Цією публікацією «Детектор медіа» повертається до теми запровадження другої державної мови - теми дуже дражливої і болючої для України, розділеної стараннями політиків за мовною, національною, релігійною та географічною ознаками. Нагадуємо, що редакція залишає за собою право не поділяти думки та оцінки, висловлені в статтях наших авторів.

Прогноз, що «гуманітарна сфера» (передусім мова) ще на якийсь час залишаться поза контролем Партії регіонів, виявився надто оптимістичним. З одного боку, напір «донецьких» та швидкість, з якою вони беруть під свій контроль владу в усіх сферах, для багатьох виявився несподіванкою – якось призабулися вже «допомаранчеві» події. Та й багато хто повірив, що «регіонали» вже не такі, як були. Що хай би яким було їхнє походження та засоби заробляння мільярдів, якими вони володіють – тепер вони вже респектабельні бізнесмени, зацікавлені передусім у нормальному (демократичному, ринковому) розвитку країни –  у своїх власних, передусім, інтересах. А з іншого боку – чому дивуватися? Жодної противаги їхньому впливу немає, як немає і жодної перепони на їхньому шляху до абсолютної влади в країни. Чи хтось сприймав знущальні розшаркування Януковича та інших представників уряду перед Президентом як вияв поваги до його, Президента, сили?! Якщо й так, то останні сумніви розвіються вже з наступними заявами, а головне – діями уряду. А разом з тим стане очевидною й сміховинність сподівань на те, що до окреслених Президентом в універсалі «зон невтручання» (шлях до Європи, та сама мова) Янукович і Ко справді будуть ставитися з повагою.

Те, що Президент вже фактично втратив свою владу – загальне місце, про яке не варто зайвий раз говорити. Це дуже прикро усвідомлювати тим, хто розглядав його хай навіть не як здібного та ефективного керівника держави, а просто як ознаку руху країни у правильному напрямі: до демократичності й прозорості, європейських цінностей, пошани держави до прав своїх громадян, і, знову таки, підтримки мови. Тому втрата влади Ющенком – це і втрата усіх цих сподівань. Але ситуація ще гірше: останнім часом здається, що Президент не є вже навіть привидом батька Гамлєта (не з Шекспіра, а з Подерв’янського), який може політати над тими, хто замишляє недобре й заволати «НЕ вір, мій сину ...!», а що натомість він стає свідомим учасником сценарію «Всьо буде Донбас». От і на «пробний камінь» із імовірним включенням положення про двомовність у програму уряду стовідсотково президентський міністр юстиції замість очікувано гострої реакції видає: цього немає в Універсалі, а значить і бути в програмі уряду не може.

Така перспектива робить, м’яко кажучи, дуже некомфортною ту відсторонену позицію, яку в останнім рік-півтора займає більшість тих, хто до того роками брав активну участь у політиці чи, точніше, боровся за повернення країни на нормальний шлях розвитку. Адже одна справа – споглядати збоку за мало привабливою метушнею більшою чи меншою мірою огидних політиків, знаючи, що так чи інакше орієнтири руху у правильному напрямі (звісно, ЄЕП теж може бути для когось правильним напрямом, але зараз не про них) зберігаються. Інша – коли виникає реальна небезпека перейти ту саму точку неповернення, про яку зараз надто часто говорять, за якою – неможливість реалізувати проект демократичної та європейської України в осяжному майбутньому. Хтось може скаже, що й України взагалі – ну, але не хотілося би бути песимістом аж настільки.

І головною втратою тут буде саме мова. Адже якщо праві ті, хто каже про повторення Україною шляху інших пострадянських республік (хоч і з «бічною гілкою еволюції» у вигляді Ющенка), то нам слід чекати й «навздогінної русифікації». Тобто російська у нас так само стане другою державною мовою, як і у Білорусі чи Киргизії, але – на 10 із гаком років пізніше. Звісно, проблема тут не в російській мові (хай би собі отримала той офіційний статус) – проблема в тому, що це несе для української мови. Більшість із нас двомовні, і ми усі приречені жити у двомовній країні - як би хто з нас до цього не ставився. Проблема і парадокс полягають у тому, що юридичне закріплення «двомовності» (а зараз ця імовірність вперше за роки незалежності стає реальною) має одну єдину мету – не дати нашим громадянам право користуватися російською, а юридично закріпити можливість не знати й не вживати української.

Але доля була до нас прихильнішою, ніж до білорусів: ми мали ці десять років, за які ситуація в країні таки змінилася. Адже що би там не казали різні «професійні українці», за цей час в українському суспільстві стало звичним думати, говорити й читати по-українськи (і навіть в Криму на українську мову вже не завжди реагують як на марсіанську). Тож якщо білоруська мова за кілька десятиліть може перестати бути літературною мовою нації й існувати лише на рівні сільських діалектів та мови реліктових патріотів, нашій мові таке вже, слава Богу, не загрожує.

У нас ніколи не бракувало патріотів – саме вони відчайдушно боролися за мову в різні часи й за різних влад. Але зараз (чи не вперше за всю нашу історію) в Україні є люди, для яких українська мова – не просто висока ідея, а важлива частина їхнього власного життя. Вони видають на дисках дитячі казки, друкують українські книжки, створюють інтернет-магазини, чи, приміром, відкривають кафе, де офіціанти на твою українську відповідають українською. Вони працюють в українськомовних газетах, хоч у російськомовних і мали б більшу зарплату. Вони пишуть українською свій роман, які вийде максимальним накладом у п’ять тисяч примірників. Вони борються зі СНІДом, корупцією та дитячою безпритульністю у громадських організаціях, і при цьому для них цілком природно, що в Україні це слід робити українською. У кожного з них своя відповідь на питання, чому їхня справа пов’язана з українською мовою - у когось переконання переважають над прагненням заробити побільше, а когось приваблює незаповненість україномовного ринку (і у прямому, і в переносному значеннях), де вільні ніші на кожному кроці, яку сферу не візьми.

Про всіх них (нас) забув наш віце-прем’єр Микола Азаров, коли, коментуючи намір уряду надати російській мові офіційний статус, пообіцяв врахувати при цьому думку Президента та партнерів по коаліції. Але Микола Янович не їздить у метро і, вочевидь, мало ходить по вулицях, а тому й не зауважив (втім, не він один) перші ознаки виникнення цього україномовного чи, швидше, «україно-прихильного» соціуму. Саме воно дасть підстави сказати: попри всі політичні катаклізми з українською мовою все буде гаразд.

Парадоксально, але саме реальна загроза українській мові може стати його «точкою збирання». Усвідомлення спільності інтересів може об’єднати тих, кому до того й на думку не спадало вважати свою діяльність «боротьбою за мову». Це як у саванні, коли від повені та смерчу, леви, антилопи та жирафи тікають разом, забуваючи, що у  звичайному житті у них м’яко кажучи, різні інтереси, зокрема й харчові. Щось подібне трапилося у нас 2004-го – адже тоді абсолютно різні за поглядами, мовою, статками й ідеологією люди усвідомили свій спільний інтерес. І інтерес цей, звичайно ж, полягав не у тому, щоб Віктор Андрійович отримав президентську посаду, а в тому, щоб в країні, з якою кожен пов’язував власне майбутнє, не наступив повний і остаточний «стабілізєц».

Реальний інтерес зберегти свій бізнес (роботу, улюблену справу, вкладені інвестиції) в умовах, якщо загроза таки стане реальною, стане потужним чинником до об’єднання та спільних дій. Таке об’єднання має колосальний потенціал, адже складатиметься з тисяч і тисяч творчих та менеджерських одиниць, групок та середовищ. Рекордингові компанії й маленькі рекламні агентства, найрізноманітніші форумні спільноти й музичні гурти, видавництва й радіостанції, продюсерські агенції й студії веб-дизайну, журналісти й поети, юристи й менеджери, програмісти й шоумени – усіх не перерахувати. Наші спільні дії - це вже не лише пікети, круглі столи та звернення до влади. Це перформенси й нові диски, концерти та фестивалі, а де треба - влучні листівки та флеш-моби. Це «з кожного по гривні», а разом – солідний фонд, який може видавати невеличкі ґранти для тих, чия діяльність спрямована у спільному для всіх напрямі підтримки мови. Це взаємна інформаційна підтримка, де кожен, дбаючи про свої власні інтереси, збільшує при цьому спільний результат.

Перші мікроутворення такого типу вже виникли. Це ініціатива взаємодопомоги «Свій, до свого, по своє», акція «Не будь байдужим!», започаткована Сашком Положинським, і ще багато інших. І чим реальнішою та серйознішою ставатиме загроза українській мові, тим більше таких об’єднань (можливо, неформальних та подекуди не дуже публічних) виникатиме, і тим потужнішими вони будуть. 

Що дуже важливо – така діяльність вже не буде відчайдушними витівками маргіналів. Адже за те благословенне десятиліття, якого не мали білоруси, і яке, на щастя, мали ми, симпатиками української мови стали десятки й сотні тисяч тих, кого заведено вважати російськомовними. Українці й росіяни за національністю, вони часто самі не розмовляють українською, проте вважають її своєю, віддають в українськомовні школи своїх дітей, розшукують по книгарнях казки українською для онуків, і по-справжньому обурюються, коли черговий «захисник їхніх інтересів» вимагає зробити російську мову державною. Їхнє існування ламає будь-які схеми російських та наших власних політиків та політтехнологів про те, що Україна поділена за етнічною (інколи - ледь не цивілізаційною!) ознакою, і що а за мову борються «бандеровци» і «галичани».

До речі, про націоналістів. Їхнє ставлення до громадян, які розмовляють російською, але при цьому симпатизують українській, не завжди було і є адекватним. Останній кричущий випадок, який пригадується у цьому зв’язку: Микола Плав’юк на висловлене російською обурення слухачки з Дніпропетровська тим, що місцева влада ігнорує державну мову, зверхньо порадив розмовляти українською їй самій.

У «мирних умовах», коли влада «наша» або принаймні нейтральна у мовному питанні такі заклики (якщо вони висловлені у коректній та толерантній формі!) можуть бути. Та коли вже насувається реальна загроза втрати тих позицій, які українська мова має зараз, «яструбам» з українського боку необхідно змінити свої позиції - хоч як тяжко це для них буде. Адже кожен з них повинен нарешті усвідомити: вимагати, щоб на українську переходив (на публіці, звісно!) віце-прем’єр чи губернатор – це одне, а вимагати того самого від громадянина (чи, ще гірше, закликати до цього державу) – зовсім інше. Перше – справедливе й правомірне, друге – втручання у чуже приватне життя, до того ж – втручання безглузде, адже за теперішніх умов не може досягти мети в принципі. Такі дії в умовах наступу на українську мову не можна розцінювати інакше, як провокацію, яка зменшує кількість симпатиків української мови серед російськомовних, і неодмінно буде використана тими, хто в підтримці української мови аж ніяк не зацікавлений.

Що нас чекає у випадку, якщо російська мова таки отримає офіційний статус? Становище української мови, звісно, значно погіршиться, проте загалом ситуація стане чеснішою. Адже зараз, як у казці «Битий небитого везе», захисники сильнішої мови постійно вимагають її захисту, посилаючись на те, що вона за законом - «мова національної меншини». Як писали в газеті «2000», «Безумовно, числитись у «регіональних і мовах національних меншин» – це не той статус, на який заслуговує в Україні російська мова ... Однак починати з чогось треба. Було б дурницею не скористатися наявними можливостями».

Але після формального зрівняння у правах обох мов перемикати суспільну увагу з реальних проблем, з якими кожного дня стикаються мільйони українськомовних людей на формальну проблему юридичного статусу вже не вийде. А враховуючи, що становище української від запровадження двомовності об’єктивно стане ще гіршим – кричущість ситуації отой україномовний соціум, про який ішлося вище, мобілізує ще сильніше. При цьому його вимоги й дії будуть сприйматися як справедливі ще більшою, ніж зараз, кількістю російськомовних.

Таким чином, уперше за 15 років незалежності у нас можуть виникнути підстави для започаткування справді суспільного діалогу у мовній сфері – діалогу між тими, хто реально представляє інтереси кожної з двох мовних груп, а не, як було досі – між політиками, які на це претендують.

Водночас є й менш райдужний сценарій. Про нього не дуже хочеться думати як про реальність, однак слід мати на увазі як імовірний. Українські політики (причому не тільки «донецькі», до речі!) звикли ставитися до “мовної проблеми» як до власної речі: захотіли – дістали з шухляди, використали – сховали спокійно назад до наступного разу. Але за останні кілька років в українському суспільстві відбулися зміни, які значно ускладнюють легкість у поводженні з мовною проблемою політиками, а кожен випадок маніпулювання нею мають все серйозніші наслідки.

Ми вже маємо приклад успішного впровадження віртуального сценарію «розколу України» - буквально за 4 роки у громадській думці Україна з країни із відмінностями між регіонами перетворилася на 2 «уламки», і їхнє чи то «зшивання» чи «склеювання» кожен політик називає найнагальнішим своїм завданням.

Трохи доопрацювати й розвинути вже досягнуте – і українці (в сенсі громадяни України) поділяться на своїх і чужих, українськомовні та російськомовні ставитимуться одне до одного із ворожістю,  поїздки до Рівного чи Горлівки відповідно стануть ледь не вилазками у тил ворога (а тут і паралелі з сербами і хорватами у пресі починають з’являтися...). Саме така ситуація постійної напруги вигідна «регіональній» (в сенсі, з Партії регіонів) владі – про це вже йшлося у статті на «УП» кілька місяців тому. 

Що ж залишається у цій ситуації тим, кого такий розвиток подій аж ніяк не влаштовує? Передусім, радіти, що ми все-таки не Білорусь і ніколи нею не станемо, наскільки б бездарною чи навіть просто бандитською не була влада в країні. Ми якось звикли, до того, що ми – слабкі. Що це вони – євреї, вірмени, чи, скажімо, ірландці – сильні. І хоч дехто бачить у їхній силі надприродну причину, інші пояснюють все грошима, а треті висувають ще якісь конспірологічні версії, насправді їхня сила у передусім  у взаємній допомозі.

Зараз може настати час спільно діяти й нам. Ні, звісно, не виходити знову на Майдан чи бігти усім створювати якусь партію. Достатньо просто радіти, коли хтось із нас – тих, хто за великим рахунком працює на українську мову (хоч зазвичай і уникає пафосних визначень своєї діяльності) - досягає успіху. І сприймати всім нам цей успіх як спільний, адже він вигідний кожному з нас. І ставитися до того, хто тільки починає щось робити, як до потенційного партнера, а не конкурента, навіть (і особливо) якщо він робить це у «ніші», яку ми звикли вважати тільки своєю – панове, місця вистачить усім! І підтримувати спільно того з нас, хто в цей момент потребує такої підтримки -  хай навіть тільки тому, що згадає ситуації, у яких ця ситуація була критично важлива для нього самого.

... За останні роки ми перестали бути меншиною (у психологічному, передусім, значенні), зокрема у столиці – хоч російська мова тут чисельно й переважає. А значить згуртовуючись та допомагаючи одне одному, ми не мусимо відокремлюватися від «ворожого оточення», що є традиційною небезпекою та прокляттям меншини. Тож «нам своє робить», як казав чоловік, який ніколи не нападав на чуже, і за своє життя зробив неймовірно багато. 

Станіслав Шумлянський – політолог, журналіст, директор Хвилі української музики Молоде радіо.