Попередні матеріали дискусії - «Протести в Бірюльово: світові медіа акцентують увагу на рості правового екстремізму в Росії», «Бірюльово - не тема для Путіна», «Бирюлёвская гомеопатия».

Протягом не такого вже тривалого часу фактом стали дві медійні події, між якими, на перший погляд, немає геть нічого спільного. Втім, якщо придивитися до них уважніше, в обох проглядає спільна логіка. І навіть більше - спільний modus operandi, притаманний сьогоднішній журналістиці.

Обидва ці факти можуть видатися дріб'язковими. Можливо, такими вони й були б, якби їх можна було розглядати як окремі факти, самі по собі, а не як яскраві вияви загальних тенденцій, що панують в українському медіапросторі.

Отже, факт перший. У Москві сталися масові сутички на міжетнічному ґрунті. Висвітлення їх в українських ЗМІ було досить детальним, висновків і коментарів теж не бракувало. От тільки як подавали ці події наші медіа - точніше, як формулювали їх?

«Події в Бірюльово вдарять по гаманцях українських підприємців», «По справі в Бірюльово заарештували 18-річного уродженця...», «Убивство в Бірюльово: підозрюваний каже, що не вбивав...», «Події у Бірюльово спровокували масштабну облаву на нелегалів» -  і так далі, й так далі. Навмисне не наводжу гіперпосилань і не називаю джерел: саме такі заголовки, анонси й підводки домінували й досі домінують.

Трапляються й дещо інші: «Події у московському Бірюльово мали своїм наслідком...», «Події, які сталися в московському районі Бірюльово...». Таких повідомлень менше, але й вони роблять наголос на одному окремо взятому московському районі. Мабуть, не помилюся, коли скажу: переважна більшість українців ніколи раніше не чула цієї назви й уже точно не знає, де саме в Москві те Бірюльово розташоване.

Порівняймо: чи так подавали наші ЗМІ не такі вже давні події у Стамбулі? Безумовно: назва площі Таксим у них фігурувала - не завжди й не в усіх матеріалах, до речі, але вона була лише конкретизацією. За основну локалізацію подій, за місце, де вони відбувалися, правив Стамбул. Місто. Те саме стосується й матеріалів про події в Єгипті, й у будь-якій іншій країні світу. Це норма: локалізувати подію містом, а далі, в разі потреби, вже вдаватися до детальнішої локалізації.

І тільки стосовно Росії діє інша норма. Ні, насправді були в українських ЗМІ й матеріали, що вели мову про «події в Москві». Тобто, називали речі їхніми справжніми іменами. Але їх була не те що очевидна - просто ледь помітна меншість.

Тим паче що контекст геть усіх репортажів свідчив: Бірюльовом події насправді аж ніяк не обмежувалися. Манежна площа, яку перекрили для відвідувань, розташована аж ніяк не в Бірюльові. І посилені поліцейські заходи стосувалися всієї російської столиці.

Звідки в українських ЗМІ взялося це наголошування на мало кому відомому окремо взятому московському районі, здогадатися неважко - з російських першоджерел. Як кажуть російські ЗМІ, так само повторюють і наші. Старанно й ретельно копіюють і перекладають (а російськомовні медіа - просто копіюють) російські звички. Тож усі ми мимоволі стикнулися з деякими суто російськими реаліями, які, за ідеєю, не мусили б мати до українців жодного стосунку.

Реалія перша. Москва, чиє тільки офіційно зареєстроване населення вже перевищило 12 мільйонів, є найбільшим російським «суб'єктом федерації»: жодна республіка, край чи область і близько не можуть із нею конкурувати; чисельність населення Московської області (без Москви) ледь перевищує 7 мільйонів, а Краснодарського краю - 5 мільйонів. Москва в її адміністративних кордонах давно вже обігнала й Токіо з його 8 мільйонами, й Нью-Йорк, і Лондон, і будь-яке інше місто будь-якої іншої розвиненої країни. Наголошую: саме місто, а не агломерацію й не урбанізовану територію. Конкурувати з Москвою нині можуть лише міста Китаю.

1 липня 2012 року територію Москви було розширено більш ніж удвічі, причому приєднані міста й селища, з одного боку, було офіційно включено до складу Москви, а з іншого - вони зберегли статус окремих поселень, міст і селищ. Із півночі на південь російська столиця тепер простягається на мало не 90 км. Тож самі росіяни тепер не можуть розібратися, що там до чого - й щодалі більше сприймають Москву як суто адміністративне утворення, як іще одну область. А населеними пунктами звуть окремі московські райони й мікрорайони. Утім, усе це - їхні проблеми й адміністративно-територіальні загадки. Нас вони навряд чи мають цікавити.

І реалія друга. Як відомо, в сьогоднішній Росії масова інформація має дуже значну суто пропагандистську складову. І тому не мало б виникати сумнівів: російські ЗМІ звуть те, що сталося, «подіями в Бірюльові», а не «подіями в Москві» абсолютно свідомо. Й навіть навмисне. «Заворушення в Бірюльові» та «заворушення в Москві» - погодьтеся, звучить зовсім по-різному. Применшити вагу того, що сталося, не дати зрозуміти справжню значущість події, звести її до рангу «НП районного масштабу» - от у чому, судячи з усього, полягає мета російських першоджерел. Інформаційна спецоперація - от як це виглядає. А ще виглядає, що ця спецоперація набула поширення й в Україні.

Хоч би як було, а детальніша, аж до міських районів, локалізація подій - це одна з ознак, яка відрізняє внутрішню журналістику від міжнародної. От і вийшло, що, сповіщаючи про події «в Бірюльові», а не «в Москві», українські ЗМІ погодилися: все, що стосується Росії, не є міжнародним; Москва - це «своє», «домашнє» місто. Вірус «єдиного простору» захопив українські ЗМІ, залишившись непоміченим.

Якщо вже вести мову про події в Москві, принагідно хотілося б зауважити: є певні аспекти, що так і не здобули свого відображення в українських медіа. Скажімо, навіть російська «Вікіпедія» (!) пише: «Город стал центром притока трудовых мигрантов из стран Средней Азии, именуемых в народе гастарбайтерами, Китая, республик Северного Кавказа и Закавказья, а также миграции из внутренних регионов РФ». Виходить, що «республіки Північного Кавказу» - це ніякі не «внутрішні регіони РФ»? Що ж тоді - колонії?

У Москві, та й у Росії загалом, трапляється чимало злочинів. І далеко не завжди в них винні «особи кавказької національності». (До речі, наші ЗМІ, як то кажуть, «ничтоже сумняшеся» відтворюють і відтворюють цей відверто ксенофобський вислів і навіть не намагаються підбирати інші формулювання. І не лише в даному разі, а навіть тоді, коли етнічний аспект є неважливим і незначущим: у російських ЗМІ заведено акцентувати увагу на етнічному походженні злочинців або підозрюваних - то автоматично «заводиться» й в українських.) Тож тепер запитання: коли злочинцем виявляється етнічний росіянин - чи так само широка публіка вимагає покарання всіх росіян? Звісно ж, що ні.

Отут ми підходимо до важливого висновку, який у наших ЗМІ, на жаль, не здобув чіткого артикулювання: усе, що ми бачимо, є продуктом інформаційної політики російської влади. Апологетизація СРСР, зокрема й сталінського періоду, апологетизація Російської імперії в усіх її виявах - усе це призвело до відтворення притаманного тим періодам світосприйняття. Зокрема, й колективної відповідальності за етнічною ознакою. Винен у злочині росіянин? Він і саме він мусить відповідати. Винен кавказець? Відповідати мусять усі кавказці. Сприйняття інших народів як знеособленого стада, як нижчих, ніж росіяни, істот - усе це акумулюється й акумулюється у свідомості росіян. Поки не вибухне.

Від часів вигнання з рідної землі кримських татар у свідомості росіян не змінилося геть нічого - ніби й не минуло відтоді майже 70 років. Чи важливим є усвідомлення цього факту для нас - тим паче в момент, коли Росія намагається затягнути Україну до Митного союзу? Чи важливим є усвідомлення того, що в тісному союзі з Росією українці (і не лише етнічні українці, а всі жителі України!) так само для росіян будуть «унтерменшами»? Гадаю, що дуже важливим.

А ще інформація про події в Москві стала неповною без констатації деяких фактів минулого. Того, наприклад, що саме з російською владою пов'язують виникнення агресивно-шовіністичного руху «Наші». Того, що представники керівної в Росії партії припускаються вочевидь провокативних висловлювань із національного питання. Того, що політика «розділяй і володарюй» утовкмачує етнічним росіянам ідею про їхню вищість за інші народи Росії, їхні особливі права на все, що зветься Росією, - і, не маючи таких особливих прав у реальному житті, росіяни почуваються ображеними й упослідженими. Російська влада й ніхто інший насаджує в російському суспільстві переконання в «умученості» росіян від «інородців» - хай «від протилежного», але насаджує.

І факт другий. Менш ніж місяць тому ЗМІ розповідали про емоційний виступ грузинського президента у Нью-Йорку, на сесії Генеральної асамблеї ООН. І практично скрізь називали його однаково: Михайло Саакашвілі. А тепер спитаймо себе: чи й справді грузинського президента звуть Михайло?

Англомовна «Вікіпедія» дає написання Micheil Saakashvili. Українська «Вікіпедія» дає те саме: Міхеїл Саакашвілі. Звідки ж узялося оте «Михайло»? Зрештою, ніхто й ніколи не пише про «Михайла Платіні». Ніхто не зве Михайлом міністра адміністрації та цифрових технологій Польщі Міхала Бонього.

За двадцять два роки незалежності в Україні так і не постало питання про те, щоб адаптувати до українських текстів російські й білоруські, а до російських текстів - українські антропоніми за тими самими правилами, що й антропоніми з інших мов світу. Колишній президент Польщі Aleksander Kwaњniewski в нас - Александр Квасьнєвський, президент Білорусі Аляксандр Лукашэнка в нас - Олександр Лукашенко. От що пише російський (!) сайт: «Во времена СССР имена жителей союзных республик записывались в паспортах на двух языках - русском и национальном языке республики. При этом (в случае Украины и Белоруссии) имя и отчество не транскрибировались, как это принято во всем цивилизованном мире, а заменялись соответствующими аналогами». Так усе й залишилося по сьогодні, філологи звуть це «взаємним адаптуванням антропонімів близькоспоріднених мов».

Тільки от чи є грузинська мова близькоспорідненою із українською? Ні, не є. Й тут ми повертаємося до радянської, а насправді ще давнішої, російсько-імперської практики. Тоді було заведено замінювати аналогами не лише українські, російські й білоруські імена, а ще й грузинські, й молдавські, й найчастіше вірменські. Із молдавськими іменами було ще цікавіше - їх замінювали навіть не на аналогічні, а на віддалено співзвучні російські (й, відповідно, українські). Скажімо, першого президента Молдови Мірчу Снєгура в наших ЗМІ дуже часто згадували як Михайла Івановича Снєгура. Бо за радянських часів так і було записано в його паспорті - по-молдавськи (тоді ще кирилицею) Мирча й по-російськи Михаил. При тому навіть, що ці імена мають абсолютно різну ґенезу, а молдавським (румунським) аналогом російського імені Михаил є Михай (Mihai). Такою була загальна практика - щоб нікому й на думку не спадало, ніби молдавани мають щось спільне з румунами.

Насправді за допомогою такого нехитрого прийому формували «єдину спільноту - радянський народ», де всі «братні мови» мусили сприйматися як близькоспоріднені між собою, які натомість не мають нічого спільного з мовами інших народів світу. За допомогою такого ж прийому сьогоднішня Росія підтримує ілюзію окремого від решти цивілізації «русскаго міра». Не випадково та сама російська «Вікіпедія» вимагає, щоб представники всіх пострадянських країн фігурували в ній неодмінно з ім'ям по-батькові.

Тієї самої вимоги дотримується й українська «Вікіпедія»: Мірча Снєгур фігурує в ній як «Мірча Іванович Снєгур (Мірча Йон Снєгур, молд. Mircea Ion Snegur, Мірча Іон Снєгур)». Саакашвілі - відповідно, «Міхеїл Ніколозович Саакашвілі (груз. მიხეილ სააკაშვილი)» - зверніть увагу: у грузинському варіанті ніякого по батькові немає.

Те саме відбувається й у ЗМІ: сліпо й бездумно наслідуючи російські штампи, ми так само сліпо й бездумно наслідуємо, впроваджуємо й фіксуємо в Україні ідеологічне навантаження цих штампів - далеко й далеко не нешкідливе. Ми впихаємо в підсвідомість людей ідею про якусь особливу спільність, яка нібито існує між пострадянськими країнами та націями.

Оце й є те, що об'єднує два розглянутих факти, - сліпе копіювання російських штампів, заражених ідеологічними вірусами. Непомітними на перший погляд, але такими, що виконують свою справу. І два наведених приклади - далеко не єдині в українському медіапросторі.

Фото - www.polit.ru