режим на території самої Росії і наближати час, коли цей режим упаде - і відкриється російський телеринок. Словом, не глуха оборона, а активна, динамічна, із переходом у контрнаступ.

Фото - www.kino-teatr.ru, кадр із фільму «Перед світанком»