18 липня прокуратура Печерського району Києва порушила кримінальну справу за фактом розголошення в Lb.ua sms-листування депутата Володимира Ландика. Але чи справді можна в даному випадку говорити про порушення прав людини та розголошення її особистої інформації?

Питання захисту «приватного життя» може виникати лише в тому випадку, коли інформація не має пізнаваного суспільного значення. З урахуванням значного суспільного інтересу до справи сина депутата Володимира Ландика, рамки захисту не можуть бути настільки широкими, як того вимагає заявник. Без сумніву, головним у даному випадку має бути захист інтересів суспільства.

Відома людина має право на захист від публікації інтимних подробиць сімейного життя, але тільки якщо це не стосується його/її суспільних функцій. LB.ua оприлюднив інформацію, яка показує вплив народного депутата на засоби масової інформації, тобто прямо стосується його суспільних функцій.

Крім того, особа, про порушення прав якої йдеться, є державним діячем, знятим під час перебування на своєму робочому місці. В даному випадку не йдеться про злісне порушення приватної власності з метою зробити провокативні знімки. Отже, не можна сказати, що порушення приватності було скоєно спеціально. Депутат перебував у сесійній залі, а не на своїй приватній території, і не міг очікувати, що його приватність збережеться на тому ж рівні, як у його власному будинку.

Відповідно до прецедентного права Європейського Суду з прав людини, Суд захищає право відомих людей на приватне життя, але, в той же час, він звужує рамки цього права для державних службовців. Це є необхідною умовою ефективного функціонування демократичної країни. Зазвичай у таких випадках Суд нагадує про роль преси як «сторожового пса» влади. Існує певний баланс між правом преси інформувати громадськість та правом громадських діячів на недоторканність приватного життя, який передбачає, що право на свободу вираження повинно бути зменшено, якщо інформація не стимулює суспільної дискусії чи не становить суспільного інтересу, який має надзвичайно важливе значення в демократичних країнах, а також коли предмет журналістського матеріалу є приватним за своєю природою.

Деякі приклади з практики Європейського суду з прав людини:

- §63 - фон Ганновер проти Німеччини (2004/59320/00): Суд вважає, що слід принципово розрізняти розповсюдження у ЗМІ фактів - навіть спірних, - які можуть зробити внесок у дискусію в демократичному суспільстві, що стосується політиків і виконання ними своїх функцій, і розповсюдження подробиць приватного життя людини, яка, до того ж, як у цьому випадку, не виконує офіційних функцій. Тимчасом як у першому випадку преса відіграє свою життєво важливу роль «сторожового пса» демократичного суспільства, сприяючи «поширенню інформації та ідей щодо питань, які становлять суспільний інтерес» (див. «Обсервер» і «Гардіан»), у другому випадку про це не йдеться. Суд також підкреслює, що від політиків вимагається терпіти критику, навіть якщо вона є досить гострою. Загальний принцип полягає в тому, що терпимість до різних думок є невід'ємною частиною демократичної політичної системи;

- Лінген проти Австрії (1986/9815/82/): журналіст опублікував статтю з критикою дружби австрійського канцлера з людиною, засудженою за нацистське минуле. Лінген звинуватив канцлера в опортунізмі. Суд визнав, що засудження вчинку журналіста було порушенням статті 10, з урахуванням важливості політичної позиції офіційної особи й необхідності критики посадової особи в ефективному демократичному суспільстві;

- Фрессоз і Руар проти Франції (1999/29183/95/): автомобільна компанія «Пежо» переживала у вересні 1989 року період соціальних конфліктів. Серед вимог персоналу було підвищити заробітну плату, але дирекція підприємства на чолі з п. Жаком Кальве відхилила цю ідею. 27 вересня 1989 року газета «Канар аншене» опублікувала статтю за підписом Руара під таким заголовком: «Кальве різко підвищує собі зарплату» з підзаголовком: «Його податкові декларації набагато промовистіші, ніж він сам. Керівник "Пежо" за останні два роки підвищив собі зарплату на 45,9%». Як ілюстрацію до статті газета вміщувала фотокопію витягу з трьох останніх відомостей п. Кальве про сплату податків. 2 жовтня 1989 року п. Кальве подав до старшого судді-слідчого Паризького суду вищої інстанції скаргу проти видання, з учиненням цивільного позову. Вирок суду: свобода вираження поглядів становить одну з основних підвалин демократичного суспільства. За умови додержання пункту 2 статті 10, вона стосується не лише тієї «інформації» або тих «ідей», які отримано належним чином або розглядаються як необразливі чи незначущі, а й тих, що викликають образу, обурення чи збурення: такими є вимоги плюралізму, терпимості й відкритості, без яких не існує «демократичного суспільства». Преса відіграє провідну роль у демократичному суспільстві: якщо вона не повинна заходити за деякі межі, зокрема, для захисту репутації або прав інших осіб, а також для запобігання розголошенню конфіденційної інформації, вона повинна передавати, з повагою до своїх прав і відповідальності, інформацію та ідеї з усіх питань, які становлять загальний інтерес.

Європейська конвенція з прав людини захищає і свободу вираження поглядів (стаття 10), і приватне життя (стаття 8). Обидва положення є основними цінностями, які, проте, може бути обмежено в обсязі, необхідному для підтримки певних інтересів демократичного суспільства. Щоб оцінити, які права - право на інформацію чи право на приватність - будуть переважати в конкретному випадку, береться до уваги суспільний інтерес до інформації, який має широке тлумачення. Немає жодного сумніву, що політичні або кримінальні питання належать до питань, що становлять суспільний інтерес.

Більшість країн, що захищають приватне життя, водночас передбачають захист суспільного інтересу. Тобто, якщо можна показати, що існує суспільний інтерес до розкриття конфіденційної інформації, за законом ЗМІ не нестимуть ніякої відповідальності. Деякі приклади з Європи:

Нідерланди. Верховний суд Нідерландів виніс рішення (4 березня 1988 року), що «відомі особи» повинні допускати більше посягань на їхнє особисте життя, ніж «приватні» особи, і що більш важливим є громадський діяч, то більш важливою є інформація про нього, яка розкривається, і тим більше він має бути відкритим для критики. Відсутність згоди на публікацію не може автоматично призвести до встановлення факту протиправної поведінки журналіста. Хоча залишається багато невизначеності щодо того, як правильно збалансувати свободу преси та право громадськості знати, з одного боку, і право на приватне життя з іншого боку, суди, як правило, надають більшу вагу ролі преси як громадського спостерігача.

Іспанія. Конституційний суд ухвалив, що право на особисте життя вдови відомого художника не було порушено під час відтворення відео смерті художника в програмі телевізійних новин. На відміну від цього, він також постановив, що виробники комерційних відеокасет про життя художника вторглися в приватну сферу вдови, додавши ті ж самі кадри до своїх комерційних стрічок. Суд встановив межу між законним вторгнення в приватне життя, коли є законний інтерес громадськості до інформації, і незаконним порушенням недоторканності приватного життя, мотивованим насамперед економічним інтересом до продажу інформації.

У випадку LB.ua ідеться про інформацію, що становить значний суспільний інтерес, розповсюджена інформація стосується виконання державним посадовцем своїх обов'язків, крім того, при зборі інформації не було вчинено порушення меж приватної власності.

З огляду на всі ці факти, очевидним є, що в даному випадку слід надати більшої ваги свободі слова і захистити право громадян на інформацію, ніж порушувати кримінальну справу, щоб захистити приватні інтереси народного депутата.

Фото - lb.ua