Ухваливши в першому читанні проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо захисту прав дітей на безпечний інформаційний простір)», народні депутати підставили журналістам одразу декілька підніжок.

Перша з них є очевидною: не треба бути провидцем, аби здогадатися: депутати були впевнені, що протести у ЗМІ будуть не надто активними, бо чимало журналістів не наважаться світитися публікаціями на «пікантну» тему. Оскільки чудово знають: будь-яка публікація на цю тему неодмінно викличе перешіптування: «Ги-ги! Мабуть, він сам того... ну, цього».

Друга з них є не менш очевидною: «гомосексуальна» тема, як і «єврейська», є такою, де будь-яка публікація ризикує потонути в каламутному потоці продуктів життєдіяльності тролів усіх можливих мастей і забарвлень, і в підсумку журналіст буде вже й не радий, що зачепив її.

І третя підніжка: в нашому суспільстві, де тема гомосексуалізму й досі вважається за не зовсім пристойну й не варту широкого обговорення, дуже легко перейти межу, за якою закінчується аналіз конкретного законопроекту й починається смакування полунички. Або, принаймні, за якою аналіз законопроекту перетворюється на набір загальних тверджень, які є очевидними для однієї частини суспільства рівно тією самою мірою, що й неочевидними та навіть шкідливими для іншої частини. Наголошу: вододіл між цими двома частинами пролягає зовсім не в питанні власної сексуальної орієнтації.

Об оцю третю підніжку чи не більшість наших ЗМІ й перечепилися. Бо що ми бачимо в більшості публікацій? Різноманітні варіанти однієї й тієї самої тези: заборона пропаганди гомосексуалізму суперечить основам демократії та є дискримінаційною. І теза ця є цілковито правильною. За одним уточненням: у суспільстві, значна частина якого вважає гомосексуалізм за злочин, ця теза не є очевидною. Вона підштовхує значну частину аудиторії зовсім не до того висновку, на який розрахована. А до зовсім іншого: «Ні, така демократія нам не потрібна!».

І от уявіть собі: якась антидемократична партія (не будемо називати імен) розкриє карти й заявлятиме: «Та ви дивіться, що таке ця демократія, що таке ця демократична Європа! Та вони ж хочуть зробити нас гомосексуалістами! Хочуть, щоб українці не народжували дітей і вимирали від СНІДу! Хочуть звільнити від українців і загарбати наші родючі землі, наші чорноземи! Геть західну так звану демократію з України, поганою мітлою виженемо її!». Значна й дуже значна частина аудиторії може погодитися. Чи розуміли це панове Тарас Чорновіл та Лілія Григорович?

Застереження на кшталт: «Гомосексуалізм суперечить споконвічним українським традиціям» тільки доливають мастила у вогонь. То виходить, що іншим культурам він притаманний, і представники отих «інших культур» прагнуть нам його нав'язати? А як же тоді ці бідолашні нації продовжують свій родовід?

Не виключено, що справжня мета законопроекту - саме пропагандистська: дискредитувати демократію, представити її таким собі «раєм для розбещених збоченців», причому зробити це чужими руками, зокрема й журналістськими. Створити ситуацію, коли що сильніше опоненти захищатимуть демократію, то більше дискредитуватимуть її в очах дуже значної частини суспільства.

Моя попередня теза - аж ніяк не вигадка. «У США дозволили одностатеві шлюби - ви таку демократію хочете запропонувати Лівії?» - ці слова належать не комусь іншому, а Інні Богословській.

Насправді ухвалений у першому читанні законопроект стосується не лише спільноти ЛГБТ й не лише журналістів та рекламників. Він зачіпає все суспільство без винятку.

Перше, що привертає увагу: єдиним предметом регулювання законопроекту є заборона пропаганди гомосексуалізму. То от вам запитання: чому б депутатам не було напрацювати й винести на ухвалення саме такий законопроект саме під такою назвою? Навіщо було ховати його під заголовком, який нічого не каже, й таким само невиразним текстом? А це ж - загальна практика нашої Верховної Ради: ховати суть законів якомога далі, робити її неочевидною, маскувати тоннами словесного лушпиння! Ухвалювати не закони безпосередньої дії, а поправки до поправок до поправок уже й не розбереш до чого! Коли один закон відсилає до другого, той - до третього, й так без кінця. Так, щоб потім будь-який спритник міг жонглювати кінцевим результатом, мов циган сонцем!

І друге, що привертає увагу: заборонити пропаганду сексуального садизму-мазохізму, а чи там подружніх зрад, а чи - моторошно уявити - худоболозтва наші нардепи не поквапилися. Мабуть, садизм їхніх пуританських почуттів не зачіпає й їхній моралі не суперечить. Так, уже заборонено пропаганду жорстокості. Але от саме в даному разі це не спрацьовує: у парі «садист - мазохіст» усе відбувається за обопільною згодою, а відтак є не жорстокістю, а грою в жорстокість. І будь-яке звинувачення об це розіб'ється на друзки.

І ще одна риса, яка стосується не лише цього закону, а є фірмовою рисою наших законо(в)давчиків. Тавруючи пропаганду гомосексуалізму, вони забули, на чому вже наголосили багато експертів, ну зовсім несуттєву деталь - дати визначення поняття «пропаганда».

Що ж тепер виходить? От виступав 30 червня на Майдані Незалежності Елтон Джон. Людей було - не змалювати. З дітьми, поміж іншим! Того самого часу в місті на кожному кроці було чути: «О, гомик приїхав! Гомик на Майдані виступає!» І хай навіть Елтон Джон, на відміну від наших та російських... ні, знову не називатимемо імен, заробляє собі на хліб аж ніяк не сексуальною орієнтацією, для дуже багатьох українців він залишається «гомиком» і тільки ним.

Тобто, Елтон Джон - гомосексуаліст. Елтон Джон здобув світову славу (й відповідні гроші). А раптом наші «діточки» (вони ж шістнадцятирічні бовдури) сприймуть це як причину та наслідок? Небезпека? Ще й яка! Пропаганда? Пропаганда! Ні, треба заборонити не те що показувати цього Джона по телебаченню (цим нас і так не бавлять), а й згадувати про нього! Табу, табу! Вимарати, забути, мов Троцького за часів Сталіна!

А фільми Сергія Параджанова? Був він геєм, навіть сидів за це - й от тобі маєш, його тепер усі цінують і шанують. А раптом наші «діточки» візьмуть це за приклад для наслідування? Пропаганда? Пропаганда. Заборонити фільми того Параджанова, мерщій заборонити!

Якщо ж виходити з загальновживаного змісту слова «пропаганда», то, попри всі зусилля, я так і не зміг пригадати бодай одного прикладу пропаганди гомосексуалізму - принаймні, у ЗМІ. Мабуть, десь таки вона буває - у спеціальних, нішових журналах та інтернет-ресурсах. Не знаю, не переглядав. Але всі вони мають цільову аудиторію, яку агітувати, щонайменше, пізно.

У випуску «Підсумків тижня з Вахтангом Кіпіані» («ТВі») від 7 жовтня Тарас Чорновіл прикладів пропаганди не навів, а вів мову про те, що наявність гомосексуалістів узагалі ганьбить Україну. Лілія Григорович навела приклад гей-парадів: мовляв, «діточки» побачать, що там коїться - й який же приклад вони візьмуть? От цікаво: чи те, що витворяють учасники гетеросексуальних лав-парадів, цнотливу душу пані Григорович цілком улаштовує?

Поза кадром залишилися два запитання. Перше: який стосунок мають «діточки» до гей-парадів? Може, заборонімо тоді й нічні клуби: побачать «діточки», що в них відбувається, й аж заколдобляться? А за компанію заборонімо й бари з ресторанами: нехороші дядьки й тітки там п'ють - це ж така душевна травма для «діточок»! І друге запитання: а до чого тут, власне кажучи, ЗМІ? Чи це вони влаштовують гей-паради? А чи пропагують їхню ідею? Та, нібито ж, ні... Дуже цікава інтенція проклюнулася в наших нардепів - забороняти самі не знають що: головне - заборонити, а там розберемося. Була б людина, а стаття знайдеться. Є всі підстави припускати, що ця інтенція стосується не лише даної конкретної проблеми й даної конкретної соціальної групи, а є загальною.

Ще одне запитання до авторів законопроекту: чи, на їхню думку, пропаганда рівних прав для представників сексуальних меншин - це теж пропаганда гомосексуалізму? За логікою, виходить саме так: казати, що сексуальна меншість нічим не гірша за більшість, і її представники мусять мати такі самі права, - це ж просто підривання основ! Із таким самісіньким тлумаченням іншої проблеми ми стикаємося повсякчас: виступи за емансипацію української мови певне коло політиків сприймає за націоналізм і русофобію.

Переважна більшість учених переконані: схильність до тієї чи іншої сексуальної орієнтації - це питання не моралі, а фізіології. Жоден учений досі не довів, що на фізіологію можна впливати пропагандою або забороною такої. Але хіба ж для нашої Верховної Ради існує така дрібничка, як об'єктивна реальність?

А тепер доведеться сказати те, що доводилося казати вже не один раз: в усьому, що відбувається, є й чимала провина журналістів. Чому? Спробуймо дати відповідь: чи за всі посткомуністичні роки наші ЗМІ бодай коли-небудь вели серйозну й змістовну розмову про емансипацію сексуальних меншин? Ні, не вели. З українських медіа секс-меншини поставали або мало не символами й світочами демократії, або брудними покидьками й відщепенцями. І в одному, й в іншому разі за всім цим неприховано відчувалося стримане гиготіння - точнісінько як у школярів, що почули слово «цицьки».

Чи доклали наші ЗМІ зусиль до формування громадської думки - та й до просвіти тих самих депутатів? Чи, власне, доклали ЗМІ зусиль до того, щоб наше суспільство стало не таким патріархальним? А чи самі здебільшого демонстрували взірцево патріархальне мислення? Ні, не докладали. Чи роз'яснювали абеткову річ: коло людей, які цікавлять нас як особистості, обмежується нашими рідними, близькими й друзями - й усе? А всі решта людей (і політики в тому числі) є для нас лише функціями, стосовно яких питання сексуальної орієнтації, так само як питання етнічного походження й віросповідання, є несуттєвим? Чи наголошували наші медіа: демократична держава тим і відрізняється від тоталітарної, що поважає право громадян на приватне життя, на приватність - тобто на все, від чого іншим громадянам ані добре, ані зле?

У демократичній державі не заведено встановлювати камери спостереження у спальні, в холодильнику й у туалеті - от же в чому головна вада законопроекту!

А пов'язані з цим питанням проблеми є далеко не однозначними. Принаймні, не такими, які можна виголошувати, мов аксіоми, що не потребують доказів. Та сама проблема одностатевих шлюбів, про яку наші ЗМІ повідомляють не інакше, ніж під рубрикою «Їхні звичаї» або «З жиру бісяться». Ну, такі от дурники там, на Заході, сидять, робити їм нема чого.

Особисто я ідею одностатевих шлюбів сприйняти не можу: на моє переконання, вони не відповідають самому визначенню поняття «шлюб». Поширений аргумент захисників одностатевих шлюбів - мовляв, одностатеві пари однаково існують - не переконує: за такою логікою, треба легалізувати, наприклад, шлюби втрьох, бо такі «пари» теж існують. З іншого боку, не переконує й головний аргумент противників одностатевих шлюбів: мовляв, шлюби створюються для того, щоб народжувати дітей. Бо тоді треба оголосити поза законом шлюби між людьми поважного віку, а також між людьми, які не можуть мати дітей із об'єктивних причин.

Але існує й інший бік проблеми. Цивільна реєстрація шлюбу - це насправді зовсім не височайший дозвіл держави на вступ до певного роду стосунків. Таке сприйняття функції загсів є поширеним, саме воно досі домінує й у ЗМІ - а це безпомилковий маркер того, що наше суспільство залишається патріархальним і посттоталітарним. Цивільна реєстрація шлюбу - це саме реєстрація, засвідчення шлюбу як юридичного факту, що накладає на сторони специфічні права та зобов'язання. Це стосується й взаємного утримання, й спільного права на користування помешканням, і спільного господарства, й особливих спадкових прав, і особливих майнових прав сторін у разі розпаду шлюбу. І одностатеві пари (та навіть і «пари втрьох») домагаються права на юридичне гарантування їхніх взаємних прав та зобов'язань. Ніякої іншої можливості здобути такі гарантії, окрім як укласти шлюб, у нашому праві не існує. Коло замикається.

Таких неоднозначних аспектів проблеми - чимало. Чи можна з українських ЗМІ довідатися бодай про існування цих аспектів?

Є в усьому цьому ще один прикметний момент. Загальне переконання, ніби в СРСР існувала кримінальна відповідальність за гомосексуалізм, відповідає дійсності рівно наполовину. В СРСР кримінально переслідували чоловічий гомосексуалізм, тоді як проти жіночого радянська держава не мала жодних заперечень.

Чому так було? Мабуть, через ту саму патріархальність із відповідним ставленням до жінок: мовляв, «хай ті сучки казяться - однаково кобель, як захоче, оволодіє». А головним чином із тієї причини, що радянська держава сприймала чоловіків як солдатів, а мирну працю вважала за тимчасову, на період перемир'я. Кримінальне переслідування за чоловічий гомосексуалізм було зворотнім боком мілітаризованості СРСР. Україна, нібито, мілітаризму не сповідує. А «зворотній бік» - от він.

Медійні матеріали, присвячені критиці законопроекту, теж ведуть мову переважно саме про чоловічий гомосексуалізм. Чим, знову ж таки, розписуються у своїй патріархальній налаштованості. У згаданому вже випуску «Підсумків тижня» Вахтанг Кіпіані навів приклади мера Берліна Клауса Воверайта та мера Парижа Бертрана Деланое, які є геями. Про найяскравіший приклад - прем'єр-міністра Ісландії Йоханну Сігурдардоттір, яка перебуває в одностатевому шлюбі з іншою жінкою, пан Кіпіані делікатно промовчав. На завершення сюжету було показано кадри «тісних стосунків» між депутатами - знову ж таки, лише між чоловіками. Утім, це можна виправдати малою кількістю жінок-депутатів.

Повертаючись до самого законопроекту: головна відмінність між європейськими та африканськими країнами полягає в тому, що законодавство європейських країн є дуже чітким і розписаним до найдрібніших деталей. Коли ж законопроект із дуже неоднозначного питання є мало не меншим за обсягом, ніж перелік авторів цього законопроекту, коли не визначено навіть основного поняття законопроекту - для розвинених європейських країн така ситуація є неможливою. Такої ситуації в них не може бути, бо не може бути. У європейських країнах пустопорожній текст із невизначеним змістом і ще більш невизначеним предметом регулювання ніколи не може стати законом. І це - загальна проблема законотворчості Верховної Ради, яка стосується далеко не лише законопроекту «про це». Якась у наших депутатів нетрадиційна текстуальна орієнтація - чесне слово.

Що ж до українських ЗМІ - то обговорення цього законопроекту вимагає повноти, точності й аргументованості. В іншому разі критика законопроекту може спрацювати з точністю до навпаки.

Фото - http://www.unmultimedia.org