Передвиборна кампанія набирає обертів. Станом на сьогодні можна визначити трьох лідерів за обсягом агітації.

Один із них - «Україна - вперед!» Наталії Королевської. Білборди цієї політичної сили просто лізуть в очі; нещодавно в Києві з'явилися були навіть агітаційні намети «впередунів», у яких роздавали глянцеві буклети з портретами якихось молодих людей. Нікому не відомі, вони мали символізувати оновлення й очищення української політики, яке вже точно принесе з собою пані Королевська. Намети ці, втім, як з'явилися, так і зникли. Ну, а за кількістю прихованої реклами (джинси) у ЗМІ Королевська не має суперників.

Інший лідер - «Украинский выбор» Віктора Медведчука. Ця політична сила завойовує дедалі більше білбордово-лайтбоксового простору. Агітпродукція медведчукістів має одну характерну особливість: у ній не згадано імені лідера. І якщо на лайтбоксах ще можна зустріти портрети Медведчука, то на білбордах немає й їх. Повна анонімність.

«Достали чиновники?» - запитують винятково російськомовні білборди й пропонують вихід. Точніше, «выбор». Медведчукісти не розмінюються (поки що?) на суто матеріальні обіцянки й роблять наголос на гуманітарних проблемах. Того факту, що Медведчук обстоює російський вектор розвитку, а в Росії з гуманітарними проблемами не краще, ніж в Україні, а з засиллям чиновників навіть гірше, - того чимало українців не знають.

Але в безумовні лідери за кількістю реклами вийшла КПУ (за обсягом джинси комуністи також посідають одну з перших позицій. - Ред.). Її білборди «Вернём страну народу!» прикрашають вулиці великих і маленьких міст, автошляхи. Те саме лунає й в ефірі. Варто зауважити: лише на деяких телеканалах та на радіо реклама КПУ є україномовною. Наочну ж агітацію комуністів українською мовою особисто мені бачити не випадало.

Варто віддати належне: комуністи ніби прокинулися від сплячки. Такої грамотно вибудованої агітації вони ще не представляли ніколи. Нинішня агітація КПУ зачіпає болючі для всього суспільства проблеми. Натомість вона геть не зачіпає суперечливих питань. Цього разу в агітації комуністів ви не побачите й не почуєте жодного слова ані про Велику вітчизняну - Другу світову війну, ані про ветеранів, ані про таврування «бандерівців» та інших «націоналістів», ані про НАТО й Євросоюз, ані про «союз братніх народів».

Немає в агітації комуністів і прямих згадок про мовне питання. Натомість вони працюють на підсвідомість. Одне лише гасло: «"Заможні" бандиты народ обокрали - при наших дедах за это сажали» - й десь у підсвідомості чітко відкладається: українська - то «мова бандитів», тоді як російська - то «мова народу».

Цільову аудиторію КПУ чітко сегментовано, й кожному сегментові запропоновано свій шматочок сиру. Батькам - дитсадки, школи й дитячі табори (дратівливого для багатьох слова «піонерські» немає), вченим - розвиток науки, людям середнього віку - охорону здоров'я, молоді - безплатну освіту. «Як було в СРСР».

Повторюся: цьогорічна агітація КПУ є винятково грамотною з технологічного погляду. В неї лише одна вада: вона брехлива. «Раніше батон коштував двадцять п'ять копійок, а нині - чотири - п'ять гривень», - твердять комуністи.

Винесеним за дужки залишається один-єдиний факт: «ті» копійки - то зовсім не те саме, що «ці». Висококваліфікована секретар-машиністка «за комуністів» отримувала максимум 100 карбованців. Не на день і не на тиждень - на місяць. І розраховувати на більше не могла за всіх зусиль. Випускник вишу, отримавши розподіл на посаду з зарплатнею 120 карбованців на місяць, почувався щасливчиком: це було дуже й дуже багато. Джинси коштували дві місячні інженерські зарплати. Найдешевший кольоровий телевізор - чотири. Чимало пенсіонерів отримували пенсію в 60 карбованців. Теж на місяць. Бували й пенсії по 43 карбованці на місяць.

Так само можна пройтися по всіх без винятку агітаційних тезах КПУ, ловлячи комуністів на замовчуваннях, а то й на прямій неправді. Скажімо, комуністи твердять: за часів СРСР учені не виїздили за кордон. Так, не виїздили, причому навіть у відпустку: їх туди не випускали, бо вважали за носіїв секретної інформації. Й не довіряли їм: підозрювали, що вони, тільки-но опинившись за кордоном, ту інформацію тут само й продадуть ворогам. Улаштуватися працювати за кордоном можна було лише з дозволу «компетентних органів»; учених (артистів, спортсменів, будь-кого), які отримали такі дозволи, можна було перерахувати по пальцях однієї руки. Самочинне влаштування на роботу за кордоном, як і будь-яке невчасне повернення з закордонної поїздки, вважалося за зраду батьківщини й тягнуло на розстрільну статтю. І не лише за сталінських часів, а й до самого кінця 1980-х.

На допомогу макроагітації комуністів останнім часом усе помітніше приходить мікроагітація. Не маю доказів, що провід КПУ організує цю мікроагітацію, але драматичного зростання її кількості не можна не помітити. Про що йдеться? Про магазинні вивіски з символікою СРСР. Про оформлення вітрин із фотографіями якого-небудь «Госпищепрому» сталінської доби. Про цінники: «Колбаска из настоящего мяска. Вкусненькая, как при коммунизме», «Колбаска - объедение, как было в СССР», «Колбаска - супер-пупер, пальчики оближешь, как было при социализме», «Колбаска - вкуснятина, сделана на мясокомбинате имени Ленина» тощо.

Перші подібні «шедеври» викликали хіба що подив: здавалося, це був приклад тупого й дурного копіювання «передового» російського досвіду. Бо саме в сучасній Росії заведено рекламувати харчові продукти, мов для людей, як казали за радянських часів, «из голодного края». Саме в сучасній Росії поширені або дитячо-пестливі, або підлітково-вульгарні форми приваблювання покупців - узяти хоча б московські роздрібні мережі «Топ-стоп» або «Крошка-картошка». То в сьогоднішній Росії посилання на СРСР є вдалим рекламним ходом.

Здавалося б, в Україні - принаймні, в Києві - це спрацювати не мусило, а тому й мало би зникнути, мов піна. Але не лише не зникло, а поширюється й поширюється. Й уже стає очевидним: усі ці рекламні виверти мають на меті не так підлаштуватися під смаки й уподобання потенційних покупців, як формувати ті смаки й уподобання. Навіювати й навіювати: СРСР був споживацьким раєм.

... Київська вулиця, двоє підлітків років десяти-одинадцяти, йдуть і голосно розмовляють: «А сколько такое мороженое стоило в СССР? Двадцать копеек? - Да ты шо, две копейки, две! А сейчас три рубля». Обличчя хлопців умить стають замріяними-замріяними: на їхнє переконання, люди отримували по кілька тисяч, як тепер, а морозиво коштувало дві копійки - то це скільки ж його можна було купувати й купувати!

Ці хлопці в СРСР не жили. Їхні батьки, радше за все, якщо й пам'ятають, то вже горбачовську перебудову; «справжнього» СРСР вони теж не бачили. Покоління десятилітніх обирає СРСР?

Наш не в міру довготривалий «перехідний період» завершився тим, чим і мав завершитися: СРСР міфологізувався. Перетворився - не без допомоги тих самих комуністів - у свідомості дуже значної частини суспільства на такий собі рай земний, ледь не землю обіцяну. І якщо крах комунізму однією зі своїх причин мав те, що радянські люди усвідомили, наскільки бідним і сірим є їхнє життя, й захотіли жити, мов у розвинених країнах, то два десятиріччя «перехідного періоду» знизили планку бажань до мінімуму гарантованого, але доступного «карткового» набору.

Отже, комуністів треба ловити на неправдивій агітації, на свідомому введенні виборців в оману. На обдурюванні виборців. Треба якомога скоріше зупинити процес міфологізації СРСР - поки це ще взагалі можна зробити. Бо інакше - крах. Інакше - здрастуй, «русскій міръ».

От тільки хто це робитиме? Здається, й нема кому.

Влада, Партія регіонів? Вони самі - плоть від плоті СРСР. Опозиція? Арсеній Яценюк і сам провів свою виборчу кампанію 2010 року, щосили експлуатуючи тему ностальгії за СРСР. Націонал-демократи, розпорошені по різних політичних силах? Так, вони критикують радянсько-комуністичний лад. Але дуже вже якось вибірково. Фактично, вони оперують лише чотирма-п'ятьма темами.

Це, передусім, Голодомор. Так, страшний злочин, нелюдський. Але було то вже давно. Сталінські репресії? Вони були так само давно. Це вже історія, для багатьох українців наголошувати на цьому - те саме, що копирсатися у злочинах кривавого режиму хана Батия. Коротка історична пам'ять - поза сумнівом, річ погана, але такою вже вона в нас є. Протягом надто тривалого часу коротка пам'ять правила за порятунок - інакше люди просто масово збожеволіли б.

До того ж, ще 1956 року культ особи Сталіна було офіційно засуджено. Тож сталінську сторінку давно вже офіційно закрито?

На чому ще наголошують націонал-демократи - головні антикомуністи? На переслідуванні дисидентів. 99% українців це не стосувалося. Тож, заводячи про це мову, можна незрідка почути у відповідь цинічно-байдуже: «Є люди, яким не гріх і в таборах посидіти».

Ну й, звісно ж, утиски української мови. От тільки багатьох і багатьох українців - на превеликий жаль, але це так - розмови про мовні утиски не зачіпають. Вони для них не є найактуальнішими. Знову ж, завівши про це мову, можна почути у відповідь: «Аж до 1978 року в Києві не виходило жодної російськомовної міської газети. Аж до кінця 1970-х років уся публічна інформація в Києві була лише україномовною. У київських книгарнях переважна більшість книг були українською мовою». І з формального погляду заперечити немає чим. Інша річ, що публічна інформація була зовнішнім, декоративним боком життя в УРСР. Інша річ, які це були книжки в книгарнях.

Про порівняно нещодавні часи, про буденне життя пересічних радянських громадян сьогодні не почуєш правдивого слова ні від кого. Про те, що «ковбасний рай» насправді обмежувався одним-двома видами аж ніяк не високоякісної й аж ніяк не смачної ковбаси - та й то в Києві та Донецьку; вже в Харкові й Дніпропетровську можна було не знайти в магазинах і такої. Про людей, увішаних рулонами туалетного паперу: знайти його в продажу було рідкісною вдачею, тож і брали його десятками рулонів, і несли додому, мов намисто, не соромлячись. Про те, що найелементарніші речі доводилося діставати, витрачаючи на це купу часу, заводячи «потрібні» знайомства, переплачуючи й принижуючись.

Про те, що сьогоднішні підлітки не те що носити - бачити пропоновані радянськими магазинами одяг та взуття відмовилися б. Вони просто не повірили б, що хтось сповна розуму погодився б таке вдягнути. Про костюми й пальта, зшиті немовби лівою ногою. Про сукні в стилі «купчиня», які переважно й пропонувала радянська торгівля. Про те, що найпростіші речі, ті самі одяг та взуття, портфелі, меблі, книжки, платівки - геть усе! - втрачало своє основне призначення й перетворювалося на показник статусу. Люди купували книжки, які не збиралися читати, ходили на вистави, які їх не хвилювали, лише задля престижу. Люди носили модні окуляри, не здираючи з них наклейок-етикеток: хай незручно, хай зір псується - але хай усі бачать, що «фірма»! Лише щоб показати всім: от, я можу дістати; от, я крутіший за сусіда. Нинішнє настирливо-показне демонстрування багатства нуворишами - воно родом саме звідти, з СРСР.

Так, за брежнєвських часів радянський режим пом'якшувався, але й деградував - для тоталітарних режимів це одне й те саме. І сьогодні повсякчас нема куди подітися від враження: у деградованому до самого краю СРСР ми живемо й донині. Те, що ми бачимо сьогодні, - не що інше, як остання стадія розвитку СРСР, на заміну якому так і не прийшло нічого принципово нового.

Хто б розповідав і розповідав українцям про все це? Хто б розповідав, яким сірим і вбогим було радянське життя? Нині на телебаченні панує примітивний шоу-бізнес, а тоді з екранів співали як не Владімір Висоцький, то Валерій Ободзинський? Та ні, ані того, ані того й близько до екранів не підпускали. Поява на екрані Алли Пугачової - у зеніті слави! - була дуже й дуже рідкісним святом. Високоідеологічний мотлох - от що являли собою 99% радянського музичного ефіру. Тепер ті 99% ніхто й не пригадає. Точнісінько так само, як ще за 25 років ніхто не пригадає 99% нинішнього телемузпродукту.

Хто б розповідав про те, що аж до самого краху СРСР компартійні керманичі все обіцяли й обіцяли «нагодувати народ»? (Із ложечки? Груддю?) Хто б розповідав: уже 1980-х років ЦК КПРС та Рада міністрів СРСР урочисто, з помпою ухвалили «Продовольчу програму», яка офіційно - наприкінці ХХ століття! - ставила за мету нарешті покінчити з браком продовольства й вузькістю його асортименту? Хто б розповів, що цю програму було «щасливо» провалено й наказано забути?

Хто б розповідав про сваволю й жорстокість радянської міліції? Про корумпованість правоохоронної системи - як, утім, і безлічі інших контрольно-перевіряльних систем? Хто б розповів про злочини людей у радянській міліцейській формі, про «особливі стосунки» багатьох із них із криміналітетом?

Хто б розповідав українцям про радянську безплатну вищу освіту? Про те, що означали терміни «рука» («лапа») та «крыша»? Про парадокс радянських медінститутів: офіційна зарплатня лікарів була вкрай низькою, а вступити до медінститутів без протекції було вкрай тяжко? Про те, що коли протягом десятиліть чимало майбутніх лікарів вступали до вишів за протекцією, складали іспити за протекцією, отримували дипломи за протекцією - рано чи пізно це не могло не призвести до сьогоднішнього «маємо те, що маємо»?

Хто б розповідав сьогоднішнім молодим: чимало сьогоднішніх «кричущих» проблем беруть свій початок саме з тих, «райських», часів?

Хто б розповідав про нестерпну, нелюдську нудотність багатогодинних комсомольських та всіляких інших зборів? Про всюдисущу ідеологічну зобов'язалівку? Про урочисту пустопорожність, яка переслідувала на кожному кроці? Про ритуальні слова й ритуальні дії, позбавлені будь-якого практичного сенсу? Про життя, в якому найбезглуздішим було запитання: «Навіщо ми все це робимо, яка й кому від того користь?» Де так само безглуздим було запитання: «А чим, власне кажучи, займається комсомол? Якими є його функції й завдання?» Принаймні, жоден комсомольський секретар так і не зміг мені відповісти.

Хто б нагадував про все це? Може, патріотичні ЗМІ? Та ні, вони оперують тим самим зведеним до мінімуму інформаційним «споживчим кошиком»: Голодомор, сталінські репресії, ОУН-УПА, українська мова, дисиденти... все, крапка.

А може, це робив би ТВі - канал, орієнтований на вдумливих глядачів? Отут коїться щось і зовсім дивне. Показував якось цей канал російський документальний фільм «Дорогой Леонид Ильич». Перед кожною серією вельмишановний Юрій Макаров давав коротенький коментар: Брежнєв увів війська до Чехословаччини, Брежнєв підсадив СРСР на нафтогазову голку... А у фільмі розповідали й розповідали: Брежнєв був найдобрішої душі людина! Поза увагою залишилося: розповідали про нього лише помічники, секретарі, референти, водії, знайомі його дочки та інші люди, що знали його особисто, для яких він був ким завгодно, тільки не всесильним генсеком. Давно відомий пропагандистський прийом: диктатор у домашніх капцях.

Розповідали, яким він був ледь не аскетом, у якій «скромній, усього лише п'ятикімнатній» квартирі мешкав. За кадром залишилася його колекція іноземних машин, які пересічному громадянинові СРСР було ніде купити, бо в продажі тих машин не було, та й заборонено було мати понад одну машину.

Розповідали, як тяжко хворів Брежнєв, як зловживала його довірою медсестра. Замовчано було єдину дрібницю: радянська політична система не мала важелів усунути вплив новітньої пані Распутін, радянська політична система не мала механізмів усунути з найвищої посади самого Брежнєва, хай навіть він упав у повну неадекватність.

А ще йшов на ТВі фільм про Кіма Філбі - як звитяжно він служив на користь СРСР, як проміняв західний добробут на високу ідею.

А ще був фільм про Нікіту Хрущова. Про те, як він будував житло, як змінював, модернізував життя радянських людей. Була у фільмі, втім, прикметна фраза: доповідь на ХХ з'їзді КПРС, розвінчання Сталіна зіпсували імідж СРСР, похитнули його світовий авторитет; Захід перестав поважати СРСР. Хто вибудовував той авторитет, так паскудно зруйнований Хрущовим, глядачі могли легко зрозуміти.

Ні, я не хочу навіть припускатися думки, що канал робить (робив) це свідомо. Бо інакше в цій країні було б зовсім сумно жити. Але результат щоразу виходив таким: ТВі щосили критикував владу, справедливо звинувачував її в численних гріхах - і тут само пропонував альтернативу: душка Брежнєв, герой Філбі, Сталін, що вибудовував авторитет держави, не шкодуючи сил. Велика й могутня імперія, яку ще можна відновити. Чи бодай спробувати відновити. А чи, може, після цих відверто пропагандистських фільмів у глядачів мало залишатися якесь інше враження?

Відбувається, здавалося б, неможливе: тим, кому менше сорока, сьогодні просто нема звідки взяти об'єктивну інформацію про те, яким було життя двадцять п'ять - тридцять років тому. З одного боку - комуністична пропаганда, з іншого боку - вакуум, порожнеча.

... А комуністична пропагандистська машина набирає обертів. Вона збирає нові й нові ідеологічні жертви. Спинити її немає кому. До неї нікому немає діла. А в суспільстві на очах укорінюються неправдиві, пропагандистські, міфологізовані уявлення про СРСР. Розкривати суспільству очі нема кому. Це нікого не цікавить.

Дуже хотілося б помилитися, але боюся, що на майбутніх парламентських виборах КПУ може піднести вельми й вельми неочікуваний сюрприз.

Ілюстрація - http://www.volynpost.com

Фото з Фейсбуку Ігоря Трубаєва