Використати наданий Україні шанс на оновлення, не змарнувати його. Щоб, не дай Боже, нинішня революція не повторила долю Помаранчевої й не породила в суспільстві лише зневіру й апатію. Винести уроки з того, що сталося дев'ять років тому. Таким є основний мотив багатьох і багатьох публікацій останніх днів.

І все це так. Тільки хотілося б додати: ми, журналісти, мусимо не лише вимагати цього від нової влади, а й сприяти цьому. Бо нам теж є які уроки винести. Бо у зведенні на пси Помаранчевої революції є й наша, журналістів, провина.

Бо це ми тоді щосили накинулися на нову владу не гірше за Хічкокових птахів. Бо це ми вихлюпували на неї все, що наболіло за попередньої, кумівської, виміщали на новій владі образи й кривди, заподіяні старою. Бо замість критикувати та вказувати на помилки кинулися розпинати. Бо не розрізняли поняття «критично» та «ворожо», бо конструктивну, доброзичливу критику вважали за моветон, а за звитягу вважали критику нищівну. Бо помилки нової влади, відсутність у неї досвіду змальовували мало не як страшні злочини проти людяності. І коли хто-небудь із політиків спотикався, ми не подавали йому руку, а збивали з ніг і затоптували. Не заморочуючись із прораховуванням результатів.

А результати могли бути одними-єдиними - деморалізація нової влади аж до стадії «да пашлі ви», якщо не «та пішло воно все». А з іншого боку, зневіра суспільства: надто вже старанно переконували ми його, що «пропало все». А ще стіна відчуження й недовіри між політиками та журналістами. Ні, навіть не стіна - барикади. Віддаленішим результатом стали сумнозвісні джинса та ретранслятивна журналістика - бо політики почали комунікувати з журналістами лише тоді, коли розраховували мати з цього який-небудь зиск. Так, користолюбство політиків було тому головною причиною, але й перетворення журналістами комп'ютерів і телекамер на «товаришів маузерів» теж зіграло не останню роль.

Власне кажучи, тоді, дев'ять років тому, ми, журналісти, повелися, мов ті інспектори ДАІ, що бачать своє єдине професійне призначення в хизуванні своєю владою та своєю силою.

Щось дуже й дуже подібне розпочалося й нині. Свідомо вирішив не наводити жодного гіперпосилання - бо те, про що йдеться, присутнє в десятках, якщо не сотнях, публікацій.

Наявний і той самий пошук «сенсаціозності» там, де жодних сенсацій реально немає. Яскравий приклад - потік «викривальних» публікацій про дочку в. о. генпрокурора Олега Махніцького. Не будьмо ханжами, відкиньмо праведний гнів і спитаймо себе: а що в тих фотографіях такого вже негідного? Як, на думку наших медіаморалістів, мала б виглядати гідна поваги дочка генпрокурора? Як юна партчиновниця? Як випускниця монастирської школи? То чи в кожного з нас у вісімнадцять років не було - а чи, принаймні, не могло б бути, якби під рукою вчасно був фотоапарат - подібних знімків? У цьому віці всім і завжди хочеться ефектного, гламурного, театрального. Зветься це молодістю - й усього лише.

Так, ми свого часу не викладали подібні знімки на всезагальний огляд. Але це хвороба не панни Махніцької, а цілого покоління, що народилося одразу після СРСР. Вони ще по-радянськи не навчені розрізняти публічне й приватне, для них свобода ще не має обмежень. Вони не навчені культури стилю. Той самий синдром «голої випускниці» - не давати собі звіту, що наявність моделі в модному журналі не означає «дозволу» носити її скрізь і за будь-яких ситуацій. Що поробиш: батьки цього покоління не були розбещені надміром одягу.

Та й у «батьків» - хіба ж не те саме? Ганна Герман, Олександра Кужель, Юлія Тимошенко, Валентина Семенюк, та й далеко не лише вони, приходили й приходять до Верховної Ради, Кабінету міністрів, Адміністрації президента в суперовому, але геть недоречному в офіційних ситуаціях убранні. Оце ж воно й є - те саме.

Ще одна «сенсація» - щодо переговорів лідера «Правого сектору» Дмитра Яроша з Януковичем 20 лютого. То хіба ж Арсеній Яценюк, Віталій Кличко, Олег Тягнибок переговорів із «межигірським відлюдником» не вели? Ба більше: й задовго до тих трагічних днів були повідомлення, що представники Партії регіонів вели переговори з «Правим сектором». Бо, по-перше, чи то з подання російської пропаганди, чи то з інших джерел вони щиро вірили, що лідери офіційної опозиції й справді не мають на Майдан геть ніякого впливу, а все вирішує «Правий сектор». Ну, от не могли вони уявити, що десь може не бути «єдіноначалія» та «владної вертикалі», а стосунки між учасниками подій можуть базуватися на інших, ніж жорстка субординація, принципах. По-друге ж, дуже ймовірно, це була одна зі стратегій Януковича: якщо вже з'явився той «Правий сектор», то розкрутити його до президентських виборів і зробити «головною опозицією», у той чи інший спосіб відсторонивши від виборів «традиційну» опозицію. Бо «ПС» не лише ще правіший за «Свободу», але й дуже мало відомий - тож його представник, за задумом, уже точно програв би вибори Януковичу.

Головне ж: чи достеменно відомо, що Ярош знав про наміри Януковича розчинитися в тумані? А чи це здогадки й домисли? Так, був у цій історії вельми некрасивий момент - те, що про зустріч Яроша з Януковичем стало відомо далеко не одразу, та ще й не від самого Яроша. Але ж медіавинищувачі роблять наголос не на цій дивній обставині, а на самому факті зустрічі!

А матеріали ЗМІ рясніють висловами: «Зрада!» «Ігнорувати!» «Не подавати руки!» «Запроданці!» І все це на межі істерики, все це з більшовицькою категоричністю та без жодних ознак сумнівів і вагань - мовляв, забирайте геть свої іграшки, я з вами більше не дружу. Усе це в тональності обвинувального вироку. Усе це так, ніби голосом авторів промовляє сама Юстиція. Для чого нагнітати пристрасті? Щоб ущент розсварити тих, хто ще тиждень тому пліч-о-пліч захищав Майдан? Чи просто з любові до мистецтва - подивитися, а що воно з того вийде?

Старі політики в уряді - зрада Майдану. Нові обличчя, люди без політичного досвіду в уряді - зрада Майдану. То, даруйте, кого ж тоді в уряд запрошувати? Марсіан? Склад уряду формується кулуарно й непублічно. А публічно - це як? Вивалити на громадський розсуд по кількасот кандидатів на кожну посаду - нате, мовляв, подавіться? Зрозуміло ж: будь-яка робота має певний чернетковий, попередній етап, який публічним бути не може за природою своєю. Те саме попереднє, початкове відбирання кандидатур на урядові посади - хоча б на стадії визначення: де їх, ці кандидатури, шукати й за якими критеріями оцінювати. Жоден найвідкритіший телеканал, жодна найдемократичніша газета чомусь не виносять на розсуд аудиторії свої редакційні наради. Жоден найнародніший артист не запрошує публіку послухати, як він розспівується й розучує партії, та подивитися, як він прибирає у гримерці.

Не помиляється той, хто нічого не робить. Помилки в нової влади БУДУТЬ. Неодмінно будуть. Демократичність влади полягає не у відсутності помилок, а в тому, щоби вчасно визнавати й виправляти їх. Демократичність ЗМІ полягає не в організації полювання на все, що рухається, а у зваженому й розсудливому інформуванні - про помилки політиків зокрема.

Носіїв і володарів абсолютної істини немає. Ані серед політиків, ані серед журналістів. Так, серед журналістів теж немає. Й натягувати на себе тоги абсолютних праведників є щонайменше позерством. Медіанаполеончики громадянського суспільства не побудують. У бізнесі новим менеджерам дають певний час, або оволодіти ситуацією, а потім уже починають давати оцінку їхній діяльності. Мабуть, дещо з цієї практики слід було б запровадити й в політиці ЗМІ щодо нової влади.

Прискіпатися можна й до телеграфного стовпа. Але ж місія медіа, мабуть, полягає не лише у вишукуванні, за що б його прискіпатися. Заклювати, заплювати нову владу легко. От тільки чи стане нам усім від того краще?

Фото - www.capital.ua